15 липня
Поруч із нашим будинком закрили дитсадок. Навіть два, але в спільному дворі. Протесту в населення це не викликало. (Очевидно, вже настільки мало народжується дітей, що гостра в минулому проблема влаштування малюка до дитячого закладу втратила свою актуальність). У порожніх приміщеннях розмістилися державні установи — служба соціального захисту населення, дитяча музична школа тощо.
А оце днями в нашому дворі відбувалася справжня революція: на такому куценькому дитячому майданчику з'явилися залізні обручі, драбинки, турніки — всього й не перерахуєш.
— Шкода, не встигли прихопити гойдалки, команда з «панельки», що навпроти, нас випередила, — пояснює дочка.
Хлопчаки тим часом, вчепившись як мурахи в жука, тягнуть до двору дерев'яну хатинку (шкода, що без курячих лапок, а то придибала б сама!). І на довершення всього в пісочниці — ціла гора свіжого піску, що зібрала навколо себе купу малечі.
Хоч і нова, проте (нарешті!) втішна прикмета часу: цей прагматичний, хазяйновитий і непосидючий народець — наші дітки — не чекаючи дозволу, вирішив на свій розсуд, що дворовому начинню колишніх дитсадків нема чого пропадати біля поважних установ без застосування.
Нашим дітям чужі утилітарні міркування дорослих — і в гойдалках і турніках вони бачать не якийсь там банальний набір труб для огорожі, а саме те, що й мусить бути — гойдалки і турніки. І так само дружно й заповзято, як піщане «місто», будуватимуть вони у свій час НОВУ УКРАЇНУ — не радячись із нами і не питаючи дозволу, на власний тверезий розсуд.
