Контрабас — інструмент великий, незграбний, грубий.
Грати на ньому музику з душею скрипаля — суцільне приниження і мука. Випадковий
глядач, що став свідком пронизливої сповіді Володимира Пшеничного на малій
сцені ТЮГу на Липках, поспівчуває — бідолашний актор, ось як йому ведеться
в цьому театрі! І не дивно — у моновиставі завжди ставиш знак рівності
між актором та створюваним образом. А даремно. Глядач не випадковий знає,
що В. Пшеничний в оркестрі ТЮГу — серед перших скрипок.
Бувають актори ще з інституту «запрограмовані» на зірковість.
Пшеничний не з таких. Кожна роль для нього — сходинка, кожний сезон на
сцені ТЮГу (а їх спливло вже 15) — певне подолання, новий крок у розумінні
професії.
Він сам називає себе простим робітником театру, для якого
дисципліна та працездатність — спосіб підманити долю, що, як відомо, не
любить лінивих. Володимир Пшеничний актор, що великою мірою зробив себе
сам у сприятливій атмосфері Театру юного глядача. Тут існує унікальна система
виховання актора: можливість грати багато ролей у дитячому репертуарі,
переходячи з вистави у виставу як із класу в клас, поступово включаючись
у репертуар для дорослих. Пластичність, зовнішня виразність, мобільність
та гострота живих внутрішніх реакцій, яскрава гротесковість — ці якості
творчої індивідуальності Пшеничного сформувались саме у роботах для дітей.
Але актору для самореалізації необхідна серйозна драматургія
з глибокими психологічно правдивими образами. «Дорослими» ролями Володимир
Пшеничний теж не обділений. Усі вони різні за характером, якістю, стадією
розвитку, але спостереження за кожною з них захоплююче. Робота над роллю
у нього не припиняється з кінцем репетиційного періоду, пошук, імпровізація,
експеримент триває і після прем’єри, коли більш, коли менш вдало, але ніколи
не падаючи нижче певного професійного рівня.
Здавалося б, як можна «умістити» в собі Фігаро і Тригоріна,
(«Чайка» Чехова), Бракка і Левборга («Гедда Габлер» Ібсена)? Сказати, що
«актор грає себе», на мій погляд, сумнівний комплімент. Актор мусить перевтілюватись
у персонаж, ставати іншим. Романтично-експресивний Левборг Володимиру ближчий,
ніж «людина-лічильник» Бракк, але від цього асесор не стає менш переконливим,
цим спокусником важко не спокуситись, в його міщанському цинізмi з’являється
терпка привабливість. Людина проста, дотепна і приємна в спілкуванні, на
сцені Володимир Пшеничний набуває особливого шарму, крізь кожний його образ
проглядає чарівливість людської особистості.
На початку професійної діяльності у В. Пшеничного були
дві «бар’єрні» вистави, працюючи над якими він дійсно відчув себе актором:
«Чарівні черевички» Балабана та «Лис Микита» Фурманчука. Дитячі вистави
Віктора Гирича стали хорошою школою, «Фігаро» приніс відомість. Ще один
бар’єр — бар’єр акторської і особистісної зрілості — це створені в співдружності
з режисером Євгеном Курманом моновистави «Тамбовська казначейша» за Лермонтовим
та «Контрабас» за Зюскіндом — новий шлях, нова ступінь професійного розвитку.
«Контрабас» — про людей, що займаються не своєю — не улюбленою — справою.
Не про себе. «Я щасливий що я актор. Не знаю, чим би іншим я міг займатись».
