В історії взагалі, надто ж — в історії України, дуже рідко буває так, щоб мистецька подія набула також не менш значущого суспільного виміру. Проте саме це відбулося позавчора у Жовтневому палаці, і цією подією стала прем’єра нового фільму відомого українського документаліста Сергія Буковського «Назви своє ім’я».
Неординарність того, що відбувалося, була зрозумілою хоча б із того, що спеціально на прем’єру з Америки приїхав — причому вперше на пострадянський простір — знаменитий голівудський кінорежисер Стівен Спілберг, котрий виступив продюсером стрічки, а відеосвідоцтва, зібрані співробітниками заснованого ним фонду «Шоа», лягли в основу фільму. Імпреза зібрала практично все найвище керівництво країни. Ніколи ще у вітчизняному кінематографі трагедія Голокосту не мала такого масштабного висвітлення.
Отже, сьогодні ми пропонуємо вам інтерв’ю з паном Стівеном, а також рецензію на фільм «Назви своє ім’я», який — уже зараз можна стверджувати — став однією з найкращих неігрових стрічок в історії українського екранного мистецтва.
— Ви вже побували в Бабиному Яру?
— Щойно я зійшов з літака — там була наша перша зупинка. І в мене змішане почуття, чесно кажучи. Тому що епіцентр Яру — це фактично станція метро, й жодних слідів того яру, який був 60 років тому. Чисто візуально для мене це було важко. Адже моя робота — розповідати історії, і я використовую візуальні почуття, щоб передавати ці історії. Мені було важко уявити, як виглядало це місце тоді й чому воно так змінилося. Потім я дізнався, чому. Дивна історія... Мені показали фотографії, книги, я побачив, як це виглядало раніше, й нарешті зміг географічно все це уявити. Ми підійшли до пам’ятника, який спорудили за часів СРСР, потім до мінори й до пам’ятника загиблим там дітям, і поклали камені до кожного монумента. І я дійсно був дуже зворушений усім побаченим вранці.
— Чи був у вас досвід документальних фільмів про Голокост — хоча б глядацький?
— Перший документальний фільм, який мені взагалі довелося побачити у Феніксі, Арізона, здається, на 16-мм плівці, — «Скрючений хрест» — якраз і був фільмом про Голокост... Це перший фільм, в якому з’явилися образи Голокоста з Аушвіца, з Дахау. І я думаю, що в цьому відношенні я був дуже зацікавлений у документалістиці як у формі інформування, і, звісно, шокувати, приголомшити людей також дуже важливо, як би сумно це не звучало. Багато які фільми намагаються вас приголомшити і таким чином достукатися до вас і привернути увагу. Це важливо для кіно.
— І яке ваше враження від фільму Сергія?
— Я думаю, що фільм Сергія Буковського — один з найблискучіших фільмів про Голокост, які мені доводилося бачити. Це незвичайний фільм. Він не направлений на те, щоб приголомшити когось. Він використовує спеціальну акварель, щоб таким чином показати через цю призму історію тих, хто вижив у таких пом’якшених тонах... Показати, як люди дивляться на вулицю з вікна, на перехожих, і створити візуальну атмосферу, візуальну поезію, і розповісти через ці образи історію. Це унікальний підхід до документалістики з боку Сергія, гідний найбільшої поваги і захоплення.
— А що сподобалося найбільше?.
— Дуже багато що. Безумовно, найважливіше — це свідчення і відвертість тих, хто вижив. Ще раз пережити те, що ми навіть уявити собі не можемо, й розкрити свій досвід пережитого всім нам, і зробити це чесно й відкрито... І як режисер, кінематографіст, я в захопленні від того, як Сергію вдалося звернутися до своєї аудиторії, передаючи час, передаючи терпіння, яке присутнє в цьому фільмі; яким чином йому вдається з’єднати в дуже повільному плині часу наше минуле й сьогодення таким чином, що здається, неначе минуле відбулося от буквально щойно. Є мінімалістські документальні фільми і є фільми, що несуть у собі дуже багато чого... Цей фільм мінімалістський. Такі фільми залучають нашу увагу. Вони не викидають інформацію на глядача, вони, навпаки, запрошують глядача до співпереживання і до співтворчості.
— Якщо повернутися до процесу створення картини, то, хотілося б знати — як це для вас було — працювати з іншою культурою?
— Ні, для мене українська культура якраз дуже знайома.
— Що ж зв’язує вас з Україною?
— Мої бабусі та дідусі й по батьківській, і по материнській лінії родом звідси. Від них я отримав деяке уявлення про Україну. Це відчувалося в нашому будинку... Звісно, можливість приїхати сюди — величезна подія для мене. Так що, коли я сьогодні вийшов з літака, то відразу сказав: «Я вдома!» Це дійсно дуже знайома культура для мене.
— До речі, у вашому фільмі «Війна світів» вторгнення інопланетян починається саме з України. Чому раптом?
— Враховуючи, що ми вже тоді мали намір працювати разом з Віктором (Пінчуком. — Д.Д.), я вирішив, що маю згадати Україну в своєму фільмі, причому в дружньому плані!..
— Якщо продовжити сімейну тему, то відомо, що ви усвідомили своє єврейство вже в свідомому віці. Що вас привело до цього?
— Коли я був дуже молодою людиною, у мене в домі завжди був дуже глибокий єврейський контекст, тому що мої дідусь і бабуся жили з нами. Але поза нашим домом ми жили в місцевості, де було дуже мало євреїв. І ви розумієте, що дуже складно… Коли ти молода людина, хочеться бути частиною чогось, хочеться асимілюватися. І маю сказати, що довгі роки я якось відмовлявся від своєї єврейської спадщини. Тобто, коли люди питали, чи я єврей, я, звичайно ж, відповідав «так», але ніколи не говорив цього першим. І так тривало досить довго, поки я не знайшов такого товариства, де було дуже багато євреїв, і, смішно сказати, це був Голівуд. Але, думаю, поворотним пунктом у моєму житті став час, коли народилася моя перша дитина. Тоді я повинен був вирішити, як її виховувати, в яких традиціях, чи буде це єврейська традиція, і саме тоді я зрозумів, хто я є насправді.
— Ми говоримо про Голокост як про історичну подію, а тим часом вона відбувалася у середині ХХ століття, в епоху, яка вважається цивілізованою і поінформованою. І раптом — таке... Як ви думаєте, чому це стало можливим?
— Це стало можливим, тому що люди дозволили це. Вони дозволили не ставити достатню кількість запитань. Вони боялися висловлюватися, боялися покарання за щирість, за чесність. Це відбувалося раніше — геноцид вірмен на початку сторіччя, пізніше — в Руанді, де це повторилося, в Сараєво. Це повторюється в історії. Ця трагедія… Коли я думаю, що технологія дала можливість зробити світ тісним, що у нас є кошти для зв’язку, інтернет, ми зближені технічним прогресом, — мені взагалі не зрозуміло, чому ми не стали близькими друзями… І, відповідно, задаюся іншим питанням: мене дивує, чому ми не вчимося у історії. Я й заснував Фонд Шоа для того, щоб голоси тих, хто вижив, було почуто. Ці історії повинні почути діти, вони мають дізнатися про наслідки того, що ми не зробили спробу зблизитися, зрозуміти один одного краще; тепер треба діяти на випередження, щоб відмінності, пов’язані з різними культурами, не стали яблуком розбрату. Моєю метою, метою фонду є розповідь цієї дуже сумної історії всім, хто готовий вислухати, по всьому світу, щоб студенти, наші діти могли отримати відповідь на запитання — чому ми не зблизилися з нашими сусідами.
— Але це продовжується й зараз. Ксенофобія в колишньому СРСР є реальною проблемою.
— Ви знаєте, я дійсно відчуваю... Але це не просто стосується тих умов, які існують в Україні або на Близькому Сході... Це все епідемія... Це почалося ще до того, як хтось із нас народився. І ця епідемія, по-моєму, ґрунтується на тому, наскільки бояться люди того, чого вони не розуміють в інших. Я вважаю, що вся ненависть починається зі страху. У нас є досвід століть страху, і я побоююся, що ми і наступного століття перейдемо з прихованим, гіпертрофованим страхом. Але якщо замислитися, чому люди так бояться, чому вони бояться цих відмінностей, чому їх так лякає те, якого кольору наша шкіра, те, в що й чому ми віримо... Якщо вони не зрозуміють усе про це, то ми відчуватимемо ще більший страх у наступному столітті.
— Запитання дійсно дуже серйозне, тому що зараз спостерігаються спроби ревізії Голокосту в Європі й в Україні в тому числі. Що можна тут зробити?
— Це дуже хороше запитання. Я вже дещо відповів на нього... Підкреслюю: для того щоб створити усвідомлення того що таке Голокост, ці 52000 свідчень, які ми маємо, потрібно показати всім студентам у всьому світі. Не просто для того, щоб дати можливість тим, хто вижив, розповісти про те, що з ними трапилося. Ми це зробили для того, щоб молодь побачила найстрашніший злочин не просто ХХ століття, але й узагалі всієї історії. І я сподіваюся, що це створить... Толерантність виховується, все фактично виховується. Ми можемо вчитися чомусь позитивному, чомусь негативному. Це залежить від наших учителів. Нас можуть навчити ненавидіти. Ми можемо народитися в такій культурі, яка надихається ненавистю, й кожна дитина буде вважати, що це її обов’язок — боротися проти ворогів. Діти можуть народитися вже з такими думками. А є люди, які народжуються в такій ментальності, що вони мають любити своїх сусідів — це, напевно, вам також знайомe. Але все починається на рівні навчання молоді. Може, ми не показуватимемо ці свідчення другому-третьому класу, але обов’язково починатимемо з середньої школи, з шостих-восьмих класів, почнемо вчити толерантності через такі свідчення, які тепер розповсюджуються по всьому світу. У школах Баварії викладають толерантність, вони виховують, використовуючи ці матеріали, які ми розповсюджуємо на дисках. І у фільмі є такий момент, також свідчення свого роду, коли одна з учасниць, молода дівчинка-блондинка, дивиться як той, хто вижив, розказує про свою історію. Ми бачимо, як її щось вражає, i це викликає співчуття й навіть осяяння для неї. Ви бачите цей момент реакції молоденької дівчинки, її емоційний відгук на щойно сказане... Коли ми створювали каталог, то бачили також реакції тих людей, які працювали над каталогом, зводили матеріал воєдино; а коли подивилися фільм, то подумали: «Так, це працює». І ми хочемо, щоб ось так само відчували студенти, які дивитимуться ці свідчення.
— А чи може «Назви своє ім’я по літерах» стати комерційно успішним?
— Цей фільм буде успішним, якщо його покажуть у всіх класах усіх шкіл світу.
— Крім Голокоста, в Україні зараз багато говорять про Голодомор, борються за визнання його геноцидом українського народу.
— Так-так-так, я знаю про це...
— Але чи не здається вам, що через це євреї та українці матимуть вигляд у світі слабких народів, які можна легко знищити?
— Я не погоджуюся, що у світі будуть сприймати український народ як слабкий, який хоче привернути увагу до того, що тут щось сталося. Це трагічна, жахлива подія. Однак порівнювати один геноцид із іншим — з Голодомором — не можна, це може призвести до трагедії. Голокост, якому я присвятив своє життя, трапився між 1935-м і 1945 роками, і до нього я намагаюся привернути увагу світу. Є інші трагедії. Про те, що відбувалося з українським народом, також потрібні документальні фільми, які так само повинні потрапити в усі школи по всій країні. Я вважаю, що це дуже важливо.
— І все-таки, невже один фільм може щось реально змінити?
— Я не думаю, що коли я роблю свої фільми, то зміню цим світ. Але я дійсно вірю, що історії свідків Катастрофи, які ми слухаємо, здатні щось змінити. Цей фільм повинен привернути величезну увагу до Голокосту в Києві, а також до сотень міст по всій Україні, де євреї таким чином збирали й знищували. На мою думку, це надзвичайно важливо. Адже Голокост відбувався не лише десь у Польщі чи Німеччині. Він також відбувався й у Росії, i в Україні... Я хотів би просто завершити кількома фразами. Ми все ще живемо в дуже молодому світі. І хоча ми дуже високо оцінюємо себе інтелектуально, практично всі нації світу перебувають на наївній стадії. Ми маємо навчити наше підростаюче покоління так, щоб кожне наступне покоління ставилося з більшою відвертістю й теплотою до всіх, хто поруч з ними. І я хочу подякувати тим, хто вижив у Катастрофі, а також тим, хто вижив і знаходиться в цьому залі, за те, що вони були нашими вчителями й навчили нас, як можна вижити й принести щастя іншим. І те, що ми дізналися про ваш біль, я впевнений — це ваша величезна надія на наше щасливе майбутнє.
