Хіба одне на Волині село біля лісу, хіба в одному таке ж чисте повітря? А проте лише в невеличких Скрипицях топчуть ряст три жінки: яка 101 рік, яка — 102, а баба Палажка Панасюк то й 103 роки! Ще одна супердовгожителька, котрій Господь теж відміряв життєвий вік у сто літ, лише недавно переставилася...
Що ж то за «зона» така благодатна й чи радує довге життя тут людей?
... Баба Тетяна сидить на лавочці біля тину незворушно, як сфінкс. Хоч навряд чи й знає вона таке слово, адже неграмотна... Не змигнувши, дивиться наче крізь коняку, що тягне мимо двору воза, крізь нашу автомашину, поява якої в цьому дрімучо-спокійному селі сполохала чи не всіх собак. Плечі гріє осіннє сонечко — йому, певно, як і нам, хочеться доторкнутися до її рук, щоб відчути: яка ж на дотик шкіра в сто літ?
— Кажуть, що мені вже сто років. Всяко пишуть... І по батькові як не Семенівною, то Степанівною охрестять. А я по-правильному — Савівна! Сто років? Мені здається, що стільки нема. А може, і є... — баба Тетяна вже в тій порі, коли, як пишеться у Святому Писанні, «тисяча лет что день вчерашний»...
Щойно ми з важким серцем повернулися від іншої скрипицівської довгожительки — Пелагеї Гнатівни Панасюк. Рипнулися в двері нової двоповерхової дерев’яної хати — порожньо, одна коробка стоїть, внутрішні роботи ще й не починалися.
— Син баби Палажки будує, а помагає йому в цьому «матушка Расея», — секретар Головненської селищної ради Ніна Захарівна Масловська має на увазі заробітки в сусідній державі, які поставили на ноги багатьох у цій окрузі. Обійшли навкруг велике подвір’я, погукали до сусідів (тиша, всі на городах), і тут Масловська повернула до старенької хатини, не сподіваючись навіть, що в ній лежить баба Палажка... Заглянула у вікно: є!
У кімнатці два ліжка. На одному лежить зболена бабуся: висохлі на цурку ноги й руки, й обличчя того пергаментного кольору, який і буває, певно, в сто літ... На кріслі біля ліжка — миска з блідою рідиною, суп такий чи компот?..
— Що ви за люди будете? — питає повільно баба Палажка. Розказує, що доглядає її добра людина, Ольга (співмешканка сина, пояснює Масловська). Ось і недавно була, велике їй спасибі! А син де? Спить у запічку, на другому ліжку:
— Пив сьогодні, пив, поки не допився, — ледь протягує слова мати.
Прокидається син, починає допитуватися, хто ми? П’яний, як відомо, свічку не поставить, то ж задкуємо до дверей. На вулиці секретар селищної ради наче виправдовується за нього: працює на заробітках важко, а вдома трохи й розслабився... Дай Бог бабі Палажці ще й у новій хаті пожити!
Скрипиці дивують не лісом, у який вони наче забігли й забули вибігти: березнячки, соснини й дубини — за людськими городами або й поруч з хатами. Дивує село тинами: височезними — у зріст доброго чоловіка, виплетеними не з патичків, а з міцних і товстих дровиняк. Цими тинами обгороджено тут усе: хай має дядько і з гектар городу, а обнесе його тином! Сільська вулиця крутиться між тинами грайливою річкою, стеляться подвір’я споришем...
Що й казати: місця благодатні, на мінорний лад настроює вже дорога між такими сліпучо-білими березами по два боки, що пригадуєш Ліну Костенко з її проникливим: «Самі на себе дивляться ліси, розгублені од власної краси...» Настрій Скрипиць можна передати одним словом: спокій... Старожил села 74-річний Арсень Вікторович Романюк велику кількість довгожителів пояснює кліматом і природою: «Дихати є чим! Коли важко, наробишся — виходиш за город, ближче до лісу — постоїш отак, подумаєш ні про що, і вже легше!»
Таких, як Арсень Вікторович, що живе й досі в парі зі своєю бабою, в Скрипицях мало. Ніна Захарівна Масловська показує одну за одною хати: у кожній — як не дід один мешкає, то одна баба. Багато хат стоять порожні. Із соціально-культурних закладів мають Скрипиці невеликий магазин і (ви не повірите!) — клуб, який цього літа став раптом «модним»: з’їжджалися й сходилися на танці хлопці й дівчата з усієї округи. Ні за ким із старожилів не закріплено соціального працівника (бабусі не самотні), не почули ми, щоб навідувався до них і медпрацівник.
На жаль, поговорити про те, як дівували, не вдалося ні з бабою Палажкою, ні з бабою Тетяною Драган, ні з третьою довгожителькою — Уляну Мойсеївну Шишко забрав до себе онук з Городно. Баба Тетяна наче й слух непоганий має, й зір зберегла, й сама себе обіходить: невеличким відерком води принесе, їсти наварить:
— А що мені треба, борщ та бульбу варю!
Проте «губиться» в часі: коли помер чоловік? Два чи то три роки? Скільки літ мав? Старший чи то молодший від мене?..
— Живіть, бабо, довго! — з цими словами покидаємо дім, так і не розгадавши секрету довголіття скрипицівських бабусь.
А секрету, мабуть, ніякого й нема. Кому як на роду написано... Бо не потрібні бабусям і великі пенсії, до яких дожили, й навіть сто гривень, які обласна влада виписала їм на честь Дня незалежності. Люди у таких літах, що мирське, як кажуть, їм вже чуже, про вічний спокій думають... Проте цікавим буде аналіз списку, представленого головним управлінням праці та соціального захисту населення Волинської облдержадміністрації для виплати одноразової допомоги старожилам області. У ньому 88 осіб, і лише 11 — чоловіки. Найдовше живуть бабусі у Маневицькому районі — тут тих, кому за сто, 11 (усі жінки!). Любомльський район має 10 довгожителів. Але коли взяти й інший список (у ньому мешканці Волині, котрим виповнилося 95—99 років і влада виплатила їм по 50 гривень), впадає в очі закономірність: після Луцька, в якому «стареньких» 58 (явно забрали до себе діти, внуки чи правнуки), на другому місці по кількості довгожителів — знову Любомльський район (їх 48), і Головненська зона зокрема. Пояснити цей феномен лише «чистотою» зони неможливо: «небрудними» вважаються Шацький, Старовижівський райони, а старожилів — катма!
Однозначно, що довше на Волині живуть жінки. Серед 462 осіб, які досягли 95—99 років, чоловіків лише 54! За цифрами — соціальні, економічні, моральні проблеми... Певно, таки відіграє свою роль і те, що жінки здебільшого не п’ють і не курять, що загартовує їх саме життя, бо, як кажуть в Україні, жінка з чотирьох кутів у хаті три тримає...
Взагалі, списки довгожителів переглядаєш, як захопливий «серіал»: науковці могли б з них почерпнути немало матеріалу. Навіть така проста річ, як імена. Звісно, що не називають нині дівчаток Пистинами, Федорами, Ликерами, Теклями, Лукіями, Клеопатрами (а ви думали!) і Феклами... Але і 90, і 100 років тому модним було, виявляється, ім’я Ксенія, яким знову почали називати тепер...
