Відновлення можливостей. Можливо, втрачених можливостей. Спростування Хантінгтона: саме так можна охарактеризувати рішення мусульманської Туреччини відправити свої війська до Іраку. Десять тисяч вояків, яких перекинуть до центральної частини післявоєнної держави, можуть відновити реноме Анкари як вірного і послідовного партнера Сполучених Штатів. Щоправда, турецьке рішення неоднозначно сприйняли в самому Іраку.
Упродовж усього періоду «іракської кризи» Туреччина неодноразово демонструвала свою невпевненість і діяла більше під впливом внутрішніх страхів і переживань, на той час цілком адекватних. У березні нинішнього року Вашингтон звернувся до Анкари з проханням відкрити «північний фронт» на турецькій території. Турки мотивували відмову як мінімум двома причинами. По-перше, сильний опір мусульманської громадськості всередині країни спонукав уряд до відповідних дій — якщо не протистояти войовничій кампанії проти побратимів по релігії, то принаймні не брати в ній активної участі. По-друге, ніхто не міг на той час спрогнозувати, чи не завдасть у відповідь удар Ірак. Не виключено, що в разі зовнішньої атаки Багдада найбільше могла б постраждати саме Туреччина. Не поступилася Анкара навіть тоді, коли американці звернулися з проханням створити так званий «транспортний коридор» на турецьких землях, яким би вояки Сполучених Штатів могли пересуватися до північного Іраку.
Нинішній тиждень для Туреччини був вирішальним. У понеділок турецький уряд передав парламентові свою пропозицію відправити війська до Іраку. Рішення парламентаріїв було непрогнозованим. Із одного боку, в законодавчому органі турків переважають проурядові сили. Але з іншого — політична кар’єра для будь-кого з депутатів могла виявитися важливішою, аніж розмірковування з приводу стратегічних вигод для держави від участі в явно ризикованій мiсiї по стабілізації іракської ситуації. Прийняття непопулярних серед виборців рішень — завжди річ непроста і подеколи боляче вдаряє під час чергових передвиборних перегонів. Турецькі депутати зуміли переступити через особистий меркантилізм. Утім, не варто робити висновок настільки безапеляційно. По-перше, парламентське засідання в Туреччині проходило в закритому режимі (тому депутати могли не перейматися за «помсту» електорату на виборах). По-друге, у Анкари є набагато більше інтересів в Іраку, а тому не варто спрощувати все лише до бажання поліпшити відносини з Вашингтоном. Але й це, до речі, не мало важливо. Мабуть не випадково тижнів зо два тому президент США Джордж Буш заявив, що Анкарі можуть надати кредит на $8,5 млрд. У будь-якому разi більшість турецьких парламентаріїв проголосували за відправку своїх військовослужбовців — 358 проти 183 голосів.
Вигоди турецької присутності саме для турків чудово розуміють і в самому Багдаді. Настільки, що навіть виступили проти прибуття солдатів із сусідньої країни. Правляча рада Іраку (скомпонована американцями) ледве не вперше виступила проти політики США. А саме — члени цього органу виступили проти направлення турецьких військ. Іракці побоюються, що турецька присутність спровокує серйозне протистояння всередині країни. У Багдаді занепокоєні, що турки почнуть з’ясовувати стосунки з курдами (серед яких, до речі, чимало перебіжчиків з Туреччини). Відомо, що Анкара прагне пригальмувати процес сепаратизації курдів, оскільки гіпотетично невиключене створення незалежного Курдистану з північних територій Іраку може призвести до чергового кровопролиття в самій Туреччині. До речі, командир п’ятитисячної армії курдських бойовиків в Іраку Осман Оджалан (брат горезвісного нині ув’язненого лідера турецьких курдів Абдулли Оджалана) попередив, аби турки навіть не планували обрати за місце дислокації північ післявоєнної країни. Інша причина занепокоєння іракців, мовляв, турки спробують приєднати до себе довколишні території багатого на нафту іракського Кіркука. Крім того, окремі представники Правлячої ради Іраку побоюються посилення туркменської меншини, яку підтримує Анкара. Зрештою, іракці занепокоєні поверненням до країни колишнього колонізатора (Ірак був частиною Османської імперії упродовж чотирьох століть).
До порозуміння поки що не вдалося дійти. Однак, напевно, це справа часу. Стуація, що нині склалася, стане новим випробуванням для всіх сторін. Випробуванням на вміння прораховувати кроки, не спокушаючись тимчасовими успіхами або ж лякаючись ризикованих викликів...
КОМЕНТАР
Сінан ОГАН, Центр стратегічних досліджень Євразії (ASAN), Анкара:
— У березні Анкара відмовила у проханні американцям відкрити на території Туреччини «другий фронт» у війні проти Іраку, але на те були свої причини. Тоді Туреччину просили діяти фактично в ім’я війни. Зараз війна закінчилася — ми йдемо до Іраку з миром та дружніми намірами.
Рішення Туреччини було продиктоване трьома причинами: політичною, стратегічною та економічною. Якщо говорити про політичний чинник, то для Анкари важливо підтримувати хороші відносини зі Сполученими Штатами. У стратегічному плані рішення пояснюється курдським питанням. Анкара ніколи не допустить створення незалежного Курдистану, тому Туреччина має бути присутньою в Іраку і впливати на процес у цьому плані. Наш уряд проти розколу в Іраку, проти його розпаду на шиїтську, курдську або іншу державу. Щодо економічного чинника: Багдад був важливим торговельним партнером Туреччини до запровадження ембарго проти Іраку. Після американської операції в Іраку для Туреччини з’явився шанс відновити колишнє співробітництво із сусідньою країною.
Рішення для Туреччини було дуже складним. Хоча не можна сказати, що все турецьке населення виступало проти відправки військ до Іраку. Подібні настрої переважають більше серед турецьких курдів. За відправку солдатiв виступав особисто прем’єр-міністр країни, він переконав парламентаріїв у доцільності прийняття позитивного рішення. Деякі члени Правлячої ради Іраку виступають проти прибуття турецьких солдатiв, однак не вони прийматимуть остаточне рішення. Хто створив цю раду? Сполучені Штати. Тому Правляча рада не матиме іншого вибору, ніж прислухатися до аргументів Вашингтона.
Хочу зазначити, що Туреччина посилає до Іраку не тільки своїх солдатів. Вона посилає фахівців у різних сферах для відновлення нормального життя у післявоєнній державі. Ми їдемо не зі зброєю, а з добрими намірами.
