Цей рік міг стати роком радості для Європи. Двадцятирічний ювілей падіння берлінської стіни святкуватиметься в листопаді, до того ж, минуло п’ять років після «великого» розширення ЄС. Розділення Європи холодною війною далеко й остаточно позаду.
Однак замість готувати феєрверки ЄС сам перебуває під вогнем, в міру того як глобальна економічна криза піддає його найсерйознішим випробуванням з 1989 року. Після років неабиякого зростання й разючої стійкості нові члени союзу на сході зазнають важких втрат від економічного безладу, що почалося на заході.
Інтеграція в глобальну економіку, критичне джерело капіталу, стабільності й інновацій, стала загрозою для багатьох із цих країн. Це стосується як фінансових секторів регіону, так і реального сектора економіки.
Однак важке питання, яке слід поставити, полягає в тому, чи призведе криза до руйнування європейської інтеграції. Необхідно вирішити чотири ключові проблеми, щоб забезпечити вихід Європи з цієї кризи в укріпленому стані.
Перше питання полягає в продовженні розширення. ЄС показав незаперечний успіх, являючи собою найбільшу інтегровану область у світі й маючи понад 30% світового ВВП і близько 17% мирної торгівлі.
Навіть за значного скорочення економік деяких країн Центральної й Східної Європи їхнє прийняття до ЄС підтримало їхнє загальне економічне зростання. За оцінками Європейської комісії, ВВП у нових країнах-членах зріс додатково на 1,75 відсотка за період 2004 — 2009 рр. До «великого» розширення, коли Європа нараховувала лише 15 членів, ці країни отримали додатковий стимул до зростання у вигляді інвестиційних можливостей і підвищення іноземного попиту: 7,5% експорту країн — старих членів перейшло до новаків 2007 року, збільшившись із 4,7% 1999 року. До 2007 року Центральна й Східна Європа стали другим найважливішим експортним напрямком для країн єврозони.
Однак членство в ЄС завжди означало щось більше, ніж просто економічну інтеграцію та торгові потоки. Перспектива «повернення до Європи», як це одного разу визначив Вацлав Гавел, дала основу для необхідних, хоч іноді й болісних, економічних, соціальних і політичних реформ.
Сьогодні членство в ЄС дає сильніший стимул, ніж будь-коли для тих, кого ЄС називає трьома «країнами-кандидатами» (Хорватія, Македонія й Туреччина) й п’ятьма «потенційними країнами-кандидатами» (Албанія, Боснія й Герцеговина, Косово під резолюцією Ради Безпеки ООН 1244, Чорногорія й Сербія). Ці країни нарощують свої зусилля для підготовки до вступу в ЄС, і ЄС не має закривати перед ними двері. Навпаки, він повинен завершити подальше розширення: економічна криза чітко показала, що ЄС не може собі дозволити чорних дір на карті Європи.
Друге ключове питання стосується внутрішньої структури ЄС. Лісабонська угода пропонує фундаментальне перевлаштування роботи Союзу, але, незважаючи на пресингуючу необхідність зміцнення мобільності й гнучкості інститутів ЄС, він досі не отримав ратифікації. Економічна криза додає цим реформам більше важливості, ніж будь-коли.
По-третє, питання стосується євро. Дванадцять нових країн-членів, що приєдналися до ЄС 2004 року й 2007 року, взяли на себе зобов’язання щодо його запровадження, але без визначеної дати. Розширення єврозони, таким чином, було повільним, особливо в Центральній і Східній Європі, де на сьогоднішній день тільки Словенія (2007) й Словаччина (2009) запровадили в себе єдину валюту.
Однак фінансова й економічна криза показала вигоди членства в єврозоні. Через десять років після запровадження спільної валюти єврозона з 16 членів стала другою найважливішою валютою світу, відповідаючи більш як за чверть усіх валютних резервів центральних банків і обігнавши долар як альтернативна валюта для випуску міжнародних облігацій.
Зростаюча важливість євро приносить стабільність, щось дуже важливе за часів безладу. Європейський банк реконструкції та розвитку, таким чином, підштовхує всі нові країни-члени ЄС, які ще не почали це робити, розробити надійні й переконливі плани для вступу до єврозони. Однак критерії для вступу до зони євро не повинні пом’якшуватися.
Останнє питання стосується європейської солідарності. Розширення ЄС привело до більшого процвітання, з поліпшенням стандартів життя в усьому ЄС, особливо в нових країнах-членах. Однак багато хто зі старих країн-членів також отримав вигоду, й не лише економічну. Об’єднання людей, регіонів і країн підкріплює основи, на яких стоїть Європа.
Нові члени ЄС перейняли моделі зростання, що грунтуються на змінній можливості іноземного капіталу фінансувати внутрішні інвестиції, а також банківські системи, які здебільшого перебувають у власності західноєвропейських банків. Ця модель добре послужила як новим, так і старим членам. Інвестори з ЄС з 15 членів 2006 року вклали в Центральну й Східну Європу 37,2 млрд. євро, приблизно подвоївши 19,1 млрд., витрачених там 2004 року. За минулі п’ять років прямі інвестиції в нові країни-члени досягли позначки в 100 млрд. євро.
Цей процес дозволив компаніям і банкам Західної Європи розширитися на нових ринках із більш високим рівнем зростання, таким чином задовольняючи стримуваний попит і підключаючи нереалізований потенціал. Це створило нові робочі місця в Центральній і Східній Європі, одночасно посилюючи процвітання в старих країнах-членах. Якщо повернутися спиною до цих країн, то це матиме для них серйозні економічні наслідки.
ЄС виніс правильні рішення, коли підкреслив, що рятівні заходи національного банку не повинні бути розроблені таким чином, щоб уморити голодом дочірні компанії, також подвоєння до 50 мільярдів євро розмірів кризових фондів має відкрити доступ країнам ЄС поза єврозоною. ЄС не має залишатися осторонь, коли потрібна солідарність.
Сьогоднішня криза дає можливість показати, що ЄС може забезпечити стабільність, підтримку й солідарність. Вдаючись до правильних кроків сьогодні, ЄС створює ті основи, що допоможуть йому вийти із сьогоднішніх труднощів сильнішим і об’єднанішим.
Томас Міроу — президент Європейського банку реконструкції й розвитку
