На цьому хуторі мирно вживалися корови і диво-птах павич, коні, свині і бразильська мавпа, на кличку Люся, породисті кури і не менш породисті голуби. Бо його господар, важко працюючи зрання і до смеркання, вважає, що «у щастя людського два рівних є крила: красиве і корисне...»
У діда Солоненка — розкішна сива борода, хитрющі, але не за віком молоді очі і зігнута від роботи спина. Сьогодні в його господарстві тільки корів шестеро, не рахуючи іншої живності. А мешкає цей хазяїн у селі Гаєнка, котре заховалося серед горбів і долин. Гаєнка — колишня чеська колонія, від якої село й отримало у спадок не тільки милозвучну і незвичну назву, а й хутірську систему.
З якого боку не поглянь, а обійстя діда Солоненка виглядає наче на картинці, і можна цю картинку, сфотографувавши, демонструвати як зразок того, чого досягають ці шалені у праці і до праці українці.
Самостійним господарем дід Солоненко — тоді він ще був просто Володькою — став у чотирнадцять із половиною років. Став вимушено, бо батька арештувало НКВС. Арештувало за наклепом: наче батько, коли з їхнього рідного Михлина відступали німці, проводив агітацію, щоб люди брали худобу і втікали за ними.
— Та батько такого й подумати не міг! — гарячкує і сьогодні, через багато літ, узагалі-то стриманий син. — Німці і брата його рідного забили, і братиху, і племінницю...
Напевне, зіграла роль людська заздрість: Солоненки мали 11 гектарів поля, а можливо, їхня заможна родина просто потрапила під «червоний коток», коли конкретна вина не мала великого значення. Вранці Володька ходив до школи, а після уроків запрягав коней (господарювати навчив дід) чи брався до молотарки: треба було здавати поставки державі. Проте невдовзі за батьком, 1947-го, «замели» всю родину і вивезли в Сибір.
Можна було повернутися вже через шість років, коли помер Сталін, але на той час Солоненки так міцно обжилися в Сибіру, що повернулись у рідні краї тільки через двадцять років.
— Я мав там таку хату, якої ні сам більше не матиму, ні правнуки мої. Сто кубів лісу-кругляку на неї пішло! Я із Сибіру й машину, «Москвича», привіз... Проте, знаєте, як наші українці: хоч би де жили, а за Україною тужать. Так і я десять разів у відпустку в рідні краї приїжджав, а потім розпродали майно, знялися з насидженого місця і повернулися сюди.
Повернулися, щоб усе наступне життя дядькові, а тепер дідові Володьці сумувати за Сибіром... Там Солоненки жили в шахтарському селищі біля Прокоп'євська, що в Кемеровській області, крім великого і просторого будинку, збудували літню кухню, хлів, гараж. Тримали індиків і гусей, одну корову, але симентальської породи: по 35 літрів молока за день давала. Шукає тепер Солоненко такої, та ніде навіть схожої не знаходить. Обробляли в Сибіру і з двадцять сотих городу. А земля ж там, згадує, родила добре, аби тільки два-три дощі пройшло — і гною не треба.
— А приїхав на Волинь, нас не прописують. У Луцьку добу сидів, трусився, доки органи дізнавалися, що я за пташка... Потім іще жінку довго перевіряли, через те, сказали, що вона із Львівської області родом. Уже в Луцьку і хату за 10 тисяч сторгував, так на шахти мене потягло: в Сибіру ж у них працював. Однак у Нововолинську за житло такі ціни загнули, що душу витягували. Не мав чим заплатити. А тут зима підійшла — і сторгував хатину в Гаєнці...
Нинішній хутірець дістався Солоненкові у спадок від чеха. Той мав свою цегельню, але як дбайливий господар починав будуватися не з хати, а із хліва. Солідна споруда, вибудувана чехом із власної якісної цегли, і сьогодні вражає своєю добротністю і розмірами, нині в Солоненка тут розміщуються двоє коней, шестеро корів, кнур, дві льохи, троє дорослих свиней, троє телят... Іще недавно дід Володька мав сім корів, але дві здав, бо «неважні були», але одну знову купив і ще про одну домовився, бо «в хліві на неї місце є». Ще має три гектари городу, сорок індиків, шістдесят курей, з десятеро курей, бо решту порізали.
На запитання, як ставляться до такого великого господарства люди, чи не заздрять, відповідає дипломатично: «Не дуже радіють... Проте в мене відповідь одна: «Я тримаю, і ти тримай!» А обмежитися двома-трьома корівками, вважає він, це «жити бідно»...
— Чомусь люди бояться працювати, — каже він. — А я роботи ніколи не боявся. У Сибіру лишились і куми, і просто приятелі. То є серед них такі, що й досі з бараків не вибралися, хоч живуть там по п'ятдесят років...
Крім самого діда Володьки, на господарстві син Сергій (він працює в Сенкевичівці на «ковбасні», та заробляє мало) і «славна невісточка Ніна», котра і доїть усіх корів руками, бо апарати поламалися, і власний, і позичений.
Дружина, Катерина Мартинівна, має дуже хворі ноги. Ну, і двоє онучок. Хтось із них тільки корів мусить два рази за день попасти.
— Вийдеш зранку у двір — і до ночі! Уже й жінка каже, щоб кидав. Та буду робити, доки не впаду. А як 11 гектарів землі мали, давали ж раду? А скільки я ще людям допомагаю, бо не в усіх коні є. І ні з кого не те що гривні, копійки не взяв! Та — родичка, з тим разом працювали, той просто хороший чоловік...
Навіщо ж за таких клопотів Солоненкові здалися мавпи з павичами? А хіба тільки вони?! Коли жив у Сибіру, щонеділі їздив у Прокоп'євськ на ринок, не який- небудь, а «пташиний». Мав удома 26 видів декоративних рибок: два акваріуми на 20 і 10 відер води. Менший ще і в Гаєнку привіз. Привіз і канарок, папуг, голубів п'яти видів. Зійдуться сусіди дивитися телевізор, а в кімнаті канарки співають, папуги перемовляються, рибки плавають — краса!..
— А ще я мав павича. Поїхав до Львова, бачу, дорогою до ринку чоловік іде і з сумки в нього хвіст павича стирчить. Я за ним. Просив 150 карбованців, але сторгувалися за сотню.
Там же, у Львові, на Краківському ринку вторгував він і свою знамениту мавпу.
— Така гарна була, що ні такої, ні кращої більше ніколи й по телевізору не бачив. Бразильська, казали. Розміром з доброго кота, а шкура, як у пантери: плямка біла, плямка чорна, плямка біла, плямка чорна, хвіст чорний, а кінчик білий, — і сьогодні згадує він із захопленням.
Щоправда, скільки за ту мавпу заплатив, нікому не признався і тепер не признається.
— І жінка з дому не вигнала?
— Таж я мавпу купував із її братом! Іще в нього гроші позичав. Думали, з дому вижене, але якось тихенько владнали.
Проте мавпа, на кличку Люся, з Катериною Мартинівною так і не поладнала, все норовила як не штори порвати, то хоч куснути господиню.
— Ревнувала вас, певно? — жартую, на що дід Володька тільки лукаво усміхається.
Ту мавпу Люсю Солоненко більше як рік возив у своїй машині по селах, коли працював заготівельником. А до того працював головою сільпо, і — «план завжди виконував!».
— Не скажу, що не пив горілки, — признається. — На такій роботі мусив випити. Однак п'яним не валявся. Просплюся дві години, і до роботи. У мене таке було правило: щось намітив на тиждень, то я мусив, мусив, — повторює із притиском, — усе зробити.
Сьогодні в райському куточку, створеному власними руками, немає екзотичної живності (як усьому живому, і їй настав кінець), а є тільки свійська. З віконця добротної голуб'ятні виглядає солідний доберман. Його зміни нічні, а вдень обійстя охороняють із десяток чи більше собак різної масті, здебільшого це «двіртер'єри». Однак ми хвилин із десять не могли доступитися до діда Володьки, який біля воріт рубав їм кістки, — так дзявкали.
— Певно, я такий дурний до роботи, — підводить врешті риску Солоненко і з гордістю показує господарство.
На жаль, не вдалося знайти точку (хіба з вертольота!), з якої б постало це добротне обійстя в усій красі. Не можна «зібрати» на одному знімку всі будинки, будиночки, хліви і хлівчики, альтанки, колодязі... І все це пофарбовано в біло-голубі кольори. Скрізь порядок. На всіх підвіконнях порозлягалися гордовиті ситі коти. Подвір'ям гуляють породисті кури; в них лапи в пір'ях, наче «в штанях».
— Теж у Львові купив їх, — розповідає Солоненко. — По сто карбованців іще радянських за пару платив. Розвели, і мали щороку по двадцять тільки півників. Однак люди просили, давали їм і курей, і яйця, так у нас порода й вивелася. То знов поїхав і купив...
