Я бачив це! Я бачив Свободу слова на барикадах! І нехай у мене немає таланту Делакруа, щоб відобразити цю картину олією на полотні. Але описати все побачене за допомогою звичайної кулькової ручки все ж спробую, хоч я і не Гюго.
На начебто безкрайньому майдані грізно підносилася жахливих розмірів барикада, такий собі Левіафан, котрий застиг на варті інформаційної свободи. Досить було побачити її здалека, щоб відчути болісні страждання журналістської братії, що досягли тієї межі, коли відчай перетворюється на катастрофу. З чого й ким було побудовано цю цитадель незалежності преси? Її було створено натхненним поривом шаленої люті всіх чесних ЗМІ! Ось відеокамера, ось мішок з піском, ось редакційний ксерокс, ось недогризок хот-дога, ось іржава арматура, ось відерце для льоду! Давай все, неси все, кидай все! В одну купу дружно звалили булижники, картонні папки-досьє, цеглини, диктофони, бите скло, обідрані офісні стільці, жувальну гумку, сміття, прокльони. Це було велично та нікчемно. Громади й атоми впереміш; повалена на бік Останкінська вежа поруч з погнутим жетоном на метро — грізне братерство всіляких уламків; Сизіф кинув сюди свою кам’яну брилу, а Стенька Разін — персидську княжну. Все разом вселяло жах. Це був Акрополь мас-медіа. Дух свободи клубочився хмарою над цією вершиною, звідки гримів голос четвертої влади, подібний до голосу Божого; від цієї гігантської споруди тягло дивною величчю.
Це нагромадження живої та неживої матерії стало постаментом для прекрасної жінки. Її тіло злегка прикрите пов’язкою на стегнах з відзнятого відео- і фотоматеріалу, на голові — саморобна пілотка, зроблена з львівської газети «Експрес». У одній руці ця напівгола правда стискає радіоприймач зі справною ручкою настройки, а в іншій, високо піднятій над головою, знаходиться золотий мегафон для обнародування абсолютно об’єктивної інформації. На поясі підвішено протигазну сумку, оскільки вільному журналістові в нашій країні дихається зараз дуже нелегко. Кутики рота спотворено слідами від скотчу, що його заклеював, адже говорити про все й на весь голос досі не дозволено нікому. На оголеному рожевому плечі синіє татуювання: «Сім разів перевір, а тоді давай у номер!». Не треба бути дуже розумним, щоб здогадатися, що ця юна красуня втілює Свободу слова.
Праворуч від неї молодий чоловік у смугастому в’язничному бушлаті, що накинутий на смокінг. Зовні він чимсь схожий на Павла Шеремета. Юнак рветься назустріч сенсації з відеокамерою напереваги, ще не знаючи, що за декілька хвилин її об’єктив, котрий дорого коштує, буде дбайливо розбито кирзовим черевиком білоруського ЗМОПівця.
Ліворуч від головної героїні невисокий хлопчина, безстрашний, як Гаврош, і неголений, як Бабицький. Він готується здійснити подвиг. Тільки його зусиллями захисники барикади гласності можуть поповнити свої кошти, що змаліли після виплат нечуваних грошових компенсацій за нанесення моральних збитків, «припаяних» представникам незалежних ЗМІ на суді. А без грошей, як відомо, ніяке існування, і, тим більше, незалежне, в принципі неможливе. І ось цей відчайдушний шибеник, немов тінь, промайнув вже біля самого підніжжя барикади. Весь простір перед нею всіяно трупами олігархів, що намагалися скупити бунтівні ЗМІ цілком і повністю, але влучно вбиті прицільними залпами компромату. Підібравши кинуту кимось у метушні валізу парубок став вправно перебігати від одного скинутого товстосума до іншого, спустошуючи їх шкіряні гаманці, котрі розмірами швидше нагадували патронташі. Набиваючи свою містку тару зеленими банкнотами він так захопився, що все далі й далі просувався мостовою та й опинився на значній відстані від барикади. Тут його й помітили недоброзичливці, що мріють про повернення часів підцензурної преси та незадоволені її спробами вийти з-під їхньої опіки, замішаної на адміністративно-примусових заходах. Ці владолюбні лиходії пустили в хід важку артилерію — в повітрі засвистіли пудові штемпелі з резолюціями: «Цілком таємно», «Лише для службового користування», «Розголосу не підлягає» і под. Один із них наповал убив нашого героя. Так, він загинув, при виконанні свого кореспондентського обов’язку. І, мабуть, єдиною втіхою для сміливця міг би служити той факт, що репортаж про його смерть, показаний у прямому ефірі, мав запаморочливий рейтинг.
Але відкиньмо легкодухість і песимізм! Дорогу здолає той, хто йде! Хто не стукає, тому не відчиняють! А значить, у нас все ще вийде. Головне — зараз не опускати руки, щоб потім мати повне право з гордо піднесеною головою пройти бульваром Незалежності преси. Туди, де серед квітучих каштанів величним велетнем височітиме непорушна й прекрасна статуя Свободи слова!
