У нашому суспільстві, відчуваючи природну огиду до бруду нинішньої української політики, покладають величезні й часто невиправдані надії на «нове покоління», на «молодь». Чомусь вважають, що це обов’язково будуть чисті, ідейні та принципові люди. Щоправда, ніхто не пояснює, звідки і яким чином вони візьмуться. Як у сучасній політичній клоаці не тільки виникнуть, але й збережуть білизну свого «одягу» політики абсолютно іншого типу — залишається загадкою. Адже нинішня політична публіка постійно відтворює себе у своїх дітях, внуках, племінниках тощо (подивіться, скільки юних родичів відомих політиків і бізнесменів присутні й у Верховній Раді, й в обласних, міських, районних, в органах виконавчої влади і тому подібне). Крім того, вона відтворює себе у формі стандартів політики, понять, звичок, що нав’язуються новобранцям. Пройшовши через це горнило, ідеалістична та романтична молода людина або буде відкинута, або стане такою самою, як старожили політичної клоаки. Між іншим, маючи деякий суб’єктивний досвід спілкування з «тими, які подають надії», можу зауважити, що часто вони справляють враження набагато цинічніших і безпринципніших політиканів, ніж старші товариші. Тобто, поки що залишається сподіватися на диво, що раптом з’явиться деякий «апостол правди і науки», й з’явиться він звідкись із-за меж реальної української політики.
А поки що нам не припиняють рекомендувати вихідців із засоленої номенклатурної колоди, називаючи їх «новими і молодими», роблячи акцент переважно на їхньому біологічному віці. Хоч вік сам по собі нічого не говорить про особистість, її погляди, позиції, принципи.
«Молодий» — це не професія, не ідеологія, не національність. До того ж молодість має властивість швидко минати без будь-яких зусиль з нашого боку. Та й між іншим старих (у радянсько-кремлівському значенні цього слова) президентів у нас і не було. Хіба старий був Леонід Кравчук, чоловік у розквіті років на початку 90-х? Хіба старий був Леонід Кучма? Хіба старий Віктор Ющенко? Всі вони перебували, а В.А. Ющенко перебуває в справді «золотому» президентському віці. Зрозуміло, тут є деяка невідповідність з американським політичним чи то жартом, чи то істиною: «Президентом потрібно обирати чоловіка не молодшого 60 років, і не старшого 70. Бо до 60 років він ще думає про жінок, а після 70 він уже ні про що не думає». Проте й самі американці далеко не завжди дотримувалися цього правила. Тому вважати, що українські проблеми якимсь чином пов’язані з віком наших президентів не доводиться. І сподіватися, що у випадку приходу в Маріїнський палац якогось «хлопчика-дзвіночка», все зміниться на краще — не варто.
Відомі своєю «незалежністю» ЗМІ останнім часом дуже настирливо пропонують нам оцінити достоїнства Арсенія Петровича Яценюка. Оцінімо. Безумовно, А.П. Яценюк має одне абсолютно об’єктивне достоїнство. Молодий. А як політик — навіть юний. 35 років.
Без будь-якого сумніву — розумний. Освічений. Добре вихований (що в українському політикумі явище рідкісне). Інтелігент. Ця якість дуже приємна на фоні непробудного хамства наших народних обранців та чиновників. Тонко відчуває гумор, що також є функцією інтелекту. Дотепний, кмітливий (тобто вміє мислити швидко), з хорошою реакцією на обставини, що змінюються. Є ще одне незаперечне достоїнство — Яценюк не замазаний у корупційних скандалах, а значить — чесний. Або обережний...
Зрозуміло, він не є людиною нізвідки. Має досить солідний номенклатурний послужний список. Він був людиною тієї системи, що остаточно сформувалася в часи Леоніда Кучми.
Це олігархічно-бюрократична система. Арсеній Яценюк за останні десять років перебував у різних владних кріслах: був міністром АР Крим (де чомусь нічим не запам’ятався), був серед керівників Національного банку України, міністром українського Кабміну, але найяскравіше закарбувався в пам’яті в ролі спікера Верховної Ради, що цілком природно, адже спікер переводиться як той, що говорить. Саме говорить, а не робить...
Чи має Арсеній Петрович якусь систему поглядів, які він готовий відстоювати, тобто, чи має Яценюк тверді переконання?
Тут у нього все якось туманне, розмите, як у тому одеському анекдоті: «А скільки буде двічі по два? — А скільки вам треба?».
Звичайно, тут А.П. не оригінальний. Так уже повелося в українських політиків, говорити не те, що думаєш, а те, що хоче почути електорат. Зокрема, Арсенія Петрович особливо цікавить електорат Януковича, тому виступаючи в західних областях він явно звертається до своїх можливих прихильників у Донецьку, Луганську, Криму тощо відмовляючись визнати ОУН-УПА. Аргументація, яку він при цьому наводить, дуже яскраво характеризує Арсенія Петровича: «Не треба давати привід зовнішнім силам йти на поводу в тих, хто хоче розколоти українське суспільство. Дайте час державі, дайте можливість попрацювати історикам». Важко сказати, чого в цій заяві більше — історичної непоінформованості чи політичного боягузтва, а, можливо, й електорального інтриганства. «Зовнішня сила», що біситься від самої можливості визнання ОУН-УПА, добре відома. Вона знайде підставу для різноманітних атак проти України в будь-якому випадку. А українське суспільство розколене саме невизнанням ОУН-УПА, бо таке невизнання породжує переконання, що сама Українська держава не визначилася зі своїм статусом і все ще може повернутися назад. А це дуже надихає всі антиукраїнські сили.
Якби Українська держава продемонструвала рішучість і впевненість у собі, то українофоби були б вимушені змиритися, а основна маса населення Сходу та Півдня просто звикла б до такого рішення. Адже сьогодні навіть комуністи звикли до синьо-жовтого прапору, тризубу та гімну «Ще не вмерла Україна», хоч на початку 90-х років минулого століття кидалися на них, як бик на червону ганчірку. Чомусь пан Яценюк «впритул» не бачить, що українське суспільство розколене величезною кількістю тоталітарних символів колишнього СРСР, тисячами пам’ятників Леніну, Дзержинському, Свердлову, Кірову та іншим. Мені навіть здається, що якби Микита Хрущов свого часу не прибрав пам’ятники Сталіну, вони б досі стирчали в Україні...
Яценюк послався на те, що частина 46-мільйонного населення досі перебуває під впливом того, що «називається радянською пропагандою, і до прийняття закону просто не готова». Ці слова Яценюка є вироком всій владі України, яка за 18 років незалежності не змогла покінчити з «радянською пропагандою». Арсеній Петрович говорить про роботу істориків. Скільки ще вони повинні працювати? 20, 30, 50, 100 років? І це лише для того, щоб встановити, що сіль солона, а цукор солодкий? Що бійці ОУН-УПА воювали за державну незалежність України? Чи не належить А.П. Яценюк до політиків того стилю, які не вирішують проблеми, а уникають їх, щоб не зашкодити своїм рейтингам, забуваючи, що невирішені проблеми все одно наздоженуть їх і боляче вдарять по голові? Це політики для власної користі, а не користі країни.
Чи здатний А. Яценюк діяти сміливо й енергійно, чи здатний він тримати удар? Чи не намагається він пристосуватися до ситуації, замість того, щоб змінити її? Політиків такого типу в часи Кравчука та Кучми ми бачили дуже багато. Чи потрібен ще один такий?
Більше того, управління Україною, надзвичайно складною країною, що знаходиться в загрозливій геополітичній зоні, справа екстремальна, що вимагає сильного характеру і залізної волі. Як поведе себе в політичному екстримі Арсеній Петрович, чи не завагається, чи не здрейфить? Адже завагалася «залізна леді» української політики в Москві, підписавши газову капітуляцію...
Дуже непокоїть більш ніж сумнівна позиція пана Яценюка щодо майбутнього української газотранспортної системи (ГТС), яку Арсеній Петрович бажає передати в міжнародний консорціум. А в тому консорціумі при посередництві всіляких шредерів і берлусконі вона дуже швидко потрапить фактично в руки тих, хто її нині більше всіх жадає... І розумний Арсеній Петрович не може цього не розуміти. Розуміє, і проте... І в багатьох інших питаннях Яценюк старається не давати ясних і чітких відповідей, уподібнюючись тим героям політичних анекдотів, які намагалися обійтися без парасольок, проходячи між крапельок. Не дуже цікавлять його і вельми злободенні для українського суспільства питання соціальної справедливості. Виступаючи в Криму під час своєї пропагандистської поїздки, пан Яценюк закликав працівників заводів, постраждалих від кризи, до героїчної самовідданої праці. Але при цьому не повідомив, в ім’я чого мільйони українців повинні здійснювати ці героїчні трудові подвиги: чи не для того, щоб Україна отримала ще 25 доларових мільярдерів? Та й заклики Яценюка до затягнення пасків, провокували запитання: а чи затягне свої паски верхівка України, чи пересяде зі своїх «кадиллаків» і «майбахів» на «запорожці» та «славути»? Щодо персони А.П. Яценюка дуже багато питань і дуже мало відповідей. Зрозуміло лише одне: говорити про якусь змістовну політичну новизну не доводиться.
Арсеній Яценюк однозначно виділяється у всій плеяді політиків, які претендують на те, щоб у період президентських виборів 2010 року виступати як якась альтернатива набридлим фігурантам. Він володіє нехай і мінімальною, але харизмою, по-своєму яскравий і нетривіальний. Та й шансів потрапити до другого туру виборів має набагато більше, ніж І. Богословська, С. Тігіпко, А. Гриценко й О. Тягнибок разом узяті. Якщо А. Яценюк усе-таки опиниться в другому турі, то я грішний, з почуттям глибокого незадоволення, плюючись і ненормативно висловлюючись, за нього проголосую. Яценюк — далеко не те, що потрібне Україні, він, звичайно, негатив. Але він менший негатив, ніж Янукович і Тимошенко. Така сумна українська планида — вибирати не між хорошим і поганим, а між поганим та гіршим.
Інна Богословська — особистість, безумовно, неординарна, яка запам’ятовується, політик активний, енергійний, намагається бути креативною (проект «Озиме покоління», проект «Віче», продукування планів розвитку країни на тривалу перспективу).
Але до числа політичних важкоатлетів Інна Германівна однозначно не відноситься. Максимум її можливостей — технічний кандидат, який підграє одному з метрів. Проте я зовсім не хочу сказати, що вона не має навіть теоретичних шансів. Адже дива трапляються. Обрали ж Черновецького мером Києва, причому диво сталося двічі. Але, звичайно ж, навряд чи Інну Германівну можна вважати новим обличчям в українській політиці.
Проте я не ставитиму хрест на її президентських перспективах, хоч особисто дуже б не хотів її президентства. Як би не педалював той же Арсеній Петрович деяку аполітичність, мовляв, давайте зосередимося лише на економіці та соціальній конкретиці, будь-якому українському президенту доведеться вирішувати дуже складні геополітичні проблеми. І якщо він їх не вирішуватиме, то за нього їх почнуть вирішувати інші актори світової політичної сцени. А Інна Германівна дуже вже настирливо демонструє свою лояльність Кремлю, часто навіть ціною публічного приниження України, як це було на одній зі «свобод» Савіка Шустера на ТРК «Україна». Тим часом, як мінімум, половина українського електорату стоїть на патріотичних позиціях.
Але ще раз акцентую: малі шанси на обрання не означають повної відсутності перспективи. Наприклад, незважаючи на всі розмови про мізерний рейтинг Віктора Ющенка, я зовсім не виключаю, що нинішній Президент може бути обраний на другий термін. Адже Юлія Тимошенко не лише підписала кабальні газові угоди з Кремлем, але й собі як політику смертний вирок. А якщо ще у всій красі подати електорату її останні геополітичні кроки, фінансове знищення державної оборонної політики, розгром Міністерства оборони, погром Міністерства іноземних справ, не кажучи вже про дуже сумнівне зникнення екс-депутата БЮТ Лозинського, про хитреньку спробу «здати» українську мову за допомогою проштовхування закону про держслужбу, що приписує чиновникам обов’язкове володіння російською мовою тощо, то виявиться, що сьогодні Віктор Ющенко є єдиним великим політиком України, який навіть у найскрутніших умовах, у найпринциповіших питаннях не йде на капітуляцію. Він залишиться таким чином єдиним вибором патріотичного електорату, оскільки Ю.В. Тимошенко патріотичний імідж майже повністю втратила.
Сергій Тігіпко мав прекрасний шанс 2004 року. Якби тоді Л. Кучма зробив ставку на нього, а не на Януковича і не на свій власний третій термін, то цілком можливо, що сьогодні ми б обговорювали перспективи переобрання цього типового технократа і талановитого менеджера, який більше запам’ятався не як політик, а як банкір і чиновник. Крім того, суспільство так і не почуло чому, зрештою, пан Тігіпко пішов від Януковича? Що відбулося між ними? Тому, сьогодні важко сказати, як саме відіб’ється на ньому його минула близькість до Януковича, чи піде це йому на користь, чи на шкоду. Та й публічної харизми в Тігіпка замало, адже він усі ці роки ніде особливо не «світився», багато хто встиг його забути. Які його переконання, принципи (якщо такі є) — поки що ще загадка. Чи змінився він у чомусь після 2004 року? Це також питання. Зрозуміло, якісь відсотки голосів Сергію Тігіпку гарантовані, ось тільки на кого з прохідних кандидатів вони спрацюють?
Анатолій Гриценко. Намагався бути помітним міністром оборони, а нині — головою парламентського комітету з питань національної безпеки і оборони. Сьогодні намагається грати самостійну гру, але поки що не виходить: із експертів в міністри — замало досвіду. Тримає, все-таки минуле — близкість до Тимошенко, потім Ющенко... Прихильник президентської республіки (як і автор цих рядків). Людина, поза всіляким сумнівом, здібна...
Але, незважаючи на його офіцерське минуле, Анатолій Степанович не справляє враження сильного лідера, який уміє тримати удар. У публічних виступах часто губиться, боїться «йти проти течії»... Чи є в нього хороша команда, чи стоїть за ним якийсь могутній суспільний рух? Наскільки він популярний у масах, і чи встигнуть його, як висловлюються політтехнологи, «розкрутити» до голосування? Відповідей поки що немає.
І, нарешті, Олег Тягнибок. Відомий переважно радикальними заявами. Його популярність обмежується західними областями, хоч і там не є надвисокою. Ідеї Тягнибока навряд чи можуть стати основної національної консолідації України, оскільки тяжіють не стільки до українського націоналізму у власному значенні цього слова, скільки до регіонально обмеженого етнізму. Цікаво, що в програмних документах ОУН Бандери й ОУН Мельника міжетнічні відносини виписані набагато мудріше й делікатніше, ніж у пана Тягнибока. Взагалі, слід зазначити що теперішні класичні націоналисти ставляться до нього без особливої сімпатії.
У чому Олег Тягнибок правий? У тому, що в багатьох регіонах країни під оглушливу канонаду проклять на адресу українських націоналістів, залякувань лозунгом «Україна для українців», реально здійснюється лозунг «Україна без українців». І дуже багатьом українцям у цих регіонах набридло терпіти постійні приниження, пригнічення в культурній, інформаційній, мовній, релігійній, освітній сферах. Ось чому програма «захисту українців», запропонована Тягнибоком, має шанси на успіх. Для самого ж політика нинішня президентська кампанія стане, швидше за все, перевіркою сил на майбутнє. Якщо він винесе з неї уроки, зробить правильні висновки і зрозуміє, що регіональне лідерство і загальнонаціональне — це далеко не одне й те саме, то на наступних виборах зможе на щось істотне розраховувати. Але й Олег Тягнибок навряд чи може вважатися новим обличчям у політиці. Та й шкодить йому деяка політична містечковість.
За кого голосувати на майбутніх виборах? Можу чесно зізнатися братам і сестрам по газеті «День» — не знаю. Не знаю і перебуваю в болісних роздумах, час на які ще є, але його залишається все менше...
