«Минуле нікуди не зникає. Власне кажучи, воно не є минулим». Ця думка видатного майстра світової літератури ХХ століття Вільяма Фолкнера може здатися дискусійною, навіть сумнівною. Адже у свідомості чималої частини сьогоднішніх 20-річних (не всіх!) навіть незрівнянна ні з чим у історії людства трагедія Другої світової та Великої Вітчизняної воєн — це щось дуже й дуже абстрактне, через нібито неподоланну віддаленість у часі; чи ця трагедія, чи лихо монгольської навали, чи репресії й Голодомор 30-х років — то все (для таких «крутих») напіввигадані фантоми, яких у реальному житті, мабуть, ніколи й не було... Повторімось: так уявляє собі історію не вся молодь — якби це було так, у нації не було б майбутнього взагалі, проте таких багато. Загрозливо багато.
І коли німецькі підлітки, які приїхали відвідати концтабір Освенцім, що поблизу Кракова, на запитання: «Хто такий Гітлер і ким він є для вас» відповідають буквально таке: «Був такий політичний діяч 30-х років минулого сторіччя», а їхні російські ровесники-нацисти марширують (не має значення, під якими саме прапорами: портретом Сталіна, православними іконами, навіть офіційним трикольором або «національно» перелицьованою свастикою) і вигукують: «Бог за Русь! Геть інородців з Росії! Смерть ворогам — Грузії, Польщі, Україні, Латвії...» — то треба чітко розуміти, що все це явища одного порядку. Безпам’ятство призводить до ксенофобської «хвороби» пам’яті, що неминуче руйнує свідомість нації або її частини.
Тому будь-яка ініціатива, а надто — офіційна, урядова, що стосується проблем очищення історичної пам’яті про Велику Війну, не може залишити байдужим суспільство. Так, Гуманітарний блок нового коаліційного уряду України (зокрема, міністр освіти і науки Дмитро Табачник) виступив з ініціативою про проведення напередодні свята Перемоги Днів пам’яті у вищих та середніх навчальних закладах України. Необхідність цих заходів, у принципі, не викликає сумнівів, проте й досвід проведення аналогічних меморіальних Днів за радянських часів (а цей досвід ще зовсім не забутий), й зіставлення зі схожою практикою наших сусідів на пострадянському просторі, а також з багато в чому іншою практикою Пам’яті європейських країн-учасниць Другої світової війни — все це змушує поставити ряд «незручних» запитань.
Якою буде концепція запланованих Днів пам’яті? Чи будуть молоді розповідати про безмірну трагедію українського народу, що поклав у боротьбі за право жити щонайменше 8 мільйонів людських життів, що відстоював це право, перебуваючи у смертельних лещатах двох людиноненависників-тиранів, одного — з маленькими, акуратними вусиками, іншого — з вусами пишними, зловісними; відстоював у апокалептичній війні, що поєднувала в собі й смертний бій з окупантами, і війну громадянську (другий аспект є дуже важливим!). Чи — в тисячний, мабуть, раз — ми знову почуємо огидні псевдопафосні промови про потугу й непереможність Великої Радянської Держави (на чолі з великим російським народом) — таке, як правило, не додається, але, по Фрейду, мислиться мовчки, адже промовці подібного кшталту дуже добре пам’ятають, як правило, тост свого куміра-генералісимуса «за великий Русский народ, самый выдающийся из всех народов Советского Союза», проголошений якраз відразу після Перемоги? Чи будуть розповідати юним про те, що війна і будь-яка агресія — це найтяжчий злочин проти людей, Природи і Бога, але і тому свято Перемоги невіддільне не лише від радості за виборене Життя, а й від сліз, скорботи і суму — чи будуть протиставляти знову «бандерівський Захід», який «стріляв нам у спину», «відданому» (або ж «православному», «нашому») Сходу, який, мовляв, «не зрікся руського імені», нагнітаючи при цьому антиахідну, антинатовську, антиєвропейську істерію, зневажаючи, між іншим, і союзників у тій війні? Питання зовсім не другорядні.
Бо є побоювання, що взірцем у цій справі для наших нових владних чиновників стане той підхід, що його яскраво репрезентує щойно презентований фільм Нікіти Міхалкова «Втомлені сонцем-2» («День» вчора писав про нього). Великодержавний пафос, гучні батальні сцени, мелодраматизм (цього багато) — і значно менше правди про війну. А чи не варто скористатися тут досвідом іншого братнього слов’янського народу — поляків (які втратили у ту війну щонайменше 6 мільйонів людських життів, бо теж були занесені Гітлером у «список на знищення»)? Якщо проаналізувати твори польського мистецтва (словесного, кінематографічного, зображувального), то можна помітити, що в центрі розповіді, навіть в такому епічному фільмі, як «Катинь» Анджея Вайди, не тільки (і навіть не стільки) доля держави, доля народу, а й доля окремої, неповторної, єдиної Людини. «Життя і доля», якщо використати назву великого роману Василя Гроссмана про війну, саме цієї конкретної людини, яка б могла сама розповісти молоді бодай частину правди про це Пекло над усіма пеклами, або ж занурення в історію рідної родини, в історію життя свого прадіда або діда, їхніх коханих, наречених, друзів у ті страшні роки — ось що могло б бути істинним уроком пам’яті для тих, хто дуже скоро вирішуватиме майбутнє країни. Проте проблема в тому, що для цього необхідні, як мінімум, такі речі, як почуття людської та національної гідності, єдність народу (вона не з’являється бозна звідки в добу тяжких випробувань), звичка не відступати від Правди. Всі ці риси наявні (хай не на всі 100%) у суспільстві польському. Бо воно виховувалось не на «продуктах» радянської пропаганди або ж пострадянського інформаційного простору, з якого Україна ніяк не може вирватися (і, схоже, без особливих, надзвичайних зусиль так просто не вирветься), а все-таки на багатовікових загальнолюдських гуманістичних традиціях європейської культури. І це багато що пояснює.
