Українська еміграція у Франції — явище, зовсім не таке сильне, як у Канаді чи Сполучених Штатах. Українці, що втекли пiдчас наступу більшовиків — їх було кілька тисяч — розсіялися по всій країні, їхні нащадки часто не розуміють української, старе покоління вже вимирає. Буває й таке, що різні «хвилі» еміграції між собою не спілкуються — отже ніхто точно не знає, скільки сьогодні українців у Франції, різні громади, як завжди, не надто дружні між собою. Але однак — служби обох українських церков у Парижі відвідуються, бібліотека, хоч і налічує всього двадцять п'ять тисяч книжок, має своїх читачів — не лише українців, але й французів, що вивчають Україну і мають з нею якісь справи. Зрештою, пам'ятник Шевченковi посеред одного з найбільш відомих у світі паризьких бульварів, відкритий без такої помпи, як у Нью-Йорку...І далеко не всі відвідувачі виставки, присвяченої останнім рокам життя Петлюри, є його палкими прихильниками — але ж його життя і вбивство 1926-го теж є частиною нашої історії, і його погляди багатьом невідомі й досі. Для багатьох французів, наприклад, було щирим здивуванням почитати представлені в музеї перші універсали Центральної Ради.
Українська громада в Парижі не скаржиться на те, що їй не допомагають французькі власті — вони з цим просто миряться, але Україні — закидають. Бо й з працівниками посольства розмовляти важко, і ті урядовці, що відвідували бібліотеку, щось увесь час обіцяли, та якось це забувалося. Бібліотека не має коштів передплатити сучасні українські видання (пресу, літературу), живе здебільшого допомогою з-за океану — зараз американська українська громада допомагає їй відкрити сайт в Інтернеті.
Але — все одно живе. Такий маленький український острівець у Парижі.
