Йдеться про київську спеціальну школу «Надія» для дітей
із вадами фізичного й розумового розвитку. Такий статус школа отримала
менше року тому. До цього ж «Надія» спеціалізувалася тільки на дітях-церебральниках.
Зараз у школі 170 учнів, котрі навчаються за спеціальними
програмами, в основному — за гувернерським методом, тобто вдома. Всі вони
тією чи іншою мірою вражені недугою, переважно церебральним паралічем;
і ще — майже всі вони не можуть самі себе обслуговувати. У більшості своїй
ці діти в минулому носили страшне тавро: «навчати неможливо». І ось сім
років тому в них з’явилася «Надія».
А починалося все з одного хлопчика — Олексія Лопана, котрому
тоді було 6 років, і з одного педагога — Георгія Юрійовича Полякова. Зустрілися
вони восени 1991 року в дитячому лікувальному центрі в Пущі-Водиці, де
в той час працював невропатологом брат Георгія Юрійовича — Анатолій. Сам
Георгій Юрійович викладав філософію в педінституті імені Драгоманова. Хлопчик,
уражений важкою формою церебрального паралічу, з серйозним порушенням мови,
дізнавшись про те, що дядько — вчитель, сам заговорив із ним.
— А ви знаєте, що в мене ніколи — ніколи в житті — не буде
вчителя! — вимовила дитина спересердя. І ці слова ще треба було зрозуміти.
Георгій Юрійович зрозумів, навіть без допомоги мами Олексія, і став для
хлопчика його першим учителем.
Удень — основна робота, лекції в інституті, ну а вечорами
— заняття вдома з Олексієм: важкі, виснажливі, не рахуючи часу, крок за
кроком, із самих азів.
— Треба було відчути в собі сили, усвідомити, що я це можу,
— згадує Георгій Юрійович.
І лише коли з’явилися перші успіхи з Олексієм, він звернувся
до своїх колег-викладачів дефектологічного факультету педінституту з проханням
про допомогу в розробленні навчальних програм для подібних дітей, ну й,
звісно, — у роботі з ними. Спочатку на цей заклик відгукнулися близько
двадцяти викладачів-дефектологів. Однак надалі залишилися працювати лише
одиниці: адже одна справа — все життя займатися теоретичними розробками,
і зовсім інша — щоденна практика. Серед тих, хто й досі з «Надією», — Тетяна
Костянтинівна Ульянова, Іван Миколайович Цимбалюк, Олена Коваль.
Услід за Олексієм у Георгія Юрійовича та його колег з’явилося
ще 12 учнів. Це ті діти, котрі ні на хвилину не можуть залишатися без батьків,
і внаслідок цього не можуть навчатися в спеціалізованому інтернаті, тобто
по суті приречені на довічне «байдикування», навіть при повністю збереженому
інтелекті.
Природно, з кожним із цих дітей треба було займатися за
суворо індивідуальною програмою, що враховує, крім освітніх, ще й необхідні
медичні аспекти. Незабаром до роботи підключилися й кілька студентів-старшокурсників
педінституту. Нинішня завуч «Надії» Наталія Бондаренко — із числа тих найперших
випускників. За її словами, «не свої» тут надовго не затримуються. «Надія»
— це своєрідний тест, і не тільки на професійну придатність, а й на суто
людські якості. Зараз у школі працюють 80 педагогів.
А тоді, попервах — найсерйознішим випробуванням для Полякова
та його колег стала міська медико-педагогічна комісія, яка відразу ж «забракувала»
кількох дітей із тих, котрі вже розпочали навчання. Довелося знову й знову
доводити, що ці діти все-таки навчаються. Інколи з величезними труднощами,
але все ж доводили, здирали з дітей це тавро, давали надію — і дітям, і
їхнім батькам.
Школу зареєстрували у ГУНО й офіційно відкрили у жовтні
дев’яносто другого — рівно через рік після першої зустрічі Георгія Юрійовича
з Олексієм Ломаном. Сьогодні із 170 дітей у школі 50 навчаються за загальноосвітньою
програмою для дітей із збереженим інтелектом, 30 — за програмою для дітей
із затримкою психічного розвитку, решта 90 — за спеціальною програмою для
дітей із розумовою відсталістю на фоні церебрального паралічу. Всі ці три
програми фінансуються державою. Є ще одна програма, розроблена педагогами
школи: соціально-реабілітаційна, для тих дітлахів, котрі не пройшли комісію
і вважаються такими, що їх навчати неможливо, але при цьому прагнуть вчитися.
За цією програмою діти навчаються за рахунок коштів спонсорів
і частково — своїх власних батьків. А смисл такий, що за три роки сім із
тринадцяти дітлахів, раніше визнаних комісією «неперспективними», зараз
уже переведені на державні програми навчання.
Нині про «Надію» знають і за рубежем: у Словаччині, Англії,
Німеччині, Італії. Позаминулого літа кількох дітей із цієї школи приймав
у себе Папа Римський.
Треба сказати, що досвід створення подібної школи — ледь
не перший на всіх неосяжних просторах колишнього Союзу. І при цьому фактично
досі немає власного повноцінного приміщення: школа займає всього дві невеликі
кімнати в колишньому дитсадку на вулиці Ушинського. Інші приміщення дитсадку,
які так сподівалися зайняти педагоги школи, райадміністрація Залізничного
району віддає під склад комерційної фірми.
І на відкриття нового навчального року, який цього разу
довелося сумістити з ювілеєм школи, для того, щоб прийняти всіх своїх дітей
разом з батьками, Георгію Юрійовичу довелося нелегально відкрити порожні
приміщення дитсадка.
— Тут я зміг би розмістити все необхідне для школи: і спортивний
зал із тренажерами, і медичні кабінети, а також — класи для всіх категорій
дітей, котрих батьки привозять на заняття прямо до школи, — сказав тоді
директор школи. Він бачить свою школу в майбутньому як єдиний освітній,
медичний і соціально-реабілітаційний комплекс для широкого кола дітей із
різними відхиленнями в розвитку.
Поки що це не більше, ніж мрія. Тому педагоги школи, батьки
і, звичайно ж, самі діти продовжують жити надією на те, що рано чи пізно
і в них буде своє повноцінне приміщення, і на те, що колись нарешті й держава
зверне увагу на їхні проблеми.
У всьому іншому цивілізованому світі такої проблеми давно
не існує: в Європі, наприклад, діти-церебральники із збереженим інтелектом
відвідують нормальні загальноосвітні школи за місцем проживання, де з ними
працюють за повною програмою, включаючи необхідні медичні послуги. А їхні
батьки у цей час спокійно заробляють гроші, знаючи, що з їхніми дітьми
все гаразд, адже в школі їх обслуговують спеціальні асистенти, так звані
соціальні працівники.
Для мами ж Олексія Лопана, вимушеної весь свій час проводити
невідривно поруч із сином, — це тільки лише мрія і, схоже, — мрія нездійсненна...
№223 20.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
