АНТРОПОЦЕНТРИЧНА ЕВОЛЮЦІЯ
Уже в цьому столітті, а вирішальною мірою — в наступному розпочнеться процес, який я назвав би ескалацією антропогенезу. Причому цей процес стосуватиметься не тільки людини, але й усього живого світу — в напрямі так званої антропоцентричної еволюції: і тваринний світ, і навіть частково рослинний еволюціонуватимуть відповідно до діяльності людини, з її потребами, уявленнями про те, як оптимально організувати своє власне середовище. Нині ми спостерігаємо перші ознаки антропоцентричної еволюції: виникнення нових вірусів якраз і пов’язане з тим, що вони пристосовуються до людини і змінюють свої генетичні конструкції, щоб уражати не тільки звичних своїх носіїв, але й людину. Наприклад, той же вірус СНІДу, який спочатку уражав мавп.
І такі зміни відбуватимуться на всіх еволюційних рівнях. Це проявляється і в тому, що живий світ поступово проникає в людське середовище, більше за те, воно створюється за образом і подобою людини, — і тут виникає певна асоціація зі створенням людини в релігійному трактуванні. У цьому специфічному антропоцентричному середовищі змінюватиметься сама людина. Причому у двох напрямах. Перший пов’язано з розвитком біоінженерії, зміною тих генетичних структур, які досі вважалися абсолютно незмінними і протягом багатьох тисячоліть визначали вид homo sapiens. Другий напрям визначить створення психологічних методик, за допомогою яких еволюціонуватиме людська психіка. І якщо для становлення мови потрібно було багато тисячоліть, то для появи деяких нових психічних функцій, котрих у людини ще не було, ймовірно, будуть потрібні десятиріччя. Я маю на увазі низку найвищих психічних функцій: наприклад, поряд із механізмом довільної пам’яті в людини еволюційно не склався механізм довільного забування, — а він необхідний, хоч би частково, для витіснення тих болісних, страшних, хворобливих спогадів, які часто калічать людське життя. І такі методики можуть виникнути досить швидко. Наприклад, стане можливим розвивати евристичний тип мислення як масове явище. І коли психологічний конструктивізм (теорія і практика формування нових психологічних функцій) об’єднається з методами біо- і генної інженерії, будуть сформовані принципово нові передумови для розвитку людини.
У міру формування здатності до зміни своєї власної природи, людина неминуче споруджуватиме етичні бар’єри на шляху до її реалізації. Саме моральний аспект штучної ескалації антропогенезу може надовго затримати людину на шляху до реалізації цілей біогенетичного і психологічного конструктивізму. Той же механізм довільного забування може виявитися незапитаним виключно з моральних міркувань. Людині важко буде позбутися враження, що Творець не довірив їй саме цей важіль впливу на власний духовний світ, щоб вона свідомо не позбавилася ні від однієї крупинки життєвого досвіду, не уникнула мук совісті і жалкування через скоєне. Такі ж етичні проблеми пов’язані і з генетичними експериментами. Уже сьогодні готовність ентузіастів-дослідників клонувати людських особин зустрічає рішучий протест із боку охоронців етичних засад людської цивілізації, які відмовляються приймати ідею про соціальну і духовну повноцінність «людських дублікатів».
Від результату боротьби між конструктивістами та моралістами багато в чому залежатиме найближча перспектива зміни людини. І якби цим обмежувався процес антропогенезу, то, можливо, він розтягнувся б на багато століть. Але є й інший аспект антропогенезу, пов’язаний з тим, що я називаю віртуалізацією людини та її психіки. Вже в ХХI столітті з’являться елементи комп’ютерної організації життєдіяльності людського організму та регуляції найвищих психічних функцій. Відомо, що людина використовує можливості свого мозку всього на кілька відсотків, і вже сьогодні без комп’ютерних мереж нездатна підтримувати в життєздатному стані створену нею соціально- культурну і матеріально-технічну інфраструктуру. Якщо досі в людино-машинних системах людина і машина не становили «неподільного цілого», то в перспективі буде створено такі мікрочіпи, які дозволять машинні функції трансплантувати безпосередньо в людський організм.
Спочатку це потрібно буде для регуляції стану здоров’я людини. Я припускаю, що вже через кілька десятиріч з’являться такі системи, які відповідатимуть за комплексну організацію фізіології людини. Раптових серцевих нападів, інсультів, больових шоків, від яких людина гине за лічені секунди, можна буде уникнути, оскільки спеціальні мікродатчики та маніпуляційні прилади (вживлені в організм і приєднані до певних систем, винесених за межі організму, але цілком компактні, щоб людина могла їх носити), запобігатимуть катастрофічним наслідкам різноманітних патологій.
Це перший етап віртуального антропогенезу. Тут постане дуже серйозна етична та психологічна проблема: хоча зовнішньоприладна організація діяльності організму може забезпечити більшою мірою стабільні умови тривалого фізичного існування, вона давитиме на індивіда психологічно, змушуючи його відчувати себе залежним від зовнішнього контролю. І тут одні люди вибиратимуть безпечнішу форму співіснування з «комп’ютерним рятівником», а для інших це буде неприйнятним як обмеження людської свободи. Цікаво, що переможе? Я передбачаю багато які етичні та соціальні труднощі, але все ж таки цей процес неминучий. Сьогодні нам відомі приклади, коли люди живуть із вживленими датчиками, які регулюють діяльність серця. Так само можна буде частково регулювати інтелектуальну діяльність людини. Думаю, багато які вчені добровільно погодилися б на такий датчик, який дозволив би їм істотно інтенсифікувати інтелектуальну діяльність.
На наступному етапі людина, ймовірно, звикне і до того, що її найвищі психічні функції доступні не тільки їй самій. Ці функції — еволюційне утворення, і то не означає, що вони не можуть бути синтезовані. Як існує нині синтезована музика, так у найближчій перспективі створюватиметься і синтезований спів, який, я впевнений, багато в чому буде значно багатшим і цікавішим, нiж живе виконання. І з цим також доведеться миритися, оскільки традиційне мистецтво страждає від слабкостей, вад і обмежених можливостей своїх власних творців та популяризаторів. А синтезована форма абсолютно вільна від тих обмежень, які накладає на людину його біологічна еволюція.
Не тільки в мистецтві людина зіткнеться із проблемою віртуалізації соціуму як такою. Розшифрування генетичних механізмів, відповідальних за старіння і смерть індивідів, надасть можливість практично необмеженого біологічного існування людини. Однак її егоїстичне бажання існувати вічно вступить у суперечність з аналогічною потребою її ж власних нащадків. Біологічно співіснувати в обмеженому земному просторі численні покоління довгожителів просто не зможуть. Залишається або «війна всіх проти всіх», або відмова попередніх поколінь від біологічної оболонки та продовження духовного буття у віртуальному просторі. А це означає, що завершальним акордом антропогенезу може стати процес віртуалізації особистості, тобто здатності її існування не в біологічному середовищі, а у віртуальному, з подальшим створенням віртуального соціуму.
Віртуальний соціум, у якому людина існуватиме разом з усім своїм інтелектуальним та соціальним досвідом, і буде тим «потойбічним світом», притулком для безхазяйних душ, який людство безуспішно намагалося виявити з міфологічних часів до часів нинішніх. Спочатку віртуальний соціум існуватиме паралельно із традиційним, але не виключено, що в наступному тисячолітті саме віртуальне людство, позбавлене біологічної уразливості, стане наступником нинішньої цивілізації.
ОЛЮДНЮВАННЯ ВСЕСВІТУ І ТЕОРІЯ КОСМІЧНОЇ ЕВОЛЮЦІЇ ЦИВІЛІЗАЦІЙ
Таким є, на мій погляд, шлях антропогенезу. І його ескалація буде пов’язана з реалізацією багатьох людських потреб. Одна з них полягає в тому, щоб розв’язати для себе ключову проблему — сенсу існування. І ця проблема набуватиме дедалі гострішого характеру в міру того як людина розв’язуватиме дедалі більше так званих «земних» проблем. Закономірність тут очевидна. Чим більше людина обтяжена насущними проблемами виживання, які, до речі, вельми характерні й для тваринного світу, тим менше її хвилюють проблеми теорії, також — і теорії, спроможної пояснити людині сенс її власного існування. У міру того як «земні проблеми» відходитимуть на другий план, людина дедалі більше задумуватиметься над усесвітнім сенсом свого буття, і традиційний спосіб розв’язання цієї проблеми — релігійний — виявиться явно недостатнім у ситуації, в якій людина перебуватиме вже наприкінці ХХI століття. І тоді вона закономірно перенесе свою інтелектуальну активність, пов’язану з пошуками сенсу життя, в космічний простір. Сенс існування дедалі більше поєднуватиметься з розповсюдженням людської присутності та олюднюванням Усесвіту.
Цей процес попервах супроводитиметься дуже важкими соціально-етичними проблемами, оскільки в людини буде дедалі більшою мірою формуватися не так усвідомлення потреби своєї присутності у Всесвіті, як страх перед ним. Це відбуватиметься приблизно таким же чином, як відбувалося освоєння людиною земного простору, коли вихід за межі освоєної території супроводився зростанням багатьох соціально-етичних проблем, пов’язаних із тим, що люди переставали розуміти правила і порядок організації свого власного життя. І це почуття страху, почуття непевності буде характерним для людини, коли вона перенесе фокус своєї уваги із земних проблем на всесвітні. Цей страх уже тепер має місце, і цей феномен я б назвав космофобією. Цілком природний страх перед падінням метеорита, перед зіткненням Землі з кометою, навіть перед злими прибульцями. До цього страху і до відчуття ненадійності свого існування долучиться ще один природний страх — страх перед тим, що людина просто не зможе зберегти свою цивілізацію, якщо вийде за межі її «історичної батьківщини». Нові кроки в космос даються людині надто важко. Той же політ людини на Марс, який у перші роки космічної ери здавався цілком здійсненним у найближчі десятиріччя, нині сприймається фахівцями набагато менш оптимістично.
Я не вірю у швидкий розвиток космічних технологій, які дозволять людині зрозуміти, що вона вже розв’язала свої земні проблеми. У найближчому столітті цього не відбудеться. Але людина намагатиметься розв’язати цю проблему теоретично, і тут у неї можуть бути певні успіхи. Я це пов’язую зі створенням теорії еволюції цивілізації. У ХХI столітті людина остаточно прийме ідею про те, що людська цивілізація не є унікальним явищем. Пошуки триватимуть у напрямі побудови теорії ієрархії космічних цивілізацій, місця в ній людської цивілізації. Віру в безпосередні міжцивілізаційні контакти нехай залишать собі оптимісти-уфологи. А я вважаю, що від уявлення про «прибульців із космосу», які шастають по сусідству, доведеться відмовитися, так само як дитині, котра подорослішала, доводиться відмовлятися від уявлення про реальність казкових персонажів. Але це не означає, що людство відмовиться від спроб визначити своє місце в гіпотетичній ієрархії космічних цивілізацій. Із приводу долі земної і неземних цивілізацій виникнуть два основнi напрями теоретизування — песимістичний і оптимістичний.
Песимістичний напрям — це уявлення про людську цивілізацію як тупикову гілку розвитку. У космічному масштабі її можна уявити собі як певний мурашник, що набув закінчених форм. І якщо людина більше не має варіантів еволюційного розвитку, то вона не зможе вирватися за межі Сонячної системи. А отже, вона приречена — цілком залежна від капризів існування дуже маленького космічного об’єкта на околиці глухої Галактики.
Другий напрям — оптимістичний. Він пов’язаний із тим, чи буде досягнуто успіхів у віртуалізації. Я не вірю, що в найближчі століття буде досягнуто якихось фантастичних успіхів у отриманні принципово нових способів переміщення живого на величезні відстані, про котрі так багато пишуть популяризатори науки, які розмірковують про гравітаційні та квантові двигуни. Мені здається, що все це є більшою мірою зі сфери наукової фантастики, нiж віртуалізація соціуму, про яку я веду мову. Але якщо процес віртуалізації відбуватиметься успішно, оптимістична концепція еволюції цивілізацій реалізується в тому, що людині і не треба буде переміщуватися в біологічній формі Всесвітом для того, щоб він увійшов у сферу її свідомості та діяльності, — досить переміщувати лише ту віртуальну складову, якій не потрібні будуть їжа, задоволення найпростіших біологічних потреб. У найвіддаленішій перспективі це й буде способом освоєння людиною Всесвіту. І вже тоді з’являться якісь уявлення про те, як можуть еволюціонувати в тому ж напрямі інші цивілізації. Я не вірю в біологічно організованих прибульців, яких досі розчленовують на секретній військовій базі в штаті Нью-Мексико. Але віртуальний спосіб переміщення, на мій погляд, реальний, і в цьому сенсі можливі і майбутні контакти, і майбутнє входження людини в космос.
«НЕОСТАНОВЕ СУСПІЛЬСТВО»
Усе це має стати завершенням розвитку людини в III тисячолітті. А в нинішньому столітті людей, насамперед, хвилюватимуть соціальні проблеми, передумови виникнення яких зумовлені суперечливим досвідом традиційної біологічної та соціальної еволюції. Не повторюватиму сказане багатьма стурбованими експертами і прогнозистами щодо проблем бідності та неписьменності, нестачі водних і харчових ресурсів, глобального потепління і забруднення навколишнього середовища, інформаційного вибуху та інших «хвороб росту» людського співтовариства.
Я хотів би виокремити два феномени, про які ще мало кажуть, хоч вони заслуговують набагато серйознішої уваги, оскільки багато в чому визначатимуть соціальну організацію в найближчі десятиріччя, а можливо, і у віддаленішій перспективі. Перший у цьому ряду феномен я назвав би «неостановим суспільством». Традиційне станове суспільство відображає певну стадію розвитку цивілізації: в ньому існують певні замкнені групи, стосовно яких діють свої закони і своя мораль, і, як правило, ці групи дуже погано пересікаються. Станове, або кастове, суспільство є відображенням традиційних відносин. У Росії станове суспільство існувало аж до початку ХХ століття, і, здавалося б, цей спосіб соціальної організації для сучасного розвиненого демократичного суспільства, для західної цивілізації — давня справа. А сучасний спосіб соціальної самоорганізації дає підставу сподіватися, що різні станові рамки та обмеження усуватимуться. Але ж і в самому західному суспільстві з’явилися тривожні сигнали, які свідчать про те, що починає формуватися соціально-групова замкненість на новій основі, не пов’язаній із традиційними нормами станової замкненості.
Скажімо, в США недавно було опубліковано книжку під назвою «Дзвоноподібна крива»; написали її відомі фахівці в галузі соціології і психології, які твердять, що в американському суспільстві спостерігається добір у найвищу верству людей із найвищим рівнем розвитку інтелекту. Причому, за такою ознакою відбувається не тільки професійний добір, але й укладаються шлюби. Внаслідок інтелектуально замкнених шлюбів продукується потомство з таким же високим рівнем інтелекту, яке здобуває якіснішу освіту, і люди із цією освітою займають найвищі соціальні позиції. Завдяки шлюбній системі ця верства замикається і вже нікого не підпускає до високостатусних позицій. Від суспільства загалом відділяється інтелектуальна його складова, і в цю нову верству вже мало хто може проникнути. Створюється величезна група людей із середнім інтелектом, яка замикається на своїх середніх статусних позиціях. І, відповідно, людям із низьким інтелектом залишаються найнижчі рівні соціальної ієрархії.
Утворення станів, що розрізнюються за рівнем інтелекту, призводить до того, що фактично в суспільстві зникає сама основа демократії — рівність можливостей. Інтелект — далеко не єдина властивість, яка визначає соціальний потенціал особистості та її законне право на соціальне просування. Відомо, що президенти США, як правило, були людьми із середнім рівнем інтелекту, бо високий його коефіцієнт необов’язковий для видатних організаційних рис характеру. Проте, на думку авторів згаданої вище книжки, в майбутньому отримувати високостатусні позиції для людей із середнім інтелектом буде дедалі проблематичніше. Гадаю, це буде дуже характерний процес: виникнення на Заході досить екзотичних форм неостанового суспільства, таких, наприклад, як замкнена інтелектуальна верства.
Щось подібне спостерігається і в пострадянському суспільстві. Найвищий шар чиновників і бізнесменів створює замкнене співтовариство, нове середовище, в якому поширюються владні функції, привілеї, капітали, і прорватися в цей шар з іншого дедалі важче. Чиновницько-бізнесовий стан уже має свої закони і свою мораль, істотно відмінні від тих, за якими живуть інші соціальні шари. Формується також досить замкнений ідеологічний стан, де люди з вищою освітою одружуються переважно всередині свого середовища. Я б назвав цей процес «капсулюванням соціальних груп (страт)».
Це може породжувати, з одного боку, егоїзм правлячої і привілейованої еліти (вона просто житиме для самозабезпечення), а із другого боку, зрітиме невдоволення в шарах, які втрачають здатність до соціального прориву. Найвищий партійно-чиновницький шар існував і в СРСР, але там межі цього шару були проникними, оскільки до владних важелів допускалися переважно вихідці з робітничо-селянських шарів.
Я думаю, що процес капсулювання соціальних страт буде характерний для ХХI ст. Але відкритими будуть і шляхи подолання неостанової організації суспільства. Це знову багато в чому пов’язане з перспективою віртуалізації. Чим більшою мірою сучасні інформаційні технології створюватимуть універсальний інформаційний простір для кожної людини, незалежно від її походження, тим різнобічніше виявляться її можливості подолання неостанової замкненості. Уже сьогодні чимало контактів залежить не від безпосереднього спілкування, а від віртуального, комп’ютерного. І це якоюсь мірою сприятиме подоланню меж поміж стратами, які склалися.
У зв’язку з формуванням неостанового суспільства я передбачаю в 20 — 30-х роках нинішнього століття вельми серйозний соціальний конфлікт для України та інших пострадянських держав. Коли на відпочинок піде найенергійніше, найагресивніше покоління «соціальних завойовників» постперебудовного періоду, на зміну йому прийде покоління їхніх дітей. Це природно, бо в неостановому суспільстві владні функції, гроші та привілеї передаватимуться у спадок. Але нове покоління буде наступником «справи батьків» тільки за спадщиною, але не за агресивним духом. Ситому та високоосвіченому поколінню спадкоємців буде дедалі важче протистояти натиску «знизу» — виникне боротьба за переділ впливу, здатна викликати соціальний вибух. Якщо до цього часу не з’явиться достатня кількість престижних соціальних позицій, то численному молодому поколінню нижчого стану навряд чи вдасться отримати те, що не належить йому за спадщиною, іншим шляхом, окрім агресивного. Щоб уникнути цього конфлікту, вже сьогодні треба думати, як можна сумістити в нашому суспільстві феномен неостановості й принцип рівності можливостей.
ГЛОБАЛЬНИЙ РЕЗОНАНС ЛОКАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ
Перейдемо від локальних проблем соціальної організації до глобальних, які зачіпають людство загалом. У найближчі десятиріччя людство неминуче зіткнеться з феноменом глобального резонансу локальних проблем. Нині у світі багато активних виступів проти глобалізації, — в основному її противники вважають, що глобалізація економіки збільшує соціальну несправедливість, дає більше переваг окремим найрозвиненішим державам, а для інших обертається деградацією. Але наростаючий процес глобалізації багато в чому пов’язаний ще й і з тим, що засоби масової інформації стають провідною силою, яка сприяє включенню в цей глобальний процес буквально всього людства.
Адже спочатку розвиток людської цивілізації був дуже повільним процесом виникнення деякого загального соціального організму, в якому кожна окрема складова так чи інакше новими зв’язками входила в контакт з іншими. Скажімо, ще в середні віки можна було жити в одній державі й не знати, що інша просто зникла, — внаслідок нерозвиненості комунікацій. Але нині процес інтеграції та формування цілісного глобального організму відбувається скаженими темпами, на очах одного покоління. Немає жодної більш або менш помітної події, що відбувається в будь-якій точці світу, яка тут же не ставала б резонансною для всього людства. Ті ж проблеми України, пов’язані з нашими внутрішньополітичними скандалами, стають предметом обговорення у всій світовій спільноті нерідко ще до того як про них дізнаються жителі української глибинки.
І якщо особистість постійно розтрачує свої емоції зовні, і її думка постійно крутиться навколо глобальних проблем сучасності, оскільки постійно надходить поточна проблемна і стресова інформація, то дедалі менше ресурсів залишається на те, щоб займатися власними проблемами. Є дуже стійкі люди, здатні одночасно жити і в глобальному, і в локальному вимірах, але для більшості з нас це обертається «емоційним випаданням» із власного соціального середовища та зниженням потенціалу розв’язання своїх життєвих проблем, які здаються нікчемними на тлі масових бід, катастроф, котрі щодня відбуваються в різних регіонах світу. Глобальний резонанс локальних проблем переноситься і на діяльність урядів: коли спалахує і негайно стає предметом загального обговорення локальне вогнище міжнародної напруженості, це відволікає від розв’язання внутрішніх проблем, які починають сприйматися найвищими управлінцями як дріб’язкові і не такі, що заслуговують на увагу на тлі чужих воєн і катаклізмів.
У результаті виникає феномен непоновних соціальних ресурсів. Якщо ми витрачатимемо дедалі більше своїх соціальних та економічних ресурсів на глобальні проблеми або навіть розв’язуватимемо моральні й соціальні проблеми віртуально, то індивід відчуватиме свою безпорадність, але разом із тим і свою відповідальність за те, що відбувається в будь-якій точці земної кулі з іншими людьми. Цим вичерпуватиметься його індивідуальний потенціал, а також потенціал його конструктивної соціальної діяльності й пристосовуваності. І цей феномен не можна недооцінювати. Поки що про нього ще мало ведуть мову, але я вважаю, що в перспективі він виявлятиметься дедалі більшою мірою.
І невипадково найбільш процвітаюча держава нині — США. Держава, в котрій, як ні в якій іншій, процвітає неуцтво щодо того, що діється у світі. Суспільство, будучи ефективним усередині, захищає себе тим, що фактично позбавляє свого пересічного громадянина інформації про те, що постійно відбувається у світі. Зате дає йому одну внутрішню тему, яка мусується протягом тривалого часу, і він живе в цілковитій упевненості, що серйозніших проблем, аніж тієї, як буде вирішено «справу Сімпсона», немає. Завдяки цьому американське суспільство багато в чому зберігає локальний соціальний ресурс своїх громадян, здатних діяти на своє власне благо на своїй локальній ділянці.
Наша культура не має такого соціального захисту, і коли на нас обрушився глобальний інформаційний потік, виявилося, що ми не володіємо достатніми соціальними ресурсами, щоб зосередити свої зусилля на конкретній ниві соціальної діяльності, обмеженій своєю власною країною, своїм робочим місцем, своїм будинком, своїм населеним пунктом. Спочатку величезні соціальні ресурси розтрачувалися (і досі розтрачуються) на жалкування щодо минулого способу життя, потім вони виснажувалися в надії на світову допомогу та підтримку, і, нарешті, скільки ще буде розтрачено ресурсів у безплідних дискусіях про те, чи достатньо поважають нас у світовій спільноті. І все ж підстави для історичного оптимізму в нас є, оскільки досвід вивчення соціальних ресурсів, необхідних для стійкого розвитку країни, доводить, що в недалекій перспективі Україна цілком може досягнути стабільного соціально-економічного зростання. За однієї умови: якщо її соціальний потенціал не буде розтрачено в деструктивних конфліктах, у культивуванні комплексів неповноцінності, що історично склалися, у хворобливих реакціях на все, що відбувається у світі без нашої участі.
ДОВІДКА «Дня»
ГОЛОВАХА Євген Іванович — один iз провідних соціологів України, доктор філософських наук, головний науковий співробітник відділу соціально-політичних процесів Інституту соціології НАН України, головний редактор журналу «Соціологія: теорія, методи, маркетинг». Автор книг «Психологічний час особистості» (Київ, 1984), «Демократизація суспільства і розвиток особистості» (Київ, 1992), «Життєва перспектива і професійне самовизначення молоді (Київ, 1988), «Стратегія соціально-політичного розвитку України» (Київ, 1994), «Соціальне безумство: історія, теорія і сучасна практика» та інших, а також численних статей у вітчизняних і закордонних виданнях.
***
Антропогенез — вчення про походження людини.
Антропоцентризм — переконання, згідно з яким людина є центром Всесвіту і кінцевою метою всієї світобудови.
Евристика — «мистецтво знаходження істини» — система логічних прийомів та методичних правил теоретичного дослідження. Евристичний тип мислення — мислення, що здатне продукувати нові ідеї, нові знання у масовому порядку.
