Ще двадцять років тому щось подібне, гадаю, мало хто міг собі уявити. Йдеться про те, що за путівку на фінал світової першості грали б між собою в одній групі команди України, Білорусі та Казахстану. Тоді ми могли лише фантазувати, уявляючи собі, як би виглядали футболісти союзних республік СРСР, самостійно виступаючи на міжнародній арені, і розмірковуючи, що краще: одна союзна збірна чи п’ятнадцять національних команд. Звісно, наші перспективи тоді виглядали переконливо — переважна більшість гравців збірної СРСР, яка стала другою в Європі 1988-го, були з України.
Сьогодні національна збірна України — це не просто реальність, а реальність із довгою вже історією і, на жаль, невеликими поки що здобутками. І разом із боротьбою за чергову путівку на світовий чи європейський фінал наша команда щораз має доводити, що вона сильніша за команди колишніх союзних республік.Нинішні суперники українців по відбору поділяються на три категорії. Перша — це англійці та хорвати, які заздалегідь вважаються претендентами на перше місце. Друга — це команда карликової Андорри, так само заздалегідь приречена на останнє місце. І нарешті третя — це Білорусь та Казахстан, які хоч і не хапають з неба зірок, але здатні не поступитися будь-якому супернику. Першими нашими суперниками, згідно календаря, були якраз білоруси та казахи. Аби мати хоч якісь шанси на вихід до світового фіналу, наша збірна мала обов’язково вигравати обидві гри. Перша з них пройшла минулої суботи у Львові і разом із позитивним для України результатом принесла цілу купу запитань. Перший офіційний матч збірної із новим тренером Михайличенком очікувався не без хвилювання. Тому що дебют нової команди — а команда у нас насправді нова — завжди викликає занепокоєння. А тут ще білоруси під проводом німецького тренера Штанге на очах стають із групи талановитих гравців дуже добре організованою командою.
Ну а те, що капітан збірної Білорусі грає за «Барселону», додавало грі ще більшої інтриги.
Загалом матч у Львові пройшов у типовій для пострадянських команд силовій боротьбі по всьому полю із мінімумом небезпечних моментів. Згаданий вище капітан білорусів Глєб будував гру своєї команди, і півзахист гостей ніби контролював центр поля. Проте ближче до наших воріт Глєба зустрічав наш капітан Тимощук і на цьому все закінчувалось. Окрім кількох ударів здалеку, білоруси так нічого небезпечного біля наших воріт за всю гру й не створили.
У нашої команди в атаці зовсім нічого не виходило. Загубився на полі перспективний Кравченко, не показали всіх своїх можливостей Калиниченко та Назаренко, а Воронін із Мілевським, які мали атакувати, отримували м’яч, як правило, тоді, коли всі шляхи до воріт білорусів було перекрито.
Все вирішили зроблені наприкінці гри заміни. Шевченко, Алієв та Селезньов змогли в останні хвилини розхитати захист команди Білорусі. І хоча забити з гри не вдалося, щасливий випадок у вигляді одинадцятиметрового на останній хвилині був на нашому боці. 1:0 після удару Шевченка — і про білорусів можна забути до Нового року. Нехай тепер про них думають наші конкуренти.
Наступні колишні співвітчизники, тобто збірна Казахстану, в гості до якої наша збірна прибула у ніч із вівторка на середу, виглядали набагато слабше за Білорусь. Але й тут робота іноземного тренера Пайперса далася взнаки. Нестачу майстерності казахи намагалися компенсувати організованістю та старанням. І це, моментами, їм удавалося. Та щойно українці починали грати швидко, як біля воріт господарів виникала небезпека.
Легкість, з якою українці на чолі з Шевченком, який цього разу вивів команду на поле у якості капітана, створювали небезпечні моменти, зіграла з ними злий жарт. Наш захист почав помилятися і вже у першій половині гри казахи могли забити щонайменше два м’ячі. Врятувала удача і воротар Пятов. Коли ж на останній хвилині першого тайму Назаренко таки добив м’яча у ворота після чергової атаки, здавалося, що все ясно.
Ще спокійніше ніби стало після другого м’яча, який господарі поля дали забити Шевченку із самісінького центру свого штрафного майданчика. Утім, черговий провал в обороні дозволив казаху Остапенку скоротити розрив у рахунку. Кінець нервовій напрузі поклав той же Назаренко, ювелірним ударом забивши третій м’яч — 3:1 на нашу користь!
Отже, «радянський» етап відбору наша збірна наполовину пройшла, здобувши необхідні шість очок і очоливши разом із збірною Англії турнірну таблицю. Тепер наш «внутрішній футбол» замінить «закордонний». 11 жовтня Україна зіграє вдома із Хорватією, а у квітні наступного року нас чекає поєдинок проти Англії. Довівши, що на пострадянському просторі відбірної групи вони таки сильніші, гравці та тренери збірної України мають показати себе тепер на просторі європейському.
Тут все буде по-іншому. І не виключено, що із європейськими збірними нашим буде грати легше, ніж з колишніми «братами». Принаймні морально. Турнірні очки у матчах проти Хорватії та Англії традиційно не будуть вважатися для України «обов’язковими». Але це зовсім не означає, що ці очки не можна здобути.
