Тої ночі спалося кепсько: крутився з боку на бік, часто прокидався, мої коти, вочевидь із солідарності, так само нервувалися; зрештою, прокинулися ми всі аж о пів на другу пополудні. І побачили за шибкою густий сніг, перший такий пишний за майже чотири тижні грудня, із завірюхою та кучугурами.
Перевівши погляд з вікна на ввімкнений за ранковою звичкою телевізор, я почув новину: щойно вчора вмер Гарольд Пінтер.
Знаний британський драматург, сценарист, поет, публіцист, обдарований театральний актор, ключова — разом з Еженом Йонеско і Семюелом Беккетом — постать повоєнного європейського театру абсурду. До кінця життя тримався виразно лівих і пацифістських переконань, 2005 року дістав занадто запізніле визнання Нобелівського комітету. Признаюся, читав я його небагато; бачив кілька фільмів за Пінтеровими сценаріями, останній — під назвою «Сищик», із чудовими Майклом Кейном і Джудом Лоу в головних ролях. З п’єс добре пам’ятаю камерну одноактівку «Пейзаж», — умовні чоловік і жінка начебто бесідують між собою, виливають одне одному душу, насправді ж то два монологи, що взагалі ніяк не перетинаються, герої просто не чують одне одного.
Стосовно драматургії Пінтера вживається навіть спеціальна назва «пінтереск» («pinteresque» — по аналогії з «гротеск», і таке вкорінення у мові важить не менше, ніж будь-яка премія), а серед критиків — ще й визначення «комедія загроз», однак із подібною характеристикою не можна погодитися цілковито: наприклад, те, що впадало в очі, той-таки «Пейзаж», є дослідженням відчуженості — однієї з найактуальніших тем сучасного мистецтва. Доречно буде скористатися найближчою метафорою і сказати, що між героями п’єси, між їхніми словами пролягли, мов нескінченні сніги, площини прогалин, міжтекстуальних білих плям, на яких не з’явиться вже ні одна літера, ніколи не ступить жодна нога.
На свій сніг того вечора я вийшов, попрямувавши до філармонії. Грали Гайдна, розміреного, легкого, по погоді. Останньою у програмі значилася Прощальна симфонія. На пюпітрах перед її виконанням запалили 18 пар свічок.
У фіналі той музикант, який закінчував партію, вставав, гасив свою свічку і виходив. Сцена мало-помалу порожніла, поринала в темряву, аж доки не лишилися дві свічі і дві скрипки — одна в руках диригента. Насамкінець згасли й замовкли і вони. Стало темно й тихо.
Гарольдові Пінтеру було 78 років. На вулиці під ліхтарями іскрилося справжнє Різдво. Снігопад перестав.
