За 22 роки ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС було зроблено багато справ, та експерти наголошують: «Упустили щось дуже важливе, можливо — найважливіше. Ніхто не займався відродженням життя». Йдеться про життя в широкому соціокультурному розумінні: мільйони людей донині отримують соціальні виплати, але почуваються зле. Так, якщо 1999 року поганий вплив на своє здоров’я наслідків ЧАЕС відзначали 49% постраждалих, то нині — майже 70%. Насамперед йдеться про суб’єктивні оцінки як фізичного, так і психологічного стану. Фахівці вважають, що в людей, постраждалих від Чорнобилю, нині спостерігаються кілька соціальних синдромів, які не можна вилікувати ні соціальними виплатами, ні медичними засобами. Це «синдром жертви» — потерпілі на все життя; «сталого соціального виключення» — безініціативність, патерналізм; «евакуації і переселення» — слабка адаптація до нових умов; «втраченого здоров’я» — самооцінка здоров’я щороку погіршується; «невпевненості та розгубленості» — при недовірі до влади потерпілі перекладають свої проблеми на державу та «невігластво» — незнання правил життєдіяльності в умовах забруднення. На думку доктора економічних наук, професора, завідувача відділу соціальної експертизи Інституту соціології НАНУ Юрія САЄНКА, щоб покращити ситуацію, державі потрібно докорінно змінити підходи в допомозі постраждалим. Від філософії виживання і матеріальної допомоги слід перейти до філософії шансів: дати людям можливість стати соціально активними. Детальніше — в інтерв’ю.
— Юрію Івановичу, ви моніторите ситуацію соціальних наслідків Чорнобиля упродовж усього часу незалежності України. Які найважливіші висновки?
— Насамперед потрібно сказати, що зацікавлене в цьому дослідженні, фінансує його впродовж 16 років Міністерство надзвичайних ситуацій України. Останнім часом ми проводимо одне дослідження на два роки. Ми опитуємо кілька категорій постраждалих. По-перше — самоселів з першої зони відчуження. 16 років тому їх була тисяча, нині —300—400 осіб. Вони йдуть із життя, тому що тоді в цій зоні залишилися жити люди, яким було за 50. Друга категорія — це друга зона безумовного відселення, але люди там живуть, і третя зона — це зона умовного проживання. Також опитуємо ліквідаторів. Про мої важливі спостереження: спочатку люди із першої та другої зон хотіли переселитися, а потім переконалися, що на новому місці дуже важко облаштуватися. Деякі переселені почали повертатися назад, бо не могли адаптуватися до нового житла, місця проживання. Є два яскраві психологічні феномени: перший — що самосели нехтують об’єктивними ризиками, кажуть, що радіації немає, все нормально. Для них дорожчою є рідна «оселя», «гроби» (пам’ять про рідних), рідне довкілля. Другий феномен — серед переселенців.. Вони, які живуть на чистій території, приміром, в Полтавській чи Київській областях, казали, що в них все погано, хоча там і чисте повітря, і краща вода. Навіть до таких умов, де об’єктивно все добре, вони довго не могли адаптуватися. Ще одна причина дезадаптації — їх не працевлаштували... Тому до 1998 року майже 70% старших людей, які переселилися, хотіли повернутися назад. Але з часом вони адаптувалися.
— Чому так важко проходила адаптація, адже їх переселили не в іншу країну, а в сусідню область?
— Вони й тепер щороку приїжджають туди, в «зону», на гробки до родичів — це традиція. Це — рідні місця. Загалом же є філософське поняття етосу. Тобто місця, території, де я реально перебуваю — мій ареал життя. Є етос мови, атмосфери, простір мого усталеного життя, який передавався поколіннями, етос культури. Це відіграло надзвичайно велику роль в тому, що людям так важко було звикати до нового місця... Отож, досліджуючи ці названі категорії людей, для порівняння ми беремо жителів чистої зони — наприклад, селян Полтавської області (оскільки контингент потерпілих — це в основному сільське населення). Крім того, ми проводимо й експертні опитування — а що ж робити далі, як змінювати ситуацію. Експертами є урядовці, які керують цим процесом, медики, соціологи, економісти, екологи.
