Перша і найважливіша тенденція полягає в тому, що депутати (як ліві, так і праві) зовсім не збираються віддавати Президентові виняткове право вирішувати найважливіші питання на референдумі. Навпаки, судячи з усього, вони мають намір у нього цю ініціативу перехопити. Наприклад, своєрідне «соціалістичне змагання» між різними депутатськими фракціями розгорнулося за право ініціювати у Верховній Раді питання про скасування депутатської недоторканності. Серед «першопрохідців» у прагненні позбавити самих себе права недоторканності були фракція Трудової партії (про що її лідер Михайло Сирота заявив одночасно із проголошенням парламентської більшості), Рух спільно з ПРП, які проводять збирання підписів під законопроектом про скасування депутатської недоторканності. (Схоже на своєрідний синдром ящірки, яка згодна втратити хвіст заради того, щоб залишитися живою).
Однак учора тональність дещо змінилася, і Михайло Сирота заявив про необхідність скасування недоторканності для всіх посадових осіб, уточнивши при цьому, що мова йде як про депутатів, так і про нинішнього і попереднього президентів. Тобто пропрезидентська більшість збирається «зрівняти Президента в праві на беззахисність» із народними обранцями. (Це висловлювання лідера пропрезидентської фракції дивним чином перегукується із заявою опозиціонера Мороза: «Щоб зняти в Президента бажання шляхом референдуму, витрачаючи величезні гроші, вирішити проблему недоторканності, завтра я запропоную Верховній Раді розглянути законопроект про зняття недоторканності з усіх суб'єктів влади — і з Президента, і з міністрів, і з депутатів»). Таким чином, наміри прихильників Президента і його противників точно збіглися в бажанні позбавити права недоторканності не тільки себе, але й гаранта Конституції. Щоправда, навіть на перший погляд помітно, що та поправка, за яку виступають депутати, — «не тільки нас, але й...» —істотно змінює саму суть проблеми. Цілком усвідомлюючи, що розуміння проблеми недоторканності в депутатів і Президента, м'яко кажучи, дещо відрізняється, Михайло Сирота заявив, що «процеси розгляду цих питань ідуть паралельно; вони пов'язані один iз одним, але не дуже впливають один на одного». Зрозуміло, що така «рівноправність» навряд чи дуже сподобається Президентові. Указ став пробним каменем №2 для перевірки на міцність парламентської більшості — перед цим більшість благополучно не зуміла (точніше, навіть не намагалася) відстояти бюджету в боротьбі з меншістю. І хоч остаточні прогнози робити ще рано, можна вважати, що і це випробування виявилося для єдності більшості заважким. Незважаючи на заяви про те, що «у парламентської більшості єдине ставлення до проблеми референдуму», Рух, який входить у цю більшість, виступив проти винесення на референдум запитань про двопалатний парламент і перезатвердження Конституції на референдумі. Можливо, це тільки перша цеглинка, яка випала з віртуального «фасаду однодумності», над створенням якого так ретельно працювали будівельники більшості. Очевидно, що у всіх партій, які сформували більшість, не можуть бути однаковими позиції зі всіх питань, винесених на референдум. Проблема полягає в тому, чи погодяться вони на якийсь компромісний варіант, чи відстоюватимуть свої позиції. На запитання кореспондента «Дня» про те, як він ставиться до заяви Руху, Михайло Сирота відповів буквально таке: «Особисто я, як громадянин, не підтримую ідею проведення референдуму. Так я і ставлюся до цієї заяви». Щоправда, пан Сирота не уточнив, що між позицією окремого громадянина і позицією партії, що входить у парламентську більшість, є деяка різниця.
Проте на парламентську більшість цього тижня чекають інші серйозні випробування. Передусім ідеться про зміну керівництва Верховної Ради. Керівники 11 фракцій, що входять у парламентську більшість, вже запропонували Олександрові Ткаченку внести в сьогоднішній порядок денний питання про зміни в регламенті, що стосуються процедури переобрання керівництва Верховної Ради. Зі слів лідерів більшості, фракцій, що входять у його склад, найближчим часом внесуть свої кандидатури на керівні пости у парламенті. Потім з них планують вибрати оптимальні, тобто ті, що влаштовують «більшість більшості». Лідери більшості сподіваються на швидке й успішне обрання нового керівництва парламенту і вважають, що особливих проблем з цим не буде. Наскільки виправдані їх очікування, покажуть найближчі дні; для початку їм потрібно домогтися змін у регламенті і того, щоб О. Ткаченко пішов з поста спікера.
Судячи зі всього, нова структура парламенту на цьому тижні буде остаточно оформлена. Верховна Рада розділилася на дві групи: пропрезидентська більшість і ліва опозиція. Багатообіцяюча ідея створення могутньої правої опозиції, про яку так багато говорили (і навіть щось у цьому напрямку робили), видно, опиниться на звалищі української історії. Або ж, у крайньому випадку, втікає на запорошене горище українських політичних ілюзій. До інших нездійснених проектів, прожектів, прекрасних і багатообіцяючих очікувань... Якщо така структура парламенту збережеться й опісля референдуму, то парламент де- факто перетвориться на «кишеньковий орган» при Президентові, наділеному після референдуму величезними повноваженнями. По суті, ліквідація правої опозиції і перехід її в пропрезидентську більшість означає руйнування довго і важко створюваної системи політичних противаг не тільки в парламенті, а й у суспільстві загалом. Враховуючи, що пропрезидентська більшість збирається жорстко контролювати все керівництво парламенту, а роль лівої опозиції зводиться до потрібної, але неістотної формальності, відсутність впливової правої опозиції може, без перебільшення, трагічно позначитися на становленні демократії. Після референдуму дуже ймовірним є посилення авторитарних тенденцій у керівництві Президента Кучми.
Під час нещодавніх президентських виборів ліві доклали чимало зусиль для того, щоб забезпечити перемогу Леонідові Кучмі (хоч, заради справедливості, треба відзначити, що слабі й роздроблені праві партії також у кінцевому підсумку працювали на той же результат). Зараз же питання стоїть дещо інакше: ліва опозиція йде на третьосортні ролі і за планами стратегів більшості практично позбувається можливості впливати на рішення парламенту. Скільки-небудь впливова права опозиція перестає існувати, злившись із пропрезидентською більшістю. Як наслідок, залишається усього одна сила — більшість, що виконує волю Президента. Тим часом, демократичне суспільство передбачає наявність незалежної і сильної законодавчої влади. Це абсолютно необхідно для його існування. Зрозуміло, що парламент, що проектується, в жодному випадку не є таким.
Тоді виникає декілька запитань: яким чином в цій ситуації можна протистояти неминучому посиленню виконавчої влади і розвитку авторитарних тенденцій в керівництві? Що станеться зі становленням інститутів громадянського суспільства в Україні? Чи будуть останні здатні протистояти сповзанню до авторитаризму?
