Напередодні натовських бомбардувань Югославії російські телеглядачі вперше побачили президента Бориса Єльцина в окулярах: російський лідер читав звернення до нації, вперше витримане в незвичайно жорсткій тональності щодо Заходу…
У ці дні взагалі багато чого було вперше: вперше Москва не обмежилася жорсткою риторикою, а перейшла до конкретних дій, які можуть уже найближчим часом датися взнаки в її діалозі з Заходом. Літак російського прем’єра зробив у повітрі пірует і повернувся до Москви: візит Євгена Примакова до США, від якого очікували вирішення кредитних проблем, так і не розпочався. Росія фактично перервала свої стосунки з НАТО, відкликала місію з Брюсселя, вирішила не відкривати місію НАТО в Москві, відмовилася від участі у програмі «Партнерство заради миру»… У Раді Безпеки ООН російський представник жорстко опонував представникам західних держав… Ці факти можна перераховувати й перераховувати, та справа навіть не в них. Справа в тому, що Росія вперше з горбачовських часів виступає як головна опозиційна сила діям Заходу — і, до речі, знаходить союзників там, де вона й не сподівалася їх знайти — скажімо, в українському парламенті. Однак очевидно, що жорстка російська реакція має насамперед не зовнішньополітичне, а внутрішньополітичне походження й розрахована не на західних політиків, а на власне населення. Навряд чи Захід, який добре усвідомлює стан російської економіки й те, на що вона перетворилася після 17 серпня — i на що перетвориться в разі ненадання кредитів, злякається російських погроз. Однак населення має усвідомити, в наскільки складній ситуації діє сьогоднішнє російське керівництво — і дарувати йому теперішні й майбутні поневіряння. Це населення має побачити впевненого в собі президента Єльцина і прем’єра Примакова, який гордо відмовляється від переговорів у Вашингтоні.
Тим часом, за деякими повідомленнями, Примаков дуже не хотів їхати до Вашингтона, бо усвідомлював, що під час переговорів із Мішелем Камдессю, директором-розпорядником МВФ, на нього чекає поразка. Відкласти ці переговори ставало дуже важливим завданням для прем’єра: обговорювався навіть варіант, згідно з яким Примаков буде терміново відкликаний з Вашингтона для історичних переговорів із президентом Чечні Асланом Масхадовим. Однак це виявилося не потрібним: бомбардування Югославії — набагато кращий привід для прем’єр-міністра i демонстрація його традиційних принципів у зовнішній політиці — ніхто особливо й не здивувався, коли Примаков повернувся… Так що російський прем’єр вирішив відразу кілька політичних завдань. Він набув авторитету серед російських лівих і шовіністів, знервованих західною акцією. Він запобіг можливим наслідкам від імовірної невдачі своєї місії у МВФ. Він, нарешті, залишається в Росії в дуже відповідальний момент — коли вирішується майбутнє президентства Єльцина.
Звинувачення генерального прокурора Росії Юрія Скуратова, щодо незаконного переведення сотень мільйонів доларів із західної допомоги Росії на рахунки приватної австралійської фірми, до яких у будь-який момент може приєднатися федеральний прокурор Швейцарії Карла дель Понте — зовсім не жарт. Скандал навколо швейцарської будівельної фірми, яку очолює, за іронією долі, косовський албанець, може, за прогнозами ЗМІ, скомпрометувати представників найближчого оточення президента — зокрема, його керуючого справами Павла Бородіна й навіть дочку президента Тетяну Дьяченко. Якщо цього разу компромат вдасться довести, це може реально віддзеркалитися на президентській долі й призвести до дострокових виборів президента країни набагато швидше, ніж стан здоров’я Єльцина. Президент все це добре усвідомлює, і тому намагається бути активним учасником ситуації, що складається навколо Косово. У момент корупційного скандалу президент мовчав, хоча громадська думка безпідставно й безнадійно очікувала від нього якоїсь реакції. Вирішили, що Єльцин хворіє й не варто на нього розраховувати. Однак у день натовських бомбардувань Єльцин впевнено з’явився на екрані й почав оприлюднювати документ за документом — живий! Насправді сьогоднішня ситуація може стати порятунком для Єльцина й майбутнім для Примакова, хоча заради цього порятунку — і цього майбутнього — доведеться нагло пожертвувати найбільшим надбанням часу Горбачова та Єльцина — нормальними відносинами Росії й Заходу. Росії не вдалося створити ефективно діючої політичної системи — її лідери спокійно порушували конституцію заради ухвалення нової, а в регіонах — принаймні багатьох із них — склалася рудиментарна система автономних диктатур. Росії не вдалося зберегти вільні ЗМІ перебудовних часів — система мас-медіа стала заручницею «олігархів» та влади. Росії не вдалося провести реальні економічні реформи — тими ж «олігархами» чи впливовими банкірами тут призначали. А промисловість деградує — тим часом, як витрачаються невиправдано великі кошти на підтримання хоча б у законсервованому стані ВПК. Однак вiдносини із Заходом уперше після 1917 року набули вигляду цивілізованих, так що участь «восьмого» Єльцина у зустрічах «великої сімки» здавалася цілком зрозумілою акцією. Навіть енергійне російське несприйняття розширення НАТО й зухвале ігнорування того факту, що іншої системи міжнародної безпеки у світі не залишилося — а отже, треба боротися з недоліками цієї, а не оголошувати її ворожою апріорі — сприймалося як рудимент радянських часів.
Сьогодні рудимент стає самою політикою. Невідомо, як надалі розвиватимуться події навколо Югославії, однак вже тепер зрозуміло, що Росія вийде з цього конфлікту зміненою — і зміненою серйозно. Можливо, зовнішньополітичні обставини й допоможуть її еліті замість того, щоб накивати п’ятами з владного Олімпу, показати електорату нового ворога. Однак економічної ситуації це не змінить — може лише серйозно змінити погляди на те, як слід виходити з цієї ситуації. Остаточна перемога хай навіть не комуністів Зюганова, а геронтократів Примакова може поставити крапку на сподіваннях російських лібералів надовго залишити Росію в лавах країн «третього світу», перетворивши її на державу з цинічною політичною системою, мертвою економікою, жебракуючим суспільством і самодостатньою зовнішньою політикою. Столицею такої держави мав би стати Белград…
Москва
