Якщо рівно о 21.00 в районі мосту Ріддарсхолмс подивитися на світлофор, а потім швидко перевести погляд, то у повітрі з’явиться рубіновий чоловічок, котрий з рівномірним клацанням повисить трохи над мостом, над каналом, над потягами підземки, що тут виходять назовні, і поступово втратить кольор. Тоді можна за цим дороговказом перейти на інший бік і там побачити собор, де поверх хреста п’ятикутна зірка — черкає гострою верхівкою темно-синє небо, всіяне охайними сріблястими цятками. Стокгольм схожий на старовинну медаль — чинно, шляхетно, трохи нечітко вписаний в облямівку островів та каналів, але по-справжньому постає, якщо його добряче начистить, обміряє і видасть сонце.
Сонце — великий скарб. Проте зима настільки довга і темна, що її просто не помічають, зворушливо збільшуючи кількість світла. Майже на кожному підвіконні — лампа, хай навіть невеличка, інколи навіть і дві чи цілий канделябр. Каганці — перед будь-якою публічною будівлею, чи то рестораном, чи кав’ярнею, магазином або готелем — обов’язково, прямо на тротуарі, в чорних чашках чадять живі вогники. Свічки всюди, навіть в якійсь бюрократичній установі просто на рецепції стоять два майстерно оброблені камінці, в яких горять гноти.
Найголовніша набережна — напроти парадно-історичного острова Гамла Стан, з його парламентом-Ріксдагом і королівським палацом. Під одним з мостів поріг, там, у найглибшому місці, гримить вічний вир. Навіть всюдисущі качки і чайки не запливають на цю ділянку неприборканої, страшної води. Темне підсвідоме Стокгольма, котре вирує прямо у його спокійному серці.
Трохи далі пташина резервація. Кількість лебедів і качок у цій досить жвавій і шумній частині міста перевищує число інших двоногих, що без пір’я. Але найбільше вражає великий дерев’яний поміст на воді для всього того птаства: любовно посипаний сіном.
Прямо посеред залу у Національному музеї, на підвищенні, сидить абсолютно гола дама. Вельми огрядна, рубенсівських форм. Сидить, злегка розставивши ноги, у класичній позі, втупившись у люстерко, що в неї в руці. Відвідувачі проходять повз без особливих емоцій. Уважно дивляться тільки ті, хто розташувався по колу, на переносних стільцях, чоловік тридцять різного віку з пензлями і олівцями. Практикум у місцевій студії живопису.
Вже пізно ввечері, у вітрині чергової ресторації, якийсь хлоп’яга невимушено переодягає штани.
Люди, будинки, дерева, машини і птахи, один із яких елегантно гидить мені на куртку, якось дивно розташовані і пересуваються — одні одним не заважають взагалі. Жодного ліктя в бік чи зайвого крику.
На Гамла Стані — кав’ярня з невиразною назвою: чи то «У Стена», чи то «У Джона». Глибоко під землею. У в’язниці XIII століття. На стіні, прямо над столиками, — справжня диба, іспанський чобіток та інше древнє, але цілком придатне до застосування залізо.
Вже майже опівночі, у моєму номері, на білій стіні з’являється справжнє й бадьоре сонечко. Проповзає, секунда за секундою, по білій стіні і зникає за високим вузьким дзеркалом, стрілки змикаються.
До весни лишається п’ять днів.
