У п’ятницю в Театрі ім. І. Франка відзначали столітній ювілей від дня заснування Київського національного університету театру, кіно та телебачення ім. Карпенка-Карого.
Гуляли з розмахом. Святкування розпочалися ще на вулиці: у сквері перед театром нинішні студенти в костюмах XIX століття дефілювали навколо фонтану під гру духового оркестру, там же зустрічалися колишні випускники різних років, вiдбувся виступ на ходулях. У фойє всіх гостей пригощали коньяком і шоколадом... Зал не зміг вмістити всіх охочих, але навіть якби організатори орендували Олімпійський стадіон, то вони зіткнулися б із тим, що місць однаково не вистачило б. Адже за 100 років існування цього найстарішого творчого вищого навчального закладу України з його стін вийшла ціла армія артистів, режисерів, операторів, критиків та інших фахівців театру, кіно і ТБ. А додайте до цього довгого списку ще численних почесних гостей і шанувальників, то можна лише поспівчувати іменинникам, скільки клопотів звалилося на їхню голову. Режисерами урочистостей виступили Олексій Кужельний і Василь Вовкун. Задумали вони добре: невелика офіційна частина (без неї на ювілеї не обійдешся) і «капусник». Тому попередили всіх промовців говорити стисло, уклавшись у три хвилини, але в регламент практично ніхто не вклався. І вшановування — з врученням подарунків, концертними номерами і феєрверком тривало за часом п’ять годин і 45 хвилин! Витримали цей марафон не всі...
Привітали ювілярів усі перші особи нашої держави. Указ Президента України Л. Кучми зачитав віце-прем’єр-міністр Дмитро Табачник, вручивши ректору вищого навчального закладу Олексію Безгіну орден «За заслуги». Почесні нагороди, звання заслужених артистів, діячів мистецтва України, грамоти отримала ціла група викладачів. Були зачитані привітання від прем’єр-міністра В. Януковича, голови Верховної Ради В. Литвина, мера Києва О. Омельченка й інших. Подарунки іменинникам довелося вивозити кількома машинами: кошики квітів, відеотехніка, освітлювальні прилади, домашній кінотеатр із фільмотекою, картини, сувеніри й інші приємні сюрпризи. Відтепер щомісяця по п’ять стипендій отримуватимуть малозабезпечені студенти університету від керівництва Кіностудії ім. О. Довженка та від компанії «Бенюк і Хостікоєв».
На вечорі прозвучала й «таємна» інформація (виявляється, 90% труп в усіх театрах України, — складають їхні кадри). Оригінальні привітання підготували музиканти та танцівники Національної опери, цирку, Дитячої музичної академії, ТЮГу, Молодого театру, Російської драми й інші колективи. А фаворитами вечора стали «капустянські» номери. Театр драми та комедії на Лівому березі Дніпра видав «Наполеонівські плани», які зачитав актор Сергій Солодов в образі французького полководця — найпопулярніший герой київської сцени (вистава «Корсиканка» Іржі Губача вже йде в трьох театрах, а незабаром з’явиться й четверта версія — в Російській драмі). Чудово виступили й галактичні делегати — «гуманоїди» з Театру ім. І. Франка на чолі з Лесем Задніпровським… Ті з глядачів, хто дочекався фіналу, сміялися до кольок і були нагороджені за довготерпіння, отримавши по шматочку від величезного іменинного торта, а опівночі милувалися салютом…
РОЗМОВИ У ФОЙЄ
У кожного, хто навчався в університеті ім. Карпенка-Карого, залишилися в пам’яті свої історії. Про те, як вступали до вищого навчального закладу нинішні зірки театру, кіно та телебачення, як вчилися, що їх сьогодні радує, а що засмучує — розповідають колишні «карпенята».
Богдан СТУПКА, художній керівник Театру ім. І. Франка:
— Мене можна назвати «вічним студентом»: за 100 років існування театрального інституту більше, ніж я ніхто не вчився — 17 років. Я рекордсмен. Можна відправляти заявку до Книги рекордів Гіннесса. Причому я закінчив не акторський факультет, а театрознавчий. Усі вчаться по чотири-п’ять років і в них знання вивітрюються, а я все пам’ятаю.
Вступив до інституту ім. Карпенка-Карого в 1967 р. (у мене за плечима була театральна студія при Театрі ім. М. Заньковецької: майстерня Бориса Хомича Тягна). Тому вирішив розширити свої театрознавчі пізнання. Потрапив до класу Лідії Костянтинівни Білецької. Вчився заочно. Приїжджав зі Львова до Києва, дивився вистави... У ті часи моїми однокурсниками були Киршова, Ярошевич, Гапоненко й інші. Я з ними дійшов до третього курсу, і тут у моєму житті з’явилося кіно. Картина «Білий птах із чорною ознакою» перебила все навчання. Дебют у мене вийшов дуже вдалим, і я «прогримів» на весь колишній СРСР. Отримав теплого листа від Михайла Ульянова, який можна повісити в рамочку та милуватися (стільки блискучих епітетів він написав стосовно моєї гри в ролі Ореста Дзвонаря). Він запросив зніматися у своєму фільмі «Найостанніший день» (Ульянов грав у ньому дільничного міліціонера, а я злодія-рецидивіста Валеру). Далі пропозицій зніматися я отримував дуже багато. І постало питання: або наука, або кіно? Я вирішив, що навчання може зачекати, а в кінематографі не можна втрачати шансу. Адже сьогодні тебе в кіно запрошують на зйомки, і ти всім потрібен, а завтра можуть зовсім забути. Я взяв академічну відпустку, і почалося життя на колесах: гра в театрі, зйомки в кіно… Тільки в 1981 р. відновився у ВНЗ, а в 1984-му — закінчив інститут. Написав дипломну роботу «Мій Микола Задорожний» (за франківським «Украденим щастям»). До речі, ця робота опублікована в журналі «Дніпро». Ви знаєте, коли на сцені ти як актор пережив роль, то потім на папері, роблячи науковий аналіз, рядки немов самі лягали. Як каже Трепльов у чеховській «Чайці»: «рiч не в старих і нових формах, а в тому, що це вільно ллється з твоєї душі». До речі, головою дипломної комісії був ректор Білоруського інституту (я забув його прізвище). Він спитав, яку свою роль я вважаю найкращою? Почувши, що Задорожного, сказав, що на його погляд, це — Ричард III. Сперечатися з головою комісії я не хотів і погодився: «Отже, дві ролі». До речі, в 1984 році, коли я, нарешті, отримав диплом, до інституту вступив мій син Остап.
Зі сміхом згадую, як вручали мені диплом. Сидить на сцені комісія. Я стою серед студентів. Мене побачила Ада Роговцева і кличе, щоб сів поруч (вона навіть не здогадувалася, що я досі студент). Але я скромно залишився в колі випускників. Коли оголосили моє прізвище для вручення диплома, Роговцева мало зі стільця не впала, так реготала, що я, старий дурень (був уже народним артистом України), а так довго гриз граніт науки…
Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, художній керівник Театру «Сузір’я»:
— У театральному інституті я зустрівся зі своїми вчителями життя. Нам, студентам, вони передавали не тільки професійні навички, а й передусім вчили, як слід жити. Це були Особистості і Вчителі. Навчали всьому, що самі знали, ділилися своїми секретами, будили в нас індивідуальність, намагаючись передати педагогічні навички. Вони розуміли, що коли- небудь і ми маємо стати вчителями для наступного покоління. Мені пощастило, що у нас викладали справжні майстри. Це був цілий букет особистостей. Насамперед я згадую Михайла Михайловича Рудіна і Володимира Олександровича Неллі, у яких вчився в класі, а також Сергія Володимировича Данченка (у нього в Театрі ім. І. Франка я робив свої перші кроки в режисурі). Відмінність, унікальність і неповторність кожного становить те багатство, яке передається як естафета поколінь: від педагога до учня.
Особливість навчального процесу в театральному вузі полягає в тому, що наші вчителі не стільки намагалися нас вчити чомусь, скільки відкривали в кожному з нас здатність вчитися. Не зубрити предмет, а навчитися по-своєму сприймати його. Навчання в інституті не було частиною проведення часу або частиною життя, а було всім нашим життям. В інституті ми пропадали з ранку і до ночі, забуваючи про час (поки двірник не виганяв з будинку). В інституті виховується любов до театру, який поглинає все твоє життя. У нашій професії (актора, режисера) ніколи немає нормованого робочого дня, тобто ти прийшов на пару годин: зіграв або поставив виставу і пішов додому. Театр — це життя. Питання стоїть так: або ти живеш театром, або він, театр, тебе виганяє!
Олександр БИСТРУШКІН, начальник Київського управління культури, мистецтв і культурної спадщини:
— Якби ще раз можна було повторити найкращі моменти в житті, то я б попросив Бога повернути студентський період і мою зустріч із дружиною. До театрального інституту я вступив із першої спроби, хоча конкурс був величезний — 60 чоловік на місце. У 1966 році вступали два випуски — 10- та 11-класники. У ті часи ми мріяли стати такими популярними як Іван Миколайчук, Раїса Недашківська та рвалися в артисти. Але коли я побачив натовп абітурієнтів, то занервував. Приїхав із Коломиї, грав у народному театрі і досвіду — нуль. Тому вирішив подивитися, як складають іспити на кінофакультеті. Зал у Лаврі забитий. Стою в дверях і ловлю на собі погляд моїх кумирів — Недашківської, Миколайчука, які сидять в комісії. Коли всі абітурієнти виступили, то мені запропонували показати свої здібності. Від хвилювання я забув сказати, що мене немає в списках (документи подав на драму) і видав свої заготовки: читав вірші, співав, танцював. Екзаменаторам я сподобався і тут з’ясовується, що немає моїх документів. Біжу до приймальної комісії забирати документи, але мене відрадили. У той час П. Алексидзе набирав курс на акторський факультет, і я почав складати йому іспити. Пройшов відбірне сито, а коли побачив себе у списках прийнятих до інституту, то Хрещатиком не йшов, а летів.
Богдан БЕНЮК, актор Театру ім. І. Франка:
— Напевно, вже років 20 кажуть, що інститут має масу проблем. Але щорічно конкурс на акторське відділення величезний і кожного року випускники ВНЗу поповнюють акторську братію. Хоча потім далеко не всі залишаються в професії. Я пам’ятаю свій випуск — більше нiж 60 акторів. Де вони зараз? У театрах і на ТБ працюють, мабуть, чоловік 10. І це реальність. Залишилися лише ті, хто не уявляє життя поза творчістю. Йдуть і викладачі. Я знаю, який у них нелегкий хліб. Сам вів заняття, але пересвідчився, що грати на сцені, зніматися в кіно і на ТБ, і викладати неможливо. Справжній учитель постійно повинен бути зі своїми студентами. Викладанню треба віддаватися повністю. Вести студентів за руку. Наша професія дуже мінлива, залежна від багатьох обставин. Ніхто не дасть гарантії, що кар’єра вдасться. Ангел на плечі посидить — і ти на гребені успіху. А якщо він відлетить? Прийшовши до театру, важливо знайти свого режисера. А сьогодні в режисурі величезні проблеми. Мені дуже пощастило, що зустрівся з Володимиром Миколайовичем Оглобліним, який буквально вивів мене на сцену, поставив на ноги, підтримував, поки я самостійно став танцювати в професії.
Наш інститут (сьогодні його вже називають університетом) має колосальні традиції. Спочатку ти вчишся, набираєш висоту, стаєш майстром, а потім повертаєш придбані знання своїм учням. Поки не буде перервано зв’язок поколінь, наш ВНЗ житиме. А ми, його випускники, маємо допомагати своїй альма-матері. Наприклад, я і мій друг і партнер Анатолій Хостікоєв створили театральну компанію «Бенюк і Хостікоєв» і затвердили п’ять стипендій для студентів з бідних сімей і будемо їх виплачувати щомісяця.
Валерій ФІАЛКО, професор, завідувач кафедри театрознавства Національного університету театру, кіно та телебачення ім. Карпенка-Карого:
— Я найменше згадую сам процес навчання. Ми жили з девізом: якщо є кращі, то чому не ми. Компанія в нас була велика, всі відмінно вчилися, отримуючи підвищену стипендію. Жили в гуртожитку. До однієї кімнати набивалося 8 — 10 чоловік, і ми складали плани. Уже на першому курсі всі перезнайомилися. З задоволенням виїжджали на картоплю, потім у будзагони... На канікулах натовпом їхали до моря, відпочиваючи «дикунами». Я згадую, як разом не пропускали жодної прем’єри, їздили навіть до інших міст, проривалися на вистави гастролерів. Обговорювали, сперечалися про побачене... ВНЗ був нашою оселею. Я товаришував зі студентами з режисерського, акторського та факультету організації театральної справи. У стінах вищого навчального закладу народилося наше братство «карпенківців». Зі студентської вистави «Вестсайська історія» я товаришую з Анатолієм Хостікоєвим. Він зростає як актор, а я як театральний критик. У нашій компанії були Афанасьєв, Славінський та інші. Студентом я підробляв як модель, виступаючи на подіумах. У той час ми всі жили бідно, i демонстраційний одяг мені дозволяли брати напрокат не лише для себе, а й для друзів. На урочистості ми приходили такими франтами… Жили комуною. Якщо бракувало грошей на їжу, хлопці йшли здавати кров, а потім накуповували їжі та влаштовували в гуртожитку свято.
Наша театрознавча братія вся залишилася в професії. Але мені здається, що ми були сміливіші, ніж нинішні студенти. Ще другокурсниками могли аналізувати постановки. До нас на курс приходили драматурги, режисери, й ми обговорювали нові вистави. Наприклад, Ірина Молостова вважала, що ми повинні бувати на репетиціях, бачити, як народжується вистава, і висловлювати свою думку. Це правильно і дуже потрібно для театрознавця.
Олексій ЛИСОВЕЦЬ, режисер Театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра:
— До театрального інституту я вступав у чорнобильський 1986 рік — від реактора приїхав на іспити. Тоді я працював інженером в об’єднанні «Південтепломонтаж». Закінчив Київський політехнічний. Там організував студентський театр мініатюр. Але навіть закінчивши вищий навчальний заклад, продовжував ставити вистави, мріючи стати професіональним режисером. Заочно закінчив Московський інститут ім. Крупської (факультет «Режисура народних театрів»), але вважав, що, лише повчившись в Інституті ім. Карпенка-Карого, можна стати справжнім профі. Тому написав заяву на відпустку з 1 травня, а 26 квітня вибухнув реактор на АЕС і нас усіх, хто підпорядковувався Міністерству енергетики СРСР, відправили на вахту до Чорнобиля. Я працював розвідником-дозиметристом в оперативному штабі. Через три тижні мене змінили, і я зміг поїхати вступати до інституту. Маю признатися, що іспити складав дуже посередньо, але видно чимось сподобався Едуарду Марковичу Митницькому, який набирав курс. Із жахом згадую свій музичний номер. При складанні іспиту з музики та пластики нас чомусь примусили роздягнутися до плавок, а дівчата були в купальниках, і зображати етюд на задану тему. Уявіть собі картину: я — бородатий дядько, 26 років, в трусах акомпаную собі на акордеоні та співаю, а потім із серйозним виразом обличчя танцюю навприсядки. Екзаменатори сміялися всі… Коротше, мене прийняли.
Я задоволений, що потрапив до класу Митницького. Він людина творча. У нас був сильний курс: Саша Балабан, Вадик Туганов, Юра Одинокий. Ще студентами Едуард Маркович давав нам можливість ставити в театрі. Наприклад, на третьому курсі я поставив казку «Дерев’яний король», і ця вистава досі залишається в репертуарі «лівобережців». А до штату театру мене взяли в 1991 р. після «Гри та смерті» за Роменом Ролланом. Спочатку працював режисером із репертуару, а потім уже став режисером-постановником.
Анатолій БОРСЮК, телеведучий каналу «1+1»:
— Сьогодні на ТБ працює маса випускників Університету ім. Карпенка-Карого. Але запускаючи нові проекти, я помітив таку закономірність, що, як правило, з каналу на канал, з передачі в передачу переходять одні і ті ж особистості: Богдан Бенюк, Ольга і Наталя Сумські, Снiжана Єгорова і ін. Причому цей список не такий вже довгий. Мало нових осіб. Коли приходять випускники театрального ВНЗу, який і я закінчував, то помічаю, наскільки вони не підготовлені до конкретної роботи. Так, знання вони одержали, але бракує практики. А теорія без практики створює прірву. Таке враження, що хлопці життя не знають, не розуміють проблем сучасного телевиробництва. Адже сьогодні на ТБ дуже складна техніка, скажений темп роботи. Я згадую своє навчання. Три роки ми згайнували на загальні дисципліни (на зразок історії КПРС, діамату і таке ін.), а за два, що залишилися — придбали спеціальні знання. Сьогодні непотрібних предметів не вивчають, але чому так мало молодь знає? Я вважаю, що треба набувати конкретного, а не теоретичного досвіду. Так, у ВНЗ немає коштів на придбання новітньої техніки, але варто керівництву домовиться з телеканалами про підтримку. Нехай до нас на «1+1» приходять. Я готовий в цьому питанні допомогти, щоб студенти вчилися не факультативно, а фундаментально, в реальних умовах і приходили працювати у всеозброєнні.
Станіслав МОЙСЕЄВ, художній керівник Молодого театру:
— Сьогодні режисерська професія практично зникає. Немає соціального статусу і поваги. Люди, що мають більш розвинений інтелект, творчі і аналітичні здібності, йдуть у інші сфери. Там їх працю цінують і платять нормальну зарплату. Чудово, що нині керівництво ВНЗ інакше стало підходити до питання підготовки кадрів. Є інноваційні підходи. Так, ювілей і 100-річчя — чудово, але завтра молодь закінчить навчання і що буде робити? Кіновиробництво в країні стоїть. У театрах одержують мізерну зарплату. Є потреба в фахівцях на ТБ, але і там не Клондайк і небагато хто зможе там працювати. Я вважаю, щоб зберегти ВНЗ з великої літери, яким сьогодні є Університет ім. Карпенка-Карого, нам всім варто об’єднати зусилля. Нехай депутати приймають закони про меценатство, спонсорство, гастрольну діяльність, а ми, на своєму місці, запалюватимемо нові зірки.
Наталя СУМСЬКА, актриса Театру ім. І. Франка:
— Для мене Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого — це передусім міцний підмурівок знань, придбаних у ВНЗ. У нас була така собі творча лабораторія. Кожний день приносив нові загадки, ребуси, які ми, студенти, намагалися розгадати. Я поступила з першої спроби. Вчилася у Решетникова. Він був суворим. Не можу сказати, що особливо виділяв мене з інших студентів. Але я вважаю, що суворість стимулює, дисциплінує і будить нашу творчість. Коли я вже стала професійною актрисою, то Решетников приходив на прем’єри. Радів моїм успіхам. Я відчувала, що він пишається мною.
Я з теплотою згадую заняття і тренаж у позаурочний час з Віталієм Малаховим. Він поєднує в собі якості блискучого педагога і режисера. Наші «збори» називали малахівщиною. Хоч я з акторської династії і фактично народилася за лаштунками, але багато чого все одно не знала. В інститутських стінах сталася моя зустріч з прекрасним педагогом Олександром Львовичем Ціановським. Він так скрупульозно і відповідально ставився до кожного студента. До речі, він був одним з педагогів Анатолія Хостікоєва (чоловік Н. Сумської). Толя на три роки був старшим, вчився в майстерні Молостової, Биченко і Ціановського... А який класний мюзикл поставили їх вихованці. «Вестсайську історію» поривався подивитися весь Київ. Так, чудовий був час!
Я хочу побажати улюбленому ВНЗу, щоб дух новаторства завжди залишався в його стінах, щоб студентів ніколи не стригли під одну гребінку, під якийсь конкретний стиль.
