Рівно 85 років тому, 22 січня 1919 року, у Києві було проголошено Акт возз’єднання УНР і ЗУНР у єдину соборну Україну. Сьогодні, на тринадцятому році Незалежності, ідея соборності не менш актуальна. Так, на нашому рахунку вже є ситуації, коли вся нація об’єднувалася в єдине ціле. Наприклад, Тузла, яка, за словами Президента України Леоніда Кучми, «консолідувала націю». Але були й інші, неприємні моменти — як, наприклад, події 31 жовтня минулого року в Донецьку, які засвідчили, що регіональні відмінності (наприклад, політичні переваги) між Заходом та Сходом України можуть бути використані не в кращих цілях. На жаль, політики користуються і такими методами. І, ймовірно, користуватимуться — зокрема, під час майбутніх президентських виборів. Утім, ми ризикнули звернутися до своїх експертів з таким запитанням:
За останні роки соборність України зміцнилася? Якщо так, то які конкретні приклади цього ви могли б назвати? Якщо ні, то чому?
Андрій ЄРМОЛАЄВ, директор центру соціальних досліджень «Софія», аналітик:
— Фактично за запитанням про соборність стоїть проблема того, наскільки в Україні створено передумови для національного єднання — в плані єднання регіонів, у плані самовідчуття українських громадян як єдиної нації. Я думаю, що після дванадцяти років можна говорити про те, що передумови для «націєтворення» створено, і передусім, тому, що подолано суперечності, які існували на зорі створення української держави, коли питання державності, питання становлення нації постійно підміняли питанням етнічним. Головне досягнення цього періоду (і, до речі, в цьому є спадкоємність постановки питання про соборність України з її інституційним оформленням) у тому, що загрози зведення питання єдності нації до питання етнічної єдності були подолані. Зараз під нацією розуміють соціальну єдність, політичну єдність, єдність традицій і проекцій розвитку, економічну та соціальну гомогенність суспільства. Але зберігається одна загроза, яка зараз гальмує зміцнення соборності як інституційної характеристики для розвитку молодої української нації. Це проблема взаємовідносин суспільства та держави, співвідношення громадянських інституцій з інститутами держави та державного управління. Зрештою, взаємовідносин економічної, політичної еліти, яка зараз і розпоряджається державою, і виборців, пересічних громадян. На жаль, досі держава як певний механізм управління залишається чужорідною для громадян. Україна так і не була створена як республіка, як «справа всіх співгромадян». І ось ця відчуженість відчувається зараз на всіх рівнях і проявляється у всіх проблемах. З образом держави та з лінією поведінки держави українські громадяни не пов’язують певне позитивне майбутнє. Держава виступає для них як загроза. І відчувається негативне ставлення до держави. І це, мабуть, — основний чинник, який блокує затвердження соборності як якості для формування цілісної та єдиної нації, яка на цих засадах засновує свою державу. Я глибоко переконаний, що це — питання політичної зміни еліти. Це питання не просто кадрових змін на ключових позиціях, які пов’язані з державною політикою. Це питання якості зміни взаємовідносин між пересічним громадянином та державним механізмом. Це зміцнення інституту представницької демократії. Я гадаю, що це буде наймогутнішим імпульсом, який забезпечить, власне, ту саму соборність, про яку ми зараз говоримо як про певну символічну цінність. Тобто вона повинна бути інституційно привласнена як механізм, який розвиває націю. На жаль, це, мабуть, — головна проблема нинішнього періоду.
Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук:
— Звичайно, зміцнилася. І такому зміцненню сприяє сам факт існування незалежної української держави з її регіональною специфікою. Нагадаю слова Симона Петлюри, сказані одному з представників Західної Української Народної республіки, який приїхав до Києва: «Ви не в силі представити моєї радості, що ви тут у Києві з нами. Тепер уже будемо спільно будувати Українську Державу, бо без вас не буде України. Ви ж Європа, а ми тут Азія». Тоді саме «азіатський» характер революційних подій призвів до встановлення комуністичної деспотії, в якій не було місця Україні як європейській державі.
Після колапсу СРСР ніхто з діячів із незамутненою політичною свідомістю не ставить під сумнів соборність України. Це не означає, що не існує ризиків для її збереження. Але вихід тільки один — «європеїзація» країни, незважаючи на той політичний «реверс», який нам уже пропонує і, мабуть, ще наполегливіше буде пропонувати Росія Путіна, яка живе під сталінський гімн.
Після колапсу СРСР ніхто з діячів із незамутненою політичною свідомістю не ставить під сумнів соборність України. Це не означає, що не існує ризиків для її збереження. Але вихід тільки один — «європеїзація» країни, незважаючи на той політичний «реверс», який нам уже пропонує і, мабуть, ще наполегливіше буде пропонувати Росія Путіна, яка живе під сталінський гімн. У зв’язку з цим незайвим буде нагадати, що саме Сталіна свого часу називали «об’єднувачем усіх українських земель», оскільки при ньому було включено до складу УРСР Західну Україну, Буковину, Закарпаття. Хрущов додав Крим. Спробувавши, до речі, реалізувати свою ідею вперше ще в 1944-му. А у 1954-му таки реалізував.
Ось чому, віддаючи належне всім борцям за соборність України в цей день, я б особливо хотів звернутися до президента Путіна і попросити його пам’ятати про сталінський внесок в «українську справу», а тому не турбувати тінь вождя справами a la Тузла.
Іван МАЛКОВИЧ, директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:
— Гадаю, що за останні роки у нашій державі те легеньке цементування, що зберігалося впродовж 10 років з початку незалежності, розкришилося. Розкол України на схід і захід — це загроза соборності. Справжню націю об’єднує територія, спільна релігія, культура та мова. У нас є тільки спільна територія. Тому кожного Різдва я намагаюся романтично-символічно об’єднати традиції українського народу у «соборну» кутю. Хотілося, щоб так було і в житті.
Олег МЕДВЕДЄВ, віце-президент Української ліги із зв’язків з громадськістю:
— Дуже важливим є те, що у південній та східній частині України виразно, за свідченнями соціологів, зростає усвідомлення української ідентичності і належності саме до цієї держави. Нещодавно я знайомився з матеріалами фокус-груп, що їх на півдні та сході України провела компанія «Імідж-контроль», і ці дослідження свідчать, що попри глибокі політико-культурні відмінності, і на півдні, і на сході важливі суспільні проблеми люди вже звикли оцінювати, виходячи з того, вигідно чи невигідно це Україні і чи не ставиться під сумнів її незалежність. Тобто соціологи кажуть, що відбувається «певне зростання розуміння України саме як соборної держави з регіональними особливостями».
Але, на жаль, деякі політичні сили у запалі протистояння намагаються роз’ятрити старі рани, пробудити поснулі фобії, нацькувати Схід на Захід та навпаки. Але я впевнений в достатньому запасі міцності, попри те, що охочі влаштувати їй «випробування на розрив» є як в правлячій українській еліті, так і в деяких сусідніх, особливо дружніх Україні державах. Так, Україна в силу історичних обставин є різною. Але між її полюсами, тобто Заходом та Сходом, є величезна буферна зона у вигляді Центральної України. Як справедливо, на мою думку, пише Микола Рябчук, в природі не існує лінії, яка б поділяла Україну на Схід та Захід. Як я розумію, Схід проникає в Захід і навпаки, і все це міцно пов’язано Центром, який, перебуваючи під впливом Сходу та Заходу, весь час на них впливає. Однак це не означає, що ми можемо розслабитись, бо бажаючі підпалити наш спільний дім переведуться, на жаль, не дуже скоро.
Володимир ЗДОРОВЕГА, професор факультету журналістики Львівського Національного університету імені Івана Франка:
— За останні роки соборність України укріпилась. І не тільки тому, що ми почали її відзначати. Я не буду нагадувати, що перші дати цієї злуки відзначалися ще коли Україна була в складі СРСР. І це була може перша така загальноукраїнська акція, яка зворушила якщо не всю Україну, то значну її частину. І саме після цього ми живемо уже понад дванадцять років у соборній незалежній Україні. Я не маю абсолютно достовірних соціологічних даних, але з власного досвіду, iз спілкування з людьми знаю, що ми вже мислимо себе як єдина соборна держава.
Це важкий досвід спілкування Сходу і Заходу України, це досвід спільної економічної, політичної роботи, це процес, під час якого центр інтелектуального, політичного життя перемістився у столицю — Київ. І сьогодні ми (я маю на увазі галичан) не мислимо свого існування без Києва. Ми дивимось на столицю, як на з’єднуючий, консолідуючий центр нашої незалежної України. Не хотілося б говорити красивих слів, але для старшого покоління галицької інтелігенції Акт Злуки був високою мрією. До цих пір у моїй уяві живуть деталі. Скажімо, я пам’ятаю, як в мого дядька квартирував учитель, який у 40-му році був присланий на Західну Україну вчити дітей. Сам він був родом з Київщини. Мій дядько Павло Лукумський зі сльозами на очах говорив, що він дуже хоче поїхати на Схід України, побачити золотоверхий Київ. Може, це емоції, та я добре знаю і галицьку літературу, і публіцистику. Галичина не мислила себе без єдності із, як тоді в нас казали, Великою Україною. Разом з тим, і це дуже прикро, все ще відчувається різниця. Різниця, насамперед, я б сказав, у культурній ментальності. Не вся Україна є українською за своєю мовою. Йдеться про щось більш глибинне, ніж мова — про те, що багато людей, у тому числі і провідні наші політики, виховувались не на українській ментальності, не на українській культурі, не на українській історії. Досить подивитися, скажімо, дуже цікаву телевізійну програму під назвою «Честь имею пригласить...», яку веде відомий естрадний артист Ян Табачник, щоб зрозуміти, що українська еліта за своєю внутрішньою структурою ще не є українською. Є історична спадщина, яку ми дуже, я б сказав, повільно долаємо. Я не проти російської культури, вона є, була і буде присутня у всьому світі, але йдеться про те, що все-таки на першому плані мусить стояти рідне. На жаль, цього сьогодні ще немає. І я думаю, що ми в значній мірі винні самі. Насамперед наша урядова, політична, навіть інтелектуальна еліта. І не тільки ті, для яких російська мова є рідною, а й ті, для яких нібито українська мова є такою. Але ми не проявляємо ні належної волі, ні належної винахідливості. І тому чергове відзначення цього історичного для України Дня Злуки має послужити якимось поштовхом. Адже для нас сьогодні важлива не Переяславська рада, яка була фактично закабаленням України, що почалось 350 років тому. А для нас нині справді важливе те, що ми консолідувалися, і що сьогодні Україна — при всіх відмінностях — політично і в якійсь мірі економічно єдина. І тому цей день, мені здається, є надто важливим.
Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, доцент Національного університету «Києво-Могилянська академія»:
— Західноукраїнська географія так чи інакше дає можливість уявляти те, що діється на Сході, а Схід — від Донецька до Києва — має можливість спостерігати за тим, що відбувається на Заході. Але поки що все це суто на інформаційному рівні. Якихось більш серйозних процесів, коли два психологічно суверенні регіони знаходять більш переконливі за своїм характером зв’язки, я поки що не бачу. Навпаки — іноді вони доходять у цьому напрямі до якихось конфліктів. Тобто дві сторони доволі багато знають одне про одного, але, сказати б, угодити діалектично склад одне одного, вони, на жаль, поки що не здатні. Оскільки те, що відбулося 85 років тому і носило тоді фактично символічно-риторичний характер, поки що історично не зреалізувалося. Ну що ж, потрібно почекати принаймні півстоліття до остаточної злуки. Але даваймо виходити з того, що цей процес по-своєму нормальний. Зрештою, північ Італії й досі не дуже знаходить спільну мову з півднем. І досі в Атланті яка-небудь дама каже іншій: «Невже твоя донька виходить за того янкі?..» І там є ті ж самі конфлікти. Але це певна історична реальність, яку звичайно треба подолати, подужати і, зрештою, усунути.
