Чого спробували досягнути, і чого, власне, досягли, вивівши тисячі людей на київські вулиці, організатори Форуму національної єдності з одного боку, і акції «Геть зРАДУ», з іншого? Провідні українські політологи, які на прохання «Дня» проаналізували недоліки й переваги минулих заходів, на жаль, погоджуються в одному. У тому, що як «помаранчеві», так і «синьо-білі» виборці стали, нехай і ключовим, але все ж таки атрибутом продуманих політичних технологій. Іншими словами, на думку експертів, людей укотре використали...
Максим СТРІХА, керівник наукових програм Інституту відкритої політики:
— На мій погляд, сильним боком Майдану, який відбувся на Європейській площі, було те, що його організатори спиралися на адміністративну вертикаль і добре знали, що та як робити. Тобто, іншими словами, відчувалося, що вони мають певний пакет знань із розписаними діями на певний термін і в різних варіантах. До слабких аспектів цього Майдану, мені здається, варто віднести його штучний характер, відсутність реальних активістів, реальної народної підтримки. А я не сумніваюся в тому, що цей Майдан міг би зібрати під своїми прапорами багато волонтерів з того ж самого Донецька. Однак у Києві ми бачили людей, які виконували свої обов'язки за гонорар і, до речі, навіть не намагалися приховати цей факт.
На майдані Незалежності ситуація була діаметрально протилежною. Туди прийшли люди, які хотіли продемонструвати свою політичну позицію — певну ностальгічну підтримку Майдану зразка 2004 року. У переважній більшості ці люди прийшли з власного бажання, їх ніхто не організовував для цього спеціально. До речі, мені здається, що для самих організаторів акції, яка відбулася на майдані Незалежності, стала несподіванкою кількість її учасників. Імовірно, чисельність цього Майдану і є його найбільш вагомим плюсом. Що стосується мінусів. На відміну від сусідів, які вивели людей на Європейську площу, в принципі, з однією метою — не допустити розпуск парламенту, керівники мітингу на майдані Незалежності у своїх планах розділилися. Наприклад, Юлія Тимошенко, певна річ, налаштована на дострокові вибори, оскільки це її остання надія, адже інакше її фракція у ВР може повністю розпастися, і єдиний чинник, за допомогою якого вона зараз утримує своїх депутатів, це обіцянка, що вони будуть у списку БЮТ у разі дострокових виборів.
А от інші учасники дії, незважаючи на схожу з Тимошенко риторику, абсолютно не впевнені в тому, що дострокові вибори дійсно потрібні. Оскільки вони розуміють, що у випадку позапланових виборів Україна може бути розколота на дві частини. Ну і, крім того, безперечно, в них немає жодних гарантій, що їхні політичні сили, в разі перевиборів, отримають таку кількість народної підтримки, яку їм би хотілося отримати.
Той факт, що Віктор Ющенко не прийшов ані на Європейську площу, ані на майдан Незалежності, хоча і там, і там його чекали, особисто в мене викликав сподівання на те, що Президент діятиме не як заручник певної політичної сили, а як гарант Конституції і верховний арбітр нації. Якщо він знайде в собі сили абстрагуватися від категоричних вимог опозиції й при прийнятті таких важливих рішень керуватися виключно національними інтересами, можливо, в майбутньому історія пробачить йому багато помилок, які він зробив за два роки свого президентства.
Юрій ЯКИМЕНКО, політолог:
— До сильних боків коаліційного Майдану я б відніс репрезентативність, оскільки на їхній акції були представлені практично всі регіони України. Крім того, варто віддати належне хорошій і, головне, оперативній організації заходу. До того ж, вони мають потужну підтримку на периферії. Власне, цю перевагу дала, ймовірно, Компартія, оскільки саме вона має сьогодні найбільшу комунікацію зі своїми виборцями.
Що ж до мінусів — це, по-перше, присутність офіціозу. Я у зв'язку з цим вжив би визначення «Злагода-2». І навіть підбір промов для виступів, музичний супровід — яскраве тому підтвердження. Однак, знову-таки, завдяки комуністам ця «Злагода-2» була розбавлена їхніми виборцями. У принципі, захід, організований коаліційними політичними силами — це досить якісний продукт з погляду мобілізаційних і організаційних технологій.
До мінусів я б відніс відсутність ініціатив знизу. Тобто ми бачимо організаційні можливості окремих політичних структур, але не спостерігаємо громадських ініціатив, які, до речі, є і в східній, і в центральній Україні. Слабким боком коаліційного Майдану я б назвав і те, що представники парламентської більшості не працюють у Києві. Ні Партія регіонів, ні Соцпартія в столиці не проводять ефективної пропагандистської кампанії.
На опозиційному Майдані був просто чудово організований музичний супровід. Однак — це швидше рімейк або продовження фестивалю зразка 2004 року. Це, наголошую, навіть не Майдан — це політичний фестиваль. Там був відсутній, я б так сказав, драйв і готовність боротися до кінця. Це було видно неозброєним оком. Варто також відзначити недостатню роботу з власним електоральним ресурсом у Києві і Київській області. Таким чином, і за організацією, і за ідеологічним наповненням опозиційний Майдан програє коаліційному. Разом із тим, він виграє з погляду естетичного оформлення акцій протесту.
Те, що Президент не з'явився на жодному з Майданів — це дуже зважене і правильне рішення з погляду тактики. Однак у мене є сумніви щодо стратегії Президента, та і загалом в її наявності. Що стосується впливу так званого чиннику Майдану, точніше — двох Майданів, на подальші рішення Ющенка, напевно акції протесту — це лише тло, а основні рішення прийматимуться Президентом за підсумками консультацій із керівництвом парламенту і лідерами фракцій.
Володимир ФЕСЕНКО, голова правління центру прикладних політичних досліджень «Пента»:
— Я вважаю, що сильний бік коаліційного Майдану представлений у тому, що він пройшов. Він відбувся, він був досить багатолюдним. Мені здається, що це стало несподіванкою для опозиції і, можливо, для Президента. На мій погляд, коаліція, власне, і хотіла продемонструвати, що вона також може збирати в Києві людей. Нехай приїжджих, але головне було показати, що і вони також можуть запровадити так звану майданну технологію. Тобто те, що вони успішно продемонстрували свої технологічні здібності — це перший сильний бік у цьому змаганні Майданів. Крім того, на мій погляд, вивівши своїх прихильників на вулиці, коаліція спробувала психологічно натиснути на Президента і опозицію.
Ще один сильний бік прокоаліційного Майдану полягає в тому, що, в принципі, вони цей Майдан не завершили, а перевели його в певну напівзаконсервовану форму, зокрема, вони використали тактику, до якої вдавалися і влітку минулого року (тоді, коли Президент думав над тим, чи подавати йому кандидатуру Януковича на посаду прем'єра, чи розпускати Раду. — Авт.). Коаліціонери створили свої табори, свої міні-майдани навпроти будівлі парламенту і Кабміну. Це надає їм можливість як для тиску на парламент, так і, в разі необхідності, для захисту цих стратегічних об'єктів коаліції.
Головний же слабкий бік прокоаліційного Майдану, передусім, полягає в тому, що цей Майдан, на відміну від опозиційного, є більшою мірою штучним. Це елемент політтехнології. Для учасників коаліційних вуличних акцій їхня участь у них не є природною формою самоорганізації та вияву політичної активності. У цьому головний слабкий бік цього Майдану.
Безумовним плюсом опозиційного Майдану я б назвав явку людей, яка перевершила очікування як експертів, так і власне організаторів цього заходу. Це, мабуть, головне досягнення, оскільки були деякі побоювання щодо суспільного розчарування «помаранчевих» виборців і була висока ймовірність небагатолюдності на опозиційному Майдані. Цей Майдан, як мені здається, став також сильним інструментом політичного і психологічного тиску на Президента. І, можливо, саме суботній мітинг опозиції на майдані Незалежності додав Ющенку більше аргументів щодо рішення про підписання указу про розпуск парламенту.
Головний мінус опозиційного Майдану — це те, що він відбувся переважно за рахунок тих людей, яких привезли до Києва. Рівень підтримки цього Майдану з боку киян значно менший, ніж був у 2004 році. І друга проблема полягає в тому, що цей Майдан не став постійно діючою формою політичного тиску на Президента і на коаліцію. Іншими словами, він не набув тієї форми організації, яку ми спостерігали наприкінці 2004 року.
Те, що Президент не прийшов на жоден із Майданів, мені здається правильним рішенням. Адже в умовах свого роду майданного змагання Президент, насамперед, має бути арбітром нації, він не може брати участі в акціях з очевидною політичною ангажованістю. А те, що прем'єр прийшов на коаліційний мітинг — це зовсім інше. Адже прем'єр не є арбітром нації. Прем'єр — це політичні лідер, який очолює конкретну політичну силу, а також коаліційний уряд. А от інститут президентства є позапартійним. У цьому і є принципова різниця. І оскільки в цьому випадку йдеться про можливість розпуску Ради, то прем'єр як лідер коаліції захищає ВР від дострокового припинення її повноважень. І для Ющенка зараз більш принципово знаходитися над сутичкою цієї політичної боротьби.
Якщо підсумувати, то основною слабкістю коаліційного мітингу була його штучність. І це зрозуміло, оскільки на єднання країни ніхто не посягає, а саме під цим лозунгом він і проводився.
Що стосується Майдану опозиційного, то сила — в щирому переконанні людей, а слабкість — у лідерах, які продемонстрували абсолютну неготовність спілкуватися на тому рівні, до якого давно дозрів їхній виборець. Тому не випадково найбільш помітним на цьому мітингу був громадянський голос співака Сашка Положинського, який сам узяв слово.
«Дню» цікаво буде дізнатися вашу думку з приводу Майдану-2. Наш е-mail: [email protected]
