Хтось видатний вдало зауважив, що будь-які вибори у нормальній державі виграє (програє) податкова політика. Шляхом, якщо точніше, її соціальної похідної. Учора на спеціальному засіданні уряду обговорювали розміри прожиткового мінімуму. Цей показник, який, згідно з текстом Конституції України, є фундаментальним у побудові фінансових відносин між державою та її громадянами.
Нагадаємо, що, згідно із затвердженими на цей бюджетний рік нормативами, українець мав існувати місяць щонайменше на 342 гривні (або плюс-мінус ще декілька залежно від віку, працездатності тощо). Слід зауважити, що методологія розрахунку цього показника (як і сам результат) у держави і незалежних експертів не збігається. Та що й казати, якщо мінімальна оподатковувана заробітна плата в Україні цього року так і не досягла затвердженої у процесі прийняття бюджету позначки — 237 гривень. Її «заморозили» літом у розмірі 185 гривень і, наскільки можна судити, «розморожуватимуть» 1 січня наступного року. З пенсіями (теоретично вони також повинні бути не меншими за «прожитковий мінімум») ситуація ще сумніша: насправді «пенсійний мінімум» (після урядової постанови від 15. 04. 2003) становить 50 гривень. А матеріальна допомога з безробіття — з 1 лютого 2003 го — це 80 гривень (людям, яким держава допомагає з урахуванням страхового стажу, — до 90 грн.).
Заради справедливості, на мінімальному рівні в Україні вимушено проживають переважно ті, хто не може працювати. Багато хто, якщо вірити статистиці АН України, отримує зарплату із тих фондів, які знаходяться «у тіні» (середньогалузевий показник — 30%). Виникають логічні запитання: «Чи потрібно за рахунок урядового часу і коштів платників податків обговорювати розміри реально фіктивного прожиткового мінімуму?» Наскільки реально, що обіцяна з 1 січня пенсійна реформа зусиллями найманих робітників (яким знизили індивідуальний податок), котрі піклуються про свою старість, примусить роботодавців платити зарплату «чистими»? Або ж краще оцінити рівень безробіття, замислитися над тим, що розміри зарплат, бюджетних відрахувань тощо в першу чергу залежать від податкової бази, а не ставок. Від того — що оподатковувати, а не з якими зусиллями. Іншими словами, від стягуваності податків та вигоди від їх сплати. Без цього — всі дебати щодо соціального захисту скептики сприйматимуть як популізм.
