3 листопада
Сиджу в кріслі напроти вікна. За ним — дві яблуньки. На одній кілька червоних, на іншій кілька жовтих яблук.
Бува, навідається сусідка і вкотре нагадає: «Отам яблука зосталися. Бачили?» «Та хай висять», кажу ніби й байдуже, а в душі щось сколихнеться теплою радістю. То усміхається до мене моя таємниця:
Коли чоловік знімав яблука, попросила залишите по кілька. Щоб у холоди, отак сидячи напроти вікна, милуватися живою картинкою — серед мережива галузок то тут, то там червоні та жовто-сонячні кульки.
Навіть за першого снігу вони ще справжні, іще тримають у собі теплий спомин про літо.
А потім... потім їх, пришерхлих на морозі, клюватимуть птиці. І я спостерігатиму, як вони раз- по-раз нахилятимуться до плодів, ніби дякуючи мені поклонами.
З останнім яблуком відійде й моя маленька таємниця. Натомість прийде інше почуття — якогось прикрого жалю. Не за яблуками. За тим, що і тепер не зможу похвалитися сусідці своєю таємницею. Боюся, не зрозуміє. Бо, де ж це видно, щоб «такі гарні яблука та пропадали на морозі»...
