Сказати, що український політикум приголомшений останніми подіями в парламенті, — означає нічого не сказати. Частина його розгублена та пригнічена, частина не приховує радощів від тріумфу, інші — шукають своє місце в новій системі координат. Так, те, що сталося, важко назвати інакше, аніж «системним зсувом» (хочеться додати — «по фазі»). Але, в принципі, він був дуже очікуваний. Хіба Олександр Мороз приховував своє невгамовне бажання стати спікером і хіба він діяв у виниклій ситуації дуже нетрадиційно для себе? Або, можливо, всі повірили в обіцянки Партії регіонів без бою піти в опозицію — i це з її можливостями? А хіба не традиційною була «Наша Україна» з її вічним проґавленням своїх шансів? Це, як у футболі, — якщо забиваєш не ти, забивають тобі... Загалом, дивуватися нічому. Запитання тільки — що буде далі?
Очевидно, що виборюючи максимально сильні позиції для своєї партії при варіанті, коли їй доведеться працювати в опозиції, керівництво Партії регіонів не залишало спроб увійти у виконавчу владу на центральному рівні й активно працювало в цьому напрямку. Причому реалізовувався план як пошуку окремих партнерів з числа депутатів «Нашої України», БЮТ і СПУ, так і структурних «слабких ланок» цієї задекларованої коаліції. Не треба бути особливо прозорливим, щоб побачити, що найбільш проблемною в трійці виглядала фракція соціалістів: невелика фракція, як правило, найбільш вразлива як для тиску, так і для загравань. Поки що неясно, в який момент гіпотетичний на певних етапах альянс соціалістів з «регіоналами» і комуністами став набувати реального змісту. З одного боку, найбільш ймовірним виглядає припущення, що сталося це після того, як «нашоукраїнці» відмовились підтримати претензії Олександра Мороза на посаду спікера парламенту. Але така версія виглядає занадто простою. Проте малоймовірно, що лідер соціалістів вирішив «перейти Рубікон» вже в день голосування щодо обрання голови Верховної Ради. Безсумнівно, для того, щоб за нього віддали свої голоси «регіонали», без чого він би не зміг обійняти омріяну посаду, повинні були існувати серйозні домовленості про розподіл посад в уряді і парламенті. (На місцевих рівнях соціалісти в силу відносно невеликої кількості отриманих ними мандатів не можуть претендувати на якісь значимі преференції). А це справа не одного дня, хоча сам О. Мороз зараз публічно заявляє, що з Партією регіонів угоди про портфелі не укладались.
До речі, витончено єзуїтським, якщо не сказати аморальним, виглядає його посилання на існування коаліційної угоди СПУ з «НУ» і БЮТ як ознаки існування парламентської більшості, необхідної для обрання голови ВР. Ці його пасажі можна розцінити, зокрема, як непряме свідоцтво того, що лідер соціалістів тільки створював видимість зацікавленості в створенні цієї коаліції з тим, щоб в певний момент використати підписану угоду як формальне підтвердження легітимності свого обрання. Звичайно, Петро Порошенко міг би і раніше, якщо не відразу, відмовитися від своїх претензій на спікерство. Але у сценарії, що пробивали ПР і СПУ, ця обставина вiдiгравала, швидше, роль приводу, а не реальної причини, оскільки екс-голова РНБО в останній момент все ж зняв свою кандидатуру. І ніщо не заважало О. Морозу в інтересах збереження коаліції і демонстрації пріоритету задекларованих в коаліційній угоді цінностей над власними амбіціями зробити те ж саме.
Які мотиви спричинили вибір шляху, яким він пішов? Публічні пояснення голови СПУ з цього приводу, як і посилання виключно на його амбітність, вочевидь, не витримують серйозної критики. Адже цілком зрозуміло, що в коаліції з Партією регіонів соціалістів не будуть сприймати як партнерів, тим паче рівноправних. Великі розміри цієї фракції і стиль взаємовідносин в ній практично виключають подібний варіант. Якщо СПУ і отримає якісь посади в уряді, то її міністри просто виконуватимуть вказівки прем’єра і його заступників навіть в разі, коли соціалістам віддадуть посаду одного з віце-прем’єрів, тобто гратимуть ролі хлопчиків на побігеньках.
Якщо подібний варіант їх влаштовує, то залишиться тільки пошкодувати про гідність «малинових». А ще припустити, що стимули, не стільки посадові, скільки матеріальні, які запропонували «регіонали», були настільки вагомими, що переважили бажання соціалістів зберегти політичне обличчя і, що ще важливіше, політичне майбутнє. Синиця в руках у вигляді цих стимулів, отриманих сьогодні і зараз, виявилась привабливішою, за журавля в небі у вигляді непевних виборчих перспектив зразка 2011 року. Але залишиться питання, що робити тим членам СПУ, які незгодні з таким дрейфом лідера партії? В пiкантну ситуацiю потрапив, зокрема Юрій Луценко, який уже заявив, що не погодиться працювати в уряді Партії регіонів, тим більше, що ймовірність, що її лідери погодяться залишити його в кріслі міністра внутрішніх справ, мізерно мала.
З точки зору логіки розгортання згаданих подій виникає ще одне запитання: всією своєю поведінкою в останні дні «регіонали» нібито демонстрували готовність піти в опозицію, тільки на гідних умовах. Якщо на той момент вони вже мали домовленості з більшістю фракції і лідером СПУ, то слід визнати, що вони грали з геніальною майстерністю. Проте дійство у парламенті у четвер спонтанним теж назвати не можна. Вгадувалась сильна режисерська рука, відверто кажучи, не парламентського і навіть не українського походження. Бо режисерів такого класу в нашій країні, я думаю, поки немає. Але не важко здогадатися, де вони є.
Тепер перед блоком «Наша Україна» і БЮТ постало дуже непросте завдання. Безсумнівно, серед «нашеукраїнців» значно посиляться позиції тих (в першу чергу, поки що чинного керівника уряду Юрія Єханурова), хто з самого початку виступав за створення широкої політичної коаліції з участю Партії регіонів. Але якщо тоді вони могли розмовляти з «регіоналами» на більш-менш паритетних засадах, то в разі, коли підуть на коаліцію з ними зараз, вочевидь, повинні будуть робити це в умовах диктату, який, скоріш за все, буде жорстоким і принизливим. Заяви чільників останніх, що вже прозвучали, зокрема Євгена Кушнарьова, залишають щодо цього дуже мало сумнівів. Але парадоксальність ситуації полягає в тому, що, коли уряд сформують виключно представники ПР, СПУ і КПУ, то його курс, безумовно, буде більш проросійським, і надій на підйом національної гідності, розвиток демократії, що з’явилися після помаранчевої революції, стане значно меншим.
Наразі спрогнозувати з достатньою долею впевненості той чи інший варіант створення нової коаліції дуже важко. До дій в опозиції «нашоукраїнці» явно не готові. Варіант нових виборів для «НУ» і БЮТу теж вельми ризикований. Можна, зрозуміло, ставити традиційне запитання «Хто винен?». Але це тема окремої розмови. Одне зрозуміло — «Наша Україна» почала різко втрачати політичні позиції, коли наприкінці літа минулого року не змогла знайти спільну мову з БЮТом і персонально з Юлією Тимошенко, сподіваючись на збереження високого рейтингу Віктора Ющенка. Домовлятися з нею все ж довелося, але в набагато складніших умовах. І поставивши під загрозу демократичні здобутки кінця 2004 року. Не хотілося б повторювати сакраментальне, але ситуації, коли чвари чільників заважають Україні укріпити свою незалежність і самобутність, повторюються, на жаль, із покоління в покоління. Чим завжди користувались ті сусіди, яким прагнення українців до свободи не подобались раніше, не подобаються і тепер.
