На вході до радянського концтабору Соловки був напис: «Железной рукой загоним человечество в счастие».
На вході до нацистського концтабору: «Arbeit macht frei» («Робота робить вільними»).
Важко сказати, яка з двох формул цинічніша. Цинічні обидві. Бо і «свобода», і «щастя» чекали на людину хіба що по той бік життя.
А ближче до нас у часі — йдеться про початок квітня 2008 року — відбувся саміт НАТО в Бухаресті. На цьому саміті тодішній президент Росії В. Путін повідомив, що такої держави як Україна не існує. Прозвучало, що половина України — це нібито територія, яку Росія подарувала Україні, а друга частина — теж не Україна, позаяк це... Східна Європа1.
Кількома днями раніше Алєксандр Солженіцин — совість російської опозиції тоталітарному режиму, нобелівський лауреат — назвав Голодомор «провокаторским вскриком о «геноциде», який нібито зародився в «затхлых шовинистических умах». Більш того, це «обезумелая басня», яка є «лютой подтравкой» для «западных ушей». А мета цієї «басні» — посварити дружні (ба, навіть «рідні»!) народи2.
Ці дві цитати в синтезі епітомізують уже століттями як відоме ставлення Росії до України. Нічого нового. Найголовніше ж інше: в цьому «біполярному» синтезі двох антиподів — «чекіста» і жертви чекістського режиму — прочитується базовий механізм російської ідентичності: всі правила людського життя і співжиття — від християнського милосердя до міжнародних законів — нічого не варті супроти Молоха Держави, супроти Абсолютної Ідеї «Великої Росії», яка перетворює смерть цілих народів і окремих людей (навіть мільйонів) на релятивний «факт», на «временные ошибки партии», на «прикрий казус», на «інцидент» у провіденційній реалізації цієї Ідеї.
Колишній дисидент тоталітарної системи, створеної ЧК-КДБ, і президент, який вийшов з надр КДБ-ЧК як знак відродження цієї Системи, говорять однією мовою. Для обох Україна — конкретна територія, населена абстрактним народом, — народом, якого немає, або ж якщо він є, то лише тією мірою, якою це відповідає інтересам і планам Росії. Конкретна територія, призначена на розширення «російського світу», населена народом-привидом, якому дозволено жити чи вмерти в залежності від державних інтересів Росії.
Коли 1917 р. падала Російська імперія і українські інтелектуали почали будувати незалежну Україну, ця незалежна Україна уявлялася Батьківщиною громадян. Писав Михайло Грушевський: «Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не [...] експлуатувати для себе. Всякий, хто водиться з такими поглядами, дорогий співгромадянин для нас». Влада України не буде «обмежувати сю рівноправність і свободу нашим неукраїнським співгромадянам в хибно зрозумілих інтересах українства», адже «ми не на те цілими поколіннями боролися і страждали за права нашого народу, щоб з хвилею, коли його права будуть здобуті, поставити іншу мету — приборкування слабших народностей і панування над національними меншостями великої української землі». «Я не бажаю своєму народові «панування», бо вважаю, що панування деморалізує, вироджує самого пануючого і не може бути поєднане з правдиво-демократичним устроєм. [...] Я не хочу українського імперіалізму».
Небажання України бути імперією (а це еквівалент її принципового самовідчуття як європейської культури під пером інтелектуалів ХІХ і ХХ ст.) проектувалося на всі без винятку сусідні народи.
Якщо у випадку Росії йшлося про протиставлення двох різних національних проектів (Res publica versus Imperium), зовсім інакше бачилась перспектива сусідства з Польщею. Упродовж двох століть, від письменників та істориків доби Романтизму і далі до інтелектуалів ХХ ст., «польське питання» стало невід’ємною частиною боротьби за українську незалежність. У цьому контексті є два особливо цікаві аспекти. По-перше, фактор релігійної диференціації був субординований новій абсолютній об’єднуючій цінності: цінності свободи. По-друге, проблема відносин між Польщею та Україною бачилась як частина історичної та культурної еволюції всієї Східної Європи. Формування цієї ідеї відбувається вже в першій половині ХІХ століття. Якщо російські панславісти бачили майбутнє слов’ян як злиття «славянских ручьев» в «русское море», за словами Пушкіна, то українські слов’янофіли висловлювали гіпотезу майбутньої федерації рівних між собою слов’янських націй. У програмі таємної революційної організації «Кирило-Мефодієвське братство» (1845—1847) «Закон Божий. Книги буття українського народу» Миколи Костомарова вперше було сформульовано ідею слов’янської федерації, як вважав Іван Франко. Основою цієї федерації бачилось оновлене братство Польщі та України. «Книги буття...» були відповіддю українських романтиків на «Ksiegi Narodu i Pielgrzymstwa polskiego» (Книжки Нації і польського Пілігримства) Адама Міцкевича: Польща знову стала «сестрою» України у спільній боротьбі двох найгнобленіших і найбунтівніших слов’янських народів за вивільнення всього слов’янства від рабства імперій. А у ХХ ст. йшлося про поглиблення розуміння цієї проблеми та подальшу її артикуляцію. «Що найважливіше, — писав Іван Лисяк-Рудницький, — Польща і Україна мають сьогодні, та, ймовірно, ще довго у майбутності, очевидні і невідкладні спільні політичні інтереси. Систематична, далекосяжна співпраця між поляками й українцями створює надію на співвідношення сил у Східній Європі. [...] Надіймося і молімось, що ніколи не повторяться давні помилки, за які вже так дорого заплатили і український народ, і польський».
Питання території відступило перед питанням спільних цінностей: свободи і рівноправ’я. По Другій світовій війні Єжи Гєдройц проголосив: Львів буде українським містом, Вільнюс — литовським, Гродно — білоруським, а поляки мають навчитися вирішувати свої проблеми у спільному європейському домі. Формування — і формулювання — цих ідей відбувалося на тлі ще не затихлих політичних та територіальних конфліктів між Польщею та Україною, — і тим цінніша принципова позиція цих інтелектуалів. Зокрема, важко переоцінити мужність заяви Гєдройця: в тому моменті польсько-український антагонізм був ще частиною ментальності й українського, й польського суспільств. Гєдройц ішов не лише проти тоталітарної системи, а й проти переконань ряду своїх колег, проти значної частини власного суспільства. А в «Декларації щодо української справи», прийнятій за ініціативою Гєдройця, мовилося: «[...] не буде по-справжньому вільних поляків, чехів чи угорців без вільних українців, білорусів чи литовців. І, зрештою, без вільних росіян». Подібну думку висловлював на сторінках «Культури» ксьондз Юзеф Маєвський з Преторії: «Так, як ми, поляки, маємо право на Вроцлав, Щецін, Гданьськ, так литовці слушно домагаються Вільнюса, а українці — Львова. [...] Нехай литовці, що переживають ще гіршу від нас долю, тішаться своїм Вільнюсом, а над Львовом нехай майорить синьо-жовтий прапор». Чи згадати знакову статтю 1952 р. Юзефа Лободовського «Проти упирів минулого»: пристрасний і гіркий аналіз фактів і факторів, що стоять на перешкоді польсько-українському порозумінню. «Розділяє нас море крові і століття запеклої боротьби, — писав Лободовський, — [...] Який же вихід з кривавого кола цієї зненависті? [...] Стояти на своєму до кінця, з’ясовуючи, хто перший почав, хто більше винен, хто пролив більше крові? Чи, може, нарешті започаткувати іншу першість — першість простягнутої руки?» Справжнім моральним поступом була як ідея «першості простягнутої руки», так і свідомість «обопільної вини»: «Однак вина обопільна, і ми не зробимо жодного кроку в цій справі, якщо заперечуватимемо гірку правду».
Це не є типові для періоду комуністичної диктатури риторичні заяви про «дружбу народів-братів», які вивершилися сьогодні мілітарним експансіонізмом та ксенофобією з боку Росії стосовно всіх без винятку неросійських народів у радіусі російсько-радянського домінування, поставлених перед вибором: або раб, або ворог. Третього не дано. У випадку Польщі мова йде про той «моральний вимір польської свободи», завдяки якому Польща розвивала та консолідувала європейський код своєї культури. Так, ідеться про моральний вимір саме польської свободи, яка мислиться як свобода народу, оточеного не приниженими рабами, а іншими народами, про яких можна сказати: «вільні з вільними, рівні з рівними». Трагічні кривди, які один народ заподіяв іншому в минулому, можуть бути осмислені та пробачені лише в умовах взаємної свободи.
В цих ідеях польських та українських інтелектуалів можна бачити не лише відлуння, а часом і радикалізацію концепцій, на яких заснована культурна ідентичність Європи та політико-юридична природа ЄС. Недоторканність свободи іншого народу є основою багатостолітньої еволюції Європи як простору культурного і основою формування у повоєнний час Європейської Співдружності як простору, зокрема, юридичного. Конфліктні вузли минулого розв’язуються винятково на основі рівноправності сторін. Непорушність повоєнних кордонів — імперативна. Конкретна територія має належати конкретному народові незалежно від їхніх стосунків у минулому. Власне, саме тому, що не йдеться насамперед про територію.
Йдеться про Батьківщину — в європейському розумінні цього поняття.
Модель пам’яті нерозривно пов’язана з ідеєю батьківщини. Іншими словами, модель пам’яті є формою усвідомлення цивілізаційної приналежності. Свідомість минулого може перетворитися на міжнаціональні порахунки на кладовищах. Може бачитись як непотрібний баласт, що перешкоджає життю hic et nunc, тут і зараз. А може стати моральним рішенням, тобто критичним переглядом власної історії — з метою вийти, нарешті, з пастки нав’язаних тією чи іншою ідеологічною системою «внутрішніх» та «зовнішніх» інтерпретативних схем.
У цьому сенсі вищенаведені цитати з польських, українських та російських авторів ілюструють дві моделі пам’яті — російську, з одного боку, і польську та українську з другого: моделі, які умовно можна назвати євразійською та європейською. Ці моделі мають між собою радикальні відмінності.
1. Категорія Іншого. На вихованні цієї категорії постає вся європейська цивілізація. Весь розвиток європейської цивілізації — це повільний, але неухильний шлях до усвідомлення Іншого як паритарного людського (національного, культурного) виміру. Тому й пам’ять Іншого, з одного боку, має самостійну цінність, а з другого — належить до «суми» універсальних цінностей. Все, що сьогодні конотується поняттями плюралізму, толерантності, поваги до меншин, — це явища, які відбивають суть Європи як plures in unum, цивілізації, що постала на принципі «єдності в багатоманітності». У збереженні та захисті диференціюючих елементів полягає глибинна природа європейської культури. Але сам цей принцип став також і основою для формування питомих цінностей демократії: Свободи і Закону. На відміну від європейської, російська культура застосовує принцип reductio ad unum, «зведення до єдиного». Категорія Іншого не існує у вимірі автономного суб’єкта та його прав. Інший або однозначно «ворог», або нейтральний елемент механічного комплектування імперського простору. Тому історія будь-якої іншої держави і/чи народу розглядається виключно в оптиці інтересів Росії, тобто користі чи шкоди для Росії. Отже, пам’ять Іншого — це завжди пам’ять, яка корелюється, насамперед, інтересами пам’яті (або ж НЕ-пам’яті) Росії. У такому випадку пам’ять Іншого, що не збігається з російською оптикою, — це «альтернативна пам’ять», яка сприймається як явище однозначно «підозріле» або «вороже». Сприймається і приймається лише «позитивна» щодо історії Росії пам’ять. На «альтернативну пам’ять» накладається апріорне вето.
2. Простір європейської ідентичності має конкретні параметри. Тут чітко розділено критерії і категорії «національного» та «європейського». Причина цього — у формуванні демократичного світу «знизу», в площині суспільства, а не верховної влади. Результат той, що в кінцевому своєму вираженні Європа є простором різних батьківщин, а консолідують цей простір базові для європейської цивілізації цінності. У сенсі політичному «європейський світ» як ядро західного світу історично ідентифікується з виміром демократії. Простір російської ідентичності не має чітко визначених параметрів і тому інтерпретується в широкому розумінні, іноді набуваючи при цьому взаємно виключних характеристик. Православна Росія почуває своїм деміургом Чингісхана, чий онук Батий випасав кіз на руїнах Софії Київської. Імперські ностальгії змішуються зі сталінськими — так, ніби це не більшовицькі вандали рознесли на порох своїми кривавими чобітьми Росію царів. Комуністи впали в православ’я — це, мабуть, не вони зривали в повітря середньовічні храми і розпинали священиків на стінах в’язниць. «Суверенна демократія» ввижається собі «П’ятою імперією». В боротьбі проти НАТО «Русские марши» проходять під криками «Зіг хайль», а організація «Славянский Союз» постає у вигляді скромної сигли — «СС»... Тому поняття «російського світу» не збігається з кордонами держави. В залежності від кон’юнктури моменту «російський світ» то звужується, то розширюється, травмуючи свою національно-культурну «тканину». Це може бути простір поширення російської мови і/або православної чи комуністичної, чи євразійської ідеології, але в кожному випадку — ідеології антиліберальної, а отже антизахідної. Така постановка питання є насправді ознакою глибокої кризи російської ідентичності. Якщо кордон «європейського світу» збігається з кордоном демократії, Росія елементарно не має відповіді на запитання: де починається і де закінчується «російський світ». Задекларувавши і довівши (з успіхом!) свою неєвропейську природу, цей світ досі не знайшов своєї ідентичності й на східних рубежах, які дедалі більше вкриває тінь півторамільярдного Китаю. Але подібна «мобільність» гіпотетичних культурних кордонів «російського світу» генерує лише нестабільність на політичних кордонах Росії та розмитість критеріїв ідентичності всередині самої цієї багатонаціональної країни.
Звідси таке агресивне ставлення до уявно «свого» світу, якщо він раптом виходить з-під контролю, виламується з усталеної схеми, як це періодично відбувається у випадку з Україною і Грузією, а ще раніше — Польщею, країнами Балтії, загалом державами Сходу Європи. Країна, що дивиться в бік Заходу (а іншими словами — демократії), автоматично стає «ворогом» — не через абсурдні «загрози» з боку НАТО, а через безконтрольний страх Росії перед цивілізацією ліберальних цінностей — цінностей, які офіційна Росія не просто не приймає, а навіть не виробляє інтелектуальних інструментів для полеміки з ними, переводячи розмову на радіус польоту ракет та кількість бомбардувальників.
3. Імперська міфологія. На території Європи після Другої світової війни остаточно припинилося не лише існування імперій, а й спокуса їх побудувати. Спроба створення Deutschland uber alles була останнім — найтрагічнішим — актом європейського імперіалізму. Відтак європейцям у процесі становлення ЄС довелося здійснити украй складну культурну операцію — створення узгоджених і взаємно прийнятних національних інтерпретативних моделей історії. Звісно, спірних фактів не бракує й досі. Але відбулося погодження поглядів на визначальні події в історії Європи. Цей — без перебільшення —моральний і науковий здобуток має й політичний вимір: жодна з європейських країн не може звернутися до іншої з територіальними претензіями тощо на основі того чи іншого історичного факту. Розпад імперій сприйнятий як момент поступу і модернізації, а не як катастрофа втрати територій. У підсумку, йдеться про країни зі стабілізованою ідентичністю — в контексті, де і в культурному плані, й в законодавчому унеможливлене вивищення однієї нації над іншою.
Євразійські країни, що не мають досвіду зрілої демократії, прив’язують свою несталу ідентичність до сталих міфічних ідеологем, що мають підтвердити «велич», «могутність» тощо, — і, зрозуміло, «велич» стосовно (і за рахунок) ближчих і дальших сусідів. Поблизу Улан-Батора будується найбільша у світі статуя Чингісхана, що сягає 40 метрів, — неможливо уявити собі подібну статую ані Кромвеля, ані Наполеона, ані Лінкольна, ані Гарібальді. Слов’яни чубляться під масивною п’ятою точкою німецької принцеси — згадати трагікомічні епізоди встановлення пам’ятника Катерині ІІ в Одесі (2007 р.), з фольклорними російськими «казакамі» та їхніми нефольклорними нагайками, сутичками між «правильними» і «неправильними» православними, патрулюваннями її Імператорської Величності силами патріотичних бомжів. Але подібного не можна уявити в Європі: скажімо, іспанців, що б’ються з англійцями під спідницею Єлизавети І Англійської. В євразійському контексті, в який дедалі тісніше інтегрується Росія, імперський (державницький, ідеологічний) наратив домінує над зваженою, відкритою до верифікації історіографією, що спирається на факти. Апріорний характер імперської нарації не дозволяє опротестувати її раціональними методами, за допомогою документів, порівняльних точок зору, критичних дискусій.
4. Цивілізаційне розходження Європи та Росії підсилюється тим, що в європейському контексті категорія держави субординована категорії людини. Тому, звичайно, держава, маючи також символічне значення, все ж насамперед є категорією політико-юридичною. Для Росії держава є категорією територіальною і символічною, але не юридичною. Тобто, йдеться про міфічний простір, у межах якого кожен історичний факт може стати елементом пропаганди, позитивної чи негативної. Зрозуміло, що для утримання цього простору потрібна ідеологія. Звідси ідея апріорної «сакральності» Росії — вимір, що не може бути підданий жодній верифікації. Але ця апріорна «сакральність» опирається на православ’я, яке в російському випадку перетворилося з релігії на ідеологію, що обслуговує Трон. А підпорядкована владі релігія, втративши свою етичну автономію, втрачає моральний вимір, делегуючи свої функції Владі.
5. «Придворна історія» і вільна історія. Ще в другому столітті нашої ери Лукіан із Самосати у своєму трактаті «Як писати історію» говорив про те, що незалежність від влади та відмова від сервілізму є тими елементами, які відрізняють історика від придворного. Розвиток європейської історіографії — від елліністичної культури до сьогоднішньої Європи — це поступове вивільнення історіографії від обумовленості й тиску влади (як світської, так і церковної), унезалежнення історика від кон’юнктури власного часу. Протилежна модель домінує у «візантійському» світі. Від історіографії часів Івана Грозного до Карамзіна і далі до радянських істориків маємо тип «придворного» історика, який обслуговує владу, тип історичної нарації, який фіксує історію, що, за словами Карамзіна, «принадлежит царю». Ця нарація підпорядкована інтересам і пріоритетам влади, а людина і/чи народ займає у ній субординоване місце. У центрі такої нарації — ідея священного походження світської влади, що еволюціонувала з «цезаропапізму», типового для візантійсько-російського типу Imperium.
* Доповідь, виголошена на міжнародній конференції в Польщі «Пам’ять і місце. Досвід минулого на пограниччі»: D. Staszczyk, A. Szymanska (eds.). Pamiec i miejsce. Doswiadczenie przeszlosci na pograniczu (Miedzynarodowa konferencja naukowa, Chelm, 16—17 maja 2008 r., Chelmskie Towarzystwo Naukowe, Instytut Nauk Humanistycznych). — Chelm: Panstwowa Wyzsza Szkola Zawodowa w Chelmie, 2008. Друкується в «Дні» у скороченому вигляді та без бібліографії.
1. Путін Бушу: «Україна — це навіть не держава!» http://ua.proua.com/news/2008/04 /07/112227.html; Путін не вважає Україну державою? http://ua.glavred.info/archive/ 2008/04/07/113007-11.html.
2. А. Солженицын. Поссорить родные народы? http://www.izvestia.ru/opinions/article3114723/, 02.04.2008. Дуже сумно, що російський письменник пішов з життя (4 серпня 2008 р.), залишивши Україні на згадку про себе цю антиукраїнську заяву.
