У «Дні» від 23 вересня №172 я повідала читачам історію, яка сталася зі мною в одному з столичних тролейбусів. Контролери, не діждавшись від мене штрафу, чи то від злості, чи з інших якихось міркувань порвали мій чесно куплений проїзний, мотивуючи це тим, що дні на ньому були не вибиті компостером, а вирізані лезом. При цьому на моє обурення реакція виявилася більш ніж спокійною: «У вас немає свідків». Однак описані мною події мали подальший розвиток, який, я думаю, буде досить цікавим для наших читачів.
Тоді розповідь писалася на емоціях. Сівши і виливши свої думки на папері, я відчула, що мені полегшало, але почуття того, що тебе принизили, не проходило. Тоді я вирішила поборотися, щоб ця ситуація чомусь навчила людей, які перевищують свою владу.
У тролейбусному депо, в яке я звернулась спочатку, мені порадили шукати правди на Сирецькій (якщо це справжні контролери), там у них своє (контролерське) депо. Отож, наступного дня, після роботи, ми з вітчимом, який погодився мені допомогти, зібралися в депо. Попередньо передзвонивши, пояснили ситуацію. Поспівчували. Обіцяли розібратись, приїжджати сказали на п’яту годину вечора. Саме в цей час там збираються всі контролери.
Перше, що я зробила, вийшовши з дому, — підійшла до кіоску, в якому купувала проїзний, і попросила кіоскерку письмово засвідчити, що вона продала мені цей квиток і що дні в ньому дійсно були вирізані лезом, а не вибиті компостером (який, як виявилось, вона отримала лише 2 дні тому). Бабуся виявилася настільки небайдужою до моєї неприємності, що не тільки підтвердила факт продажу квитка, але й погодилася, якщо буде потрібно, поїхати зі мною, щоб підтвердити це особисто. Крім того, я дізналася номер рейсу, номер тролейбуса, в якому трапилася зі мною ця історія, знайшла кондуктора, який працював на цьому рейсі, і якому я пред’являла квиток, записала номер його посвідчення і запитала, чи згоден він підтвердити, що дійсно мала місце така ситуація. І ще одне приємне здивування — він погодився. Взагалі, все складалося якнайкраще.
Йшла в депо, несучи в душі неприємний осад. «А, може, ну його, — говорив мій внутрішній голос, і тут же сам перечив собі, — ти так легко опустиш руки?»
Я даремно вдивлялася в незнайомі для мене обличчя. Серед присутніх моїх знайомих не виявилося.
«Зверніться в інше депо, на Більшовику», – порадили нам. Назавтра, вставши о шостій, ми почимчикували в депо. На підході до депо я побачила тролейбус, що від’їжджав, а в ньому... трьох контролерів, моїх позавчорашніх знайомих. У диспетчерській був крик і гамір, хтось привів обуреного «зайця»: «Штраф-то я заплачу, але навіщо було топтати моє посвідчення».
Ми пояснили причину свого візиту. Вислухали, а потім показали каталог iз фотографіями, де я впізнала одного з трьох «моїх» (за ці дні вони таки встигли стати моїми) контролерів. Сказали підійти до першої години, обіцяли розібратися. Та один iз присутніх там контролерів, відвівши мене вбік, процитував свою колегу: «Ви ж нічого не доведете, у вас свідків нема». Те, що без свідків щось важко довести, контролери вивчили добре.
Коли вдень я йшла вдруге в депо, то найпершим моїм бажанням було, щоб все швидше закінчилося. І бажано, добре.
Начальник запропонував мені сісти, потім сказав, що (не можу повірити своїм вухам) в усьому розібрались і мені повернуть гроші за ті дні, які я не проїздила (щоправда, шукаючи депо, я витратила на проїзд вже половину цієї суми. Про те, щоб мені відшкодували моральні збитки, я вже мовчала). Але я запитала, чи хоча б вибачаться переді мною, і почула відповідь: «Вони будуть серйозно матеріально покарані». Чомусь особливий наголос ставився на слові «матеріально», ніби від цього я повинна була відчути особливе полегшення.
Поклавши на стіл мою заяву, начальник iз-під скла, що лежало на столі, витяг заздалегідь приготовлені для мене 9 гривень (тобто, враховуючи свій професійний досвід, він знав, як будуть розгортатись події) компенсації за непроїзжджені дні. Я розписалась в отриманні грошей. Вийшовши з депо, я зітнула з полегшенням і з присмаком розчарування: невже начальник так нічого й не зрозумів. Чи цього я прагнула? А в голові крутилося: «Матеріально покарані, серйозно матеріально покарані». Чи довела я щось у цій боротьбі, і не з конкретними людьми, а з ситуацією, типовою і принизливою? Гроші ніби повернули, обіцяли покарати винних, що ж не так? І раптом я зрозуміла: «Мою заяву поклали в стіл і чи дали їй хід — я не впевнена. Письмових підтверджень щодо компенсації мені на руки не дали. Тобто, було схоже на те, що справу просто «зам’яли». I знову в голові крутиться фраза: «Свідків немає»...
