Попри анонсовану економічну форму, візит президента
Ширака матиме внутрішній політичний сенс — показати, хоч і запізно, Україні,
що вона таки існує для Парижа
Сьогодні в Україну з офіційним візитом прибуває
президент Французької Республіки Жак Ширак.
Стверджувати це впевненим тоном ще й нині трохи боязко: французький
лідер надто довго залишався єдиним із керівників великих західних держав,
хто вперто обминав своєю увагою Україну.
Увічливі представники французької дипломатії часто підкреслюють, що
«Париж розглядає Київ як стратегічно важливий міст між Сходом та Заходом».
Проте дефіцит політичних контактів по осі «Київ — Париж» гостро відчувався
аж до початку цього року, коли в Україну один за одним почали їздити високі
французькі посадові особи.
Важко сказати, чи кількість спільних українсько-французьких зусиль почала
нарешті переходити в якість, ачи Франція й насправді усвідомила геополітичне
значення нашої країни. Але напевне одне. Україна, зі свого боку, настільки
призвичаїлася, може й не бути, але усвідомлювати себе в очах Парижа «попелюшкою»,
що часті візити високих французьких гостей не розтоплять так відразу кригу
накопичених образ.
З певних політичних і трохи економічних причин Франція стабільно зажила
у нас слави принаймні неуважної, якщо не принципово холодної до України,
держави. Наразі ж ніяке відкриття салонів елітних французьких кутюр’є в
самому центрі Києва, ані багаторічна допомога в лікуванні дітей — жертв
Чорнобильської аварії, ані збільшення інвестицій та розширення банківської
присутності, нездатні заступити собою того сіро-ображеного тла, яке сформувалося
навколо українсько-французьких відносин.
У політичному плані ситуація виглядає прозорішою. Політичні відносини
Києва та Парижа століттями існували в формі, так би мовити, «точкових спалахів».
Починаючи від заміжжя княжни Анни Ярославни з французьким королем Генріхом
Першим у XI столітті, про що замучилися слухати всі ті французи, які постійно
мають справу з Україною, перестрибуючи від навчання в Сорбонні засновника
Києво-Могилянської академії Петра Могили до служби при дворі Людовика XV
сина гетьмана Пилипа Орлика, від роботи у Києві за часів УНР першого посла
Франції генерала Табуї до таємничого самогубства прем’єр-міністра П’єра
Береговуа, — українця за походженням, — українсько-французькі стосунки
набули хіба що пунктирного, але таки строкатого характеру. Про справжню
послідовність і розвиток взаємин не йшлося століттями.
За радянських часів французько-українські стосунки геть затерлися радянсько-французькими,
— а насправді російсько-французькими взаєминами, котрі, навпаки, активно
розвивалися від століття до століття. Так званий «фактор Москви», безумовно,
не варто перебільшувати. Але не слід і зовсім скидати його з терезів.
По-перше, за законами Моргана, які так полюбляв цитувати попередній
французький посол Домінік Шассар, Франція й Росія історично блокувалися
проти своїх «спадкових ворогів» — Німеччини та США. По-друге, обидві держави
мали співставне колоніальне минуле й подібні ж колоніальні апетити. По-третє,
до революції Франція була найбільшим кредитором царської Росії. Це означає,
що сьогодні, коли Москва заобіцялася повернути царські борги, по-п’яте
й по-шосте... Але й так зрозуміло, що з Україною Франція ніколи не мала
стільки відповідників у історії і такого близького за духом геополітичного
самоусвідомлення.
З відновленням української державності 1991 року французько-українські
відносини почалися, серйозно кажучи, з чистої сторінки. Ознайомчі візити
(1992 — президента Леоніда Кравчука, 1993 — міністра Алена Ламассура, 1994
— міністра Мішеля Барньє, 1996 — спікера Олександра Мороза та ін.) не могли
— і передовсім з об’єктивних причин — започаткувати глибокий двосторонній
діалог.
Проте, на «чисту сторінку» почали записуватися великі й маленькі образи.
Причому Київ спеціалізувався на недомовленостях політичного, а Париж —
економічного характеру.
Україні довго було прикро, що під час відмови від ядерної зброї Франція
не підписалася під спільним меморандумом членів ядерного клубу про гарантії
безпеки Україні, а наполягла на окремому двосторонньому документі «полегшеного
змісту». Київ запам’ятав і те, як роками не поспішав Париж ратифіковувати
і рамкову угоду про дружбу й співробітництво, й угоду України про партнерство
з ЄС, і як жорстко тиснув на українців стосовно закриття Чорнобиля, і те,
як довго вагалися в Парижі, перш ніж погодитися взяти під свою опіку український
батальйон миротворчих сил у Боснії.
До того ж, Франція довго залишалася єдиною з країн Великої Сімки, лідер
якої за сім років незалежності жодного разу не відвідав Україну. І не тільки
найвищий керівник — навіть прем’єр-міністр або хоча б міністр закордонних
справ. Цього року прогалину заповнено. Але враження гармонійних стосунків,
що плавно розвиваються, це, однак, не створює.
Франція ж, принаймні, запам’ятала невдалу участь своїх провідних підприємств
у тендерах з відбудови київського аеропорту та будівництва одеського терміналу,
з участі світового лідера — фірми «Ляфарж» — у приватизації цементного
заводу в Миколаєві Львівської області... Тендери було майже виграно, але
потім за «майже» не наставало нічого. Або, як у випадку з «Ляфаржем» —
починалася довга серія переглядів справи, оголошення нового конкурсу. Не
склалося у представників французького бізнесу з проектом із модернізації
київського метрополітену, з виробництвом будматеріалів, з відкриттям спеціальної
лінії на «Південмаші», яка б дозволила вилучати золото з мікросхем під
час демонтажу ядерної зброї...
«Французи не люблять давати хабарі, — натякнув було один досвідчений
український дипломат, котрий не один рік представляє нашу державу в Парижі.
— Вони за хабарництвом — на 25—27 місці в світі». Чиновницька ж пострадянська
душа, — не секрет, — інколи любить переконуватись у вдячному до себе ставленні.
А результати на сьогодні такі. Франція набагато менше вклала грошей
в Україну, ніж, скажімо, в Польщу, Румунію, Угорщину, Росію, інші східноєвропейські
країни. За результатами 1997 року вона представляє лише 2% від загальної
кількості зарубіжних інвестицій — на суму 50 мільйонів доларів. В Україні
працюють лише 72 спільних підприємства з участю французького капіталу та
ще 17 — з суто французькими грошима. При цьому за обсягами валового внутрішнього
продукту Франція посідає четверте місце в світі.
«Я не соромлюся продавати продукцію своєї країни», — любить наголошувати
Жак Ширак напередодні візитів за кордон. Відомо, що й нинішній візит має
передовсім економічний сенс: з французьким президентом приїздить велика
група підприємців. У програмі передбачено також переговори щодо можливого
співробітництва по українсько-європейському транспортному літаку, про збільшення
обсягів зовнішньої торгівлі... Але чи варто чекати від цього дводенного
вояжу справжнього прориву в двосторонніх відносинах? Мабуть, що ні.
По-перше, товарообіг між Францією та Україною хоча й відносно невеликий,
але щороку збільшується.
Поки що нам вдається продавати французам здебільшого сировину — льон,
соняшник, метал, цукор. Але закуповується все це не стільки для французького
споживання, а на продаж у треті країни. Третіми країнами ж для Франції
є передовсім Африка та країни Південно-Східної Азії. Навіть більше — з
Південно-Східним регіоном Азії пов’язаний недавній інвестиційний бум у
Франції 1990—1991 років.
Азійська криза, яка охопила цими днями Росію й почала підбиратися до
України, не дозволяє сподіватися, що можуть бути підтримані ризиковані
проекти, котрі б вимагали потужних інвестицій із французького боку. Французька
економіка надто заангажована, а тому надто багато грошей втратила в Азії.
Тому, хоч би як пропагував Ширак продукцію своєї держави, поводитиметься
він, мабуть, досить сторожко.
Прорив у космічному співробітництві теж важко прогнозувати: Франція
занадто зав’язана проектами по лінії Європейського Космічного Агентства
з партнерами по ЄС.
Потужні французькі підприємства тільки починають освоюватися на українському
ринку. У нас працюють «Електрісіте де Франс», «Газ де Франс», «Рено», «Шлюмберже»,
«Алькатель», «Рон-Пулен». Добре почуваються банки «Сосьєте Женераль» і
«Креді Ліоне», які, чи не єдині з західних, мають право на ведення фінансових
операцій в повному обсязі. Проте «Креді комерсьяль де Франс», що тільки
приглядається до українського ринку, чекаючи можливості взяти участь у
другому етапі приватизації в Україні, схоже, ще почекає з активною діяльністю
хоча б півроку. Отже, попри анонсовану економічну форму, візит президента
Ширака матиме внутрішній політичний сенс — показати, хоч і запізно, Україні,
що вона таки існує для Парижа.
Не треба забувати, що Франція — не тільки держава сталих революційних
традицій. Це ще й найдосвідченіший у світі спеціаліст у галузі косметики
й парфумерії. Мабуть, цього разу в Києві Ширак не робитиме революції. Але
ще підкреслює фарбами з суто французькою вправністю не дуже яскраві двосторонні
відносини.
Париж
