Нинішні осінні канікули не порадували учнів Володимир-Волинської школи-інтернату для глухих дітей. Усі помисли вихованців в останній місяць прикуті до спальні №1 — в ній у кінці вересня помістили гуманітарну допомогу від німецьких благодійників. Кілька ящиків хлопці-старшокласники, вивантажуючи машину, таки викрали й довго тішилися, ділячи взуття, одяг та шоколадки. Відтоді, як у школу почала надходити допомога з Німеччини, дружний колись колектив розколюють заздрощі і підозри.
ТИХА ЗМОВА
Володимир-Волинська школа-інтернат тільки спершу дивує тишею на подвір’ї. Насправді у вилизаних до ідеальної чистоти корпусах киплять ще ті пристрасті...
«Шановна редакціє! Ми хочемо, щоб нас почули усі, хто не байдужий до долі глухих дітей, що проживають у Володимир-Волинському інтернаті. Кілька разів на рік німецькі благодійники намагаються влаштувати нам свято безкорисливою гуманітарною допомогою. Та ми її тільки бачимо, коли вивантажуємо. Потім директор її закриває у складах, спальні №1, у слуховому кабінеті, який служить йому чорним кабінетом. І все. Далі ми чекаємо цукерок і шоколадок, ми чекаємо одягу і взуття, шампуню і зубної пасти, щіток і мила. Вони заховані у його кабінеті (слуховому) навпроти пральні.
Допомога надійшла у школу ще 22 вересня. Нам дали лише один раз по шоколадці. А сам директор щодня несе сумкою багато наших цукерок і шоколадок додому. Ми бачимо, коли гуляємо на подвір’ї. А ще роздає чужим дядям і тьотям, що приходять у гості. Нам залишає лише порожні ящики, які потім прибираємо.
Шановна редакціє, приїдь і побачиш сама, ми хочемо поговорити з тобою. Тільки не затримуйся, бо скоро канікули, і ми поїдемо додому. А як приїдемо, то знову скрізь буде пусто. І ми знову будемо чекати свята, яке для нас так ніколи і не настане.
З повагою — учні спецшколи».
І 22 підписи. З кожного класу — від 8-го до 12-го — по кілька учнів.
Погожого ранку на господарстві була тільки Лілія Михайлівна Ліщук, заступник директора з навчально- виховної роботи. Кутаючись у пальто (у старезних корпусах, де ще «за Польщі» розміщувався дитячий притулок при монастирі, пахне холодом і вологою), пояснила, що директор Іван Іванович Лунчук саме поїхав в одне з приміських сіл домовлятися про овочі для школи (не підозрюючи, що написали на нього учні, які ці овочі поїдатимуть). 25-річний досвід роботи у спецшколі дав їй підстави однозначно стверджувати, що лист писали не учні.
— Світ дитини, яка не чує, обмежений, і граматична будова слова у неї інша...
Проте не кривила душею і розказала, як минулого року на вчительських зборах встала одна з педагогів і запитала: чому не дають гуманітарку вчителям, вихователям та обслуговуючому персоналу? Тоді ж у комісію по розподілу було включено (на вимогу педагогів!) і представників від старшокласників. Лілія Михайлівна не заперечує факту, що слуховий кабінет теж використовували як тимчасовий склад для гуманітарки, оскільки існуючі склади були нею переповнені.
— Учням давали гуманітарку ящиками... За раз не могли вивезти усе додому, хвалилися, що одяглися самі, одягли батьків, братів, сестер і навіть сусідам перепало.
ВИКЛИКАЛИ ВОВКА З ЛІСУ...
Перші ж старшокласники, які на уроці фізкультури грали у теніс, виявилися «підписантами» листа у редакцію, а далі, певно, зіграла свою роль місцева «пошта»: гурт ображених навколо нас усе більшав і більшав. І якби ці діти могли говорити, напевне, старі стіни інтернату лопнули б від крику... А так хлопці й дівчата тільки завзято жестикулювали, намагаючись пояснити нам, що робиться у школі з гуманітаркою. Лілії Михайлівні непросто було перекладати сказане ними, тому вона вступала у гарячу дискусію з учнями. Але жести були надто красномовні, щоб їх не зрозуміти (тим більше, що деякі діти, хай погано, але говорять).
Отож, претензії учнів зводяться до того, що гуманітарку возять тільки їм, саме їм, і її повинні відразу роздавати. Вони не вірять, що після розмитнення (а саме це стримує нинішню роздачу) щось отримають, бо за канікули частина речей зникне. Їх обурює, що директор першим відкриває ящики. Вони стверджують, що отримували речі вже з цінниками, що дало їм підстави зробити висновок: дітям видали те, що не встигли або не захотіли продати. На уроці хімії Свєта Рак запитувала директора, коли будуть видавати гуманітарку? Він сказав їй: «Мовчи! У мене зараз урок!», але і на перерві нічого не пояснив. Учні пояснюють, що не раз бачили, як директор носив гуманітарку додому, і шкодують, що не зловили його за руку...
Бачить Бог: Лілія Михайлівна, котра, на її щастя, не має до поділу гуманітарки ніякого відношення, абсолютно не намагалася захистити честь мундира, але щиро намагалася переконати вихованців в очевидному: гуманітарка за канікули ніде не подінеться, проте має бути у ній частка і вчителів, вихователів, обслуговуючого персоналу; директор мусить першим її передивлятися, щоб відібрати речі загального користування: рушники, постіль, відправити на склад продукти; якщо речі і були з цінниками, то такими їх могли отримати з Німеччини. Врешті, хіба не замінили німці в інтернаті майже всі меблі? У спальнях тіснилося по 18 ліжок, а тепер вони двоярусні — місця більше...
У юрбі нечуючих дітей все настирливіше повторювався один і той же жест. «Закон, гуманітарка повинна ділитися законно», — ось що він означав.
КЛЮЧ ВІД «ТЕМНОЇ» КІМНАТИ
Мусимо погодитися з тим, що нечуючі діти — досить наївні і довірливі, що їх надто легко спровокувати на ось таку «змову». Певну роль вiдiграє і те, що виростають вони на повному державному забезпеченні утриманцями, як належне сприймаючи чисту постіль, яку не перуть їхні мами, і повні тарілки на столі. При цьому пенсії (нехай у середньому всього 50—55 гривень) залишаються у сім’ях. Дійсно, не надто грамотні, щоб могли так складно написати листа. Але це ж треба довести і дітей, і педагогів з їх мізерними зарплатами, щоб старі німецькі шафи, друкарська машинка, яка не друкує, комп’ютер, який ще не працює, виношені іншими речі зруйнували довіру, котра була між ними завжди присутня. Вже помешкання школи-інтернату є своєрідною ганьбою для місцевої влади. Сторічні хатинки, спальні на два десятки чоловік, відсутність спортивного, актового залу, примітивний туалет на вулиці, у який 108 дітей у дощ і заметіль ходять щоночі... Закладено фундамент під нову школу, але коли ще стіни виростуть?!
Іван Іванович Лунчук, котрий директорує понад 20 років, німецьку гуманітарку вважає великим благом. Ще б пак. В останні роки інтернату не виділяється ані копійчини на придбання м’якого інвентаря: одяг, постіль... Він веде мене у склад, де зберігається ще торішня гуманітарка. (Вереснева складена у першій спальні, митник її «запечатав», а директор — від біди подалі, бо якщо печатку зірвуть, його можуть оштрафувати, — наказав закрити її «замком» з бляхи).
Склад — це дві кімнатки у невеликій хатині. Одна повністю забита мішками з пральним порошком, ящиками з одягом і взуттям (навіть важко зрозуміти, як тут що знайти). В іншій — на стелажах гори постiльної бiлизни, рушників, і теж гори нерозданого одягу. Отож «золотий запас інтернату» цілий рік багатьом пече очі... Директор вважає, що весь одяг відразу роздавати не варто, бо приходять нові учні, а дітей до написання листа підбурили дві вчительки, які у вільний від роботи час торгують на ринку «гуманітаркою». Мовляв, вони хочуть швидше отримати свою частку і її продати. Тяжко повірити, що вчителі завели таку бучу заради п’яти-семи речей, які б отримали з гуманітарки...
— А як же заглянути у слуховий кабінет, названий у листі «темною» кімнатою, і в який теж, пишуть діти, вивантажували частину гуманітарки?
Ключа не виявляється. Лілія Михайлівна сказала, що він у заступника директора по слуховій роботі Тамари Василівни, котра пішла у міськвно. Директор каже, що ключ у викладача, котрий прийде через півтори-дві години. А Тамара Василівна, повернувшись з міськвно, дивується:
— А хіба у директора немає ключа? ***
— Господи, як нас замучила ця гуманітарка! — з серцем сказав молодий вчитель фізкультури. — У колективі сварки. Діти змінилися... Тому дiстанеться шоколадка в зеленій обгортці, іншому у червоній — один одному заздрять. А хіба їм це потрібно? Їм би сучасні слухові апарати...
«Ми знаємо хто вкрасти в одяг про Німеччина Якщо не помагати той я буду пише до Києв» — листочок з таким змістом тикнула одна зі старшокласниць нашому фотокореспондентові. Їй чи її однокласниці не дали куртки, яку вона просила.
