Запитання про те, хто відповідає за шлях України, пройдений за десять років незалежності, зависає у повітрі, ще не встигнувши задатися. Бо ж звинувачувати у всьому чи дякувати за все лише Кравчуку і Кучмі виглядає несерйозним. І не тому, що обидва нашi президенти не досить потужні фігури, а тому, що одноосібно правлять лише у тоталітарних державах, а у нас — демократія ніби. Демократія ж передбачає, що країною керує певна політична сила, обрана народом. Чи обирав наш народ хоч раз таку силу?
Український варіант мажоритарних виборів за три терміни повністю себе дискредитував. Посланці виборчих округів або просто зникають із них назавжди після виборів, або, в кращому випадку, виконують роль «ходока», що «вибиває» у столиці для свого округу додаткові бюджетні надходження чи ще які блага. Побачити в діяльності обраних таким чином депутатів хоч якісь обриси політичної відповідальності за долю держави неможливо, бо тих обрисів немає. Комуніст на сході кляне перед своїми виборцями «націоналістів», які не дають повернути часи твердих окладів і «прогресивок», рухівець на заході звинувачує «клятих комуняк». І кожен має рацію.
Нехай пробачить освічений читач за повторення азбучних істин, але без них жодним чином не можна об’єктивно оцінити аргументацію Леоніда Кучми, за якої збільшення кількості депутатів, обраних за партійними списками, порушує ніби конституційні права громадян. Про ці права краще не згадувати б взагалі, бо якщо з такою ж прискіпливістю, як у випадку із Законом про вибори, розглядати наші права на безплатну медицину, то вся президентська адміністрація мала б хапати шприци і цілодобово колоти у наші м’які і не дуже місця безкоштовні уколи.
Медицина, ясна річ, почекає разом із низкою інших наших конституційних прав, які звучать нині як відвертий глум. Головне — боротьба за владу, яка вкотре обіцяє бути далеко не джентльменською. Нові правила боротьби за неї, закладені у відхиленому Президентом Законі про вибори, роблять процес вибору хоч не до кінця, але більш прозорим і логічним. @=> Закінчення на 2-й стор.