Відхід з життя кожної людини — це загашена свічка, непоправна втрата для нації та світу. В прокляті 1932—1933 роки в Україні було злодійськи, за диявольським, ретельно продуманим планом Кремля погашено мільйони нетлінних свічок наших співвітчизників. Скільки саме: 4 мільйони, 7 або 12 — суперечки між вченими ще й досі тривають; проте хіба справа тут лише в точних цифрах (хоча, поза сумнівом, й це знання життєво необхідне для осягнення жахливої правди)? Йдеться про те, що життя (не внаслідок катастрофічного неврожаю, посухи тощо, а свідомо, продумано!) були нелюдським, наджорстоким способом — через терор голодом — позбавлені мільйони майбутніх українських хліборобів, робітників, поетів, інженерів, лікарів... Хтозна, може, великих, геніальних поетів — ці мільйони ми ніколи вже не повернемо.
Світ здригнувся би, якби тоді (саме тоді) дізнався про це. Але світ не дізнався. Бо найлютіший, найпідступніший з усіх тиранів ХХ століття, перш ніж організувати Голодомор, ретельно попрацював над створенням непробивної «залізної завіси», яка надійно ізолювала Україну від решти світу — так само, як і в момент Апокаліпсису, він дав наказ ізолювати від навколишнього світу мільйони українських селян, прирікши їх цим на мученицьку голодну смерть. Так, українці Галичини й Волині знали тоді про Голодомор, і робили все, що було в їхніх силах, аби допомогти своїм братам за Збручем; так, чесні й поінформовані дипломати доповідали своїм урядам про те, що робиться в Україні (наприклад, консул посольства Італії в Москві Граденіго в листі до Рима від 31 травня 1933 року зазначав, що цей Голодомор «уряд Москви, справді, заздалегідь підготовив за допомогою жорстокої реквізиції», причому, додавав італієць, метою цього злодійства «є напевно призначене зліквідувати українську проблему протягом кількох місяців з жертвою від 10 до 15 мільйонів осіб. Нехай ця цифра не здається перебільшеною — я тієї думки, що її перевищили і що, мабуть, уже її досягли»), але в цілому громадськість Європи (а надто — ліва громадськість) не бажала й чути про Голодомор. «Залізна завіса» працювала чітко — зокрема, її цим можна пояснити, що «успішний» американський журналіст Уолтер Дюранті, який цинічно заперечував факт Голодомору, отримав 1933 року найпрестижнішу в США Пулітцерівську премію.
Ідею запалювати свічки на честь жертв Голодомору свого часу згенерував дослідник цієї теми, публіцист, співробітник «Дня» Джеймс Мейс... А започаткував цю традицію, ще будучи опозиціонером, Віктор Ющенко — і тепер ця традиція стала національною політикою, що надзвичайно важливо. А те, що суспільство підтримує цю політику, що у вікнах наших громадян з кожним листопадом більшає свічок, свідчить про те, що ми олюднюємося... Але сьогодні, запалюючи скорботну свічку на честь мільйонів безвинних жертв сталінського тероризму, ми мусимо визнати одну жорстоку річ: наслідки оцієї духовної, ідейної «залізної завіси» у свідомості багатьох наших громадян є ще більш страшними й довготривалими, ніж це уявлялось раніше. Проблема у деформації свідомості, особливо частини політичного класу (яскраве свідчення цього — відмова нашого парламенту розглядати питання про визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом проти української нації), деформації цінностей людини — адже Голодомор був би неможливий без планомірного насадження в суспільстві істеричної атмосфери тотальної класової боротьби («якщо ворог не здається — його знищую ть!» — хіба випадково ці слова Горького були надруковані в «Правді» саме 1933 року?!) А ще, в листопаді того ж 1933 року, в тій же «Правді», причому мовою оригіналу (!) — така диявольська вказівка Сталіна — був надрукований вірш геніального Павла Тичини, де оспівувався наш «прекрасний час», «неповторний час»; а той же Тичина на початку 20 хстворив вражаючої сили поему «Чистила мати картоплю» (про голод 1921 року), де описаний роздираючий душу приклад канібалізму матері... Оце і є зсуви атмосфери в суспільстві, які, ймовірно, більшою мірою, аніж будь-що інше, зробили можливим сталінський геноцид.
Він, цей геноцид ХХ століття (його кваліфікація саме в цій якості є, хай би хоч як заперечували це, неспростовною, адже наявною є головна, фундаментальна ознака — свідомий намір!), був би неможливим, якби не колоніальний статус України, що його бажав раз і назавжди закріпити, увічнити Сталін — ще один з мотивів злочину! Він був би неможливий також без свідомого або несвідомого сприяння наших же українців селян-«незаможників» та частини середняків (меншої частини), котрі піддалися ще під час колективізації 1929— 1930 р.р. на заклики «боротись проти експлуататора-глитая», сподіваючись і для себе мати щось із цієї «боротьби» — і заплатили за це воістину страшенну ціну! Про це теж треба говорити — а не збиватись на манівці, розмірковуючи про те, що Голодомор був влаштований «прибульцями» неукраїнського етнічного походження. Голодомор влаштувала кремлівська злочинна сталінська влада, котра прагнула до нової, «червоної» колонізації радянських республік (і передовсім України), наше ж завдання полягає в осмисленні того, чому ж подібне стало можливим.
Очевидно, тому, що Сталіну вдалося роз’єднати й деморалізувати суспільство (це відноситься до всіх республік, не тільки до України). Роз’єднати його за класовим принципом (на «заможних» і «трудящих»), за національним (на «націоналістів» та «радянських людей»; причому в Україні до «націоналістів» було зараховано, а згодом і знищено переважну частину всіх, хто вважав себе українцем і відповідно діяв і в місті, і в селі; хіба саме це не є доказом геноцидної природи Голодомору?!). Було ще й безліч інших сталінських «ліній розподілу».
Насильство Вождя йшло пліч-о-пліч із Великою Брехнею. Незабутній Джеймс Мейс, який ще у 80-ті роки ХХ століття збирав усні свідчення жертв Голодомору, у своїй автобіографії розповідає про один епізод з розповідей, котрий вразив його. «На річці Збруч, що була старим радянсько-польським кордоном, знемагаючих від голоду селян виводили вночі і примушували витанцьовувати, щоб показати їхнім родичам на іншому березі, наскільки добрим було життя в Радянській Україні». Отакий вражаючий «танок смерті» по-сталінськи... Щоб подібне ніколи не повторилося, як автору цих рядків здається, кожному українцеві варто збагнути одне: всі ми, кожен з них маємо невідчужувану суму громадянських та соціально-економічних прав (на «життя, свободу, прагнення до щастя», на правдиву інформацію, гідну оплату праці...), зазіхнути на які не має права ані держава як така, ані жоден Президент або прем’єр. Спроба позбавити нас бодай жодного з цих прав — це така ж крадіжка нашого майна (якщо завгодно, особистого!), як і будь-яка інша крадіжка. Ось коли всі українці встануть на цю точку зору — тоді ми запалюватимемо скорботні свічки на честь жертв Голодомору з відчуттям абсолютно, необоротно подоланого зла сталінізму.
