Закінчення. Початок читайте у №135, «День»
Тепер повернімося до першої фрази Віталія Димарського, «деякі політизують історію». Але українці радше не «політизують» історію, а «націоналізують» її. Тому мені б хотілося продовжити теоретичну полеміку, розпочату на сторінках газети «День» від 28 квітня цього року.
Скільки разів останнім часом із вуст російських політиків і журналістів доводилося чути «залиште історію історикам». Смішно. Так як її не політизувати, якщо історію творить соціально-політизована за своєю природою і така невгамовна істота як людина.
Проблема голоду 30-х років висвітила одну дуже важливу проблему, а сааме — що вважати історичною правдою. Нам, пострадянським людям, дуже важливо йти далі матеріалістичного розуміння історії, тобто історичного матеріалізму.
Зупинимося на офіційній російській версії голоду 30-х років. Ось які висновки зробив керівник Федерального архівного агентства, член-кореспондент РАН В.П. Козлов. Свою точку зору він озвучив на міжнародній конференції «Історична і політична проблема масового голоду в СРСР 30-х років», яка відбулася 17 листопада 2008 р. в Москві. Він пропонує обмежитися історичним реалізмом:
«Тільки за допомогою документів сьогодні можливо встановити правду того, що трапилося, на її основі визначити істину, щоб потім відновити справедливість. Іншого не дано, коли мова йде про отримання дійсної картини минулого, а не про її штучне конструювання, засноване на скороминущих політичних інтересах...»10
Погодимося, що «правда в документах». Але сам по собі історичний текст являє собою аморфний матеріал фактичних подій. Картину минулого відтворює конкретний історик, який працює з цими текстами. Саме його інтелектуальне зусилля «центрує» історичний текст, застосовує до нього оцінні категорії, тобто додає йому історичності оповіді. Саме історик пояснює причинно-наслідкові зв’язки, а також структурні і функціональні залежності історичної події — ось це важливо, а це другорядне. Як не крути, а історик конструює минуле.
Тому історичне пояснення подій завжди має конкретне соціальне наповнення, яке залежить від особистості автора, від культурних і соціальних норм, прийнятих в суспільстві, зрештою, від звичаїв доби. І, безперечно, від національної культури, в рамках якої існує будь-яка сучасна людина. Будь-який історик свідомо займає певну позицію, працює в певному культурному полі. Тобто він мимовільно надає історичному тексту «особисте» забарвлення, навіть свідомо намагаючись позбутися усього «особистого». Якщо резюмувати, то виходить, що особистісного моменту не уникнути. Тому часто висловлюється таке твердження, неначе «особистісний момент наукової праці і є власне цінне в ній». І що «в кожній праці, гідній уваги, має відбиватися особистість автора»11.
Навіть з таких нехитрих міркувань зрозуміло, що історик не може володіти об’єктивною історичною істиною.
Загалом цю проблему можна позначити як співвідношення опису та пояснення в історичному пізнанні. Ця суперечність виявляється в тому, що описати подію і пояснити подію — це досить різні процедури. Одна справа викласти історичні факти сухою мовою дат і чисел, тобто зафіксувати подію. «Залиште історію історикам» — це якраз обмежитися описом фактів. Але опис далеко не кінцева мета історичного пізнання.
Зовсім інша річ — пояснити історичну подію, дати їй оцінку. А для цього історику потрібно залучити такі науки, як філософія, соціологія, психологія, економіка. І багато ще інших знань, які частіше за все перебувають на стику наук. Тобто доповнити історичне дослідження сучасними соціологічними, політологічними та психологічними методиками. І що ширше інформація про історичну подію, то повніше картина історичного об’єкта.
Ось який історичний висновок запропонував все той же керівник Російського федерального архівного агентства Козлов.
Мало сказати, що не виявлено жодного документа, підтверджуючого концепцію «голодомор-геноцид» в Україні або хоча б натяк у документах на етнічні мотиви того, що трапилося, в тому числі в Україні. Абсолютно весь масив документів свідчить про те, що головним ворогом радянської влади в той час був ворог не за етнічною ознакою, а за ознакою класовою. Куркуль і «куркульські елементи» — вороги, хиткий середняк — той самий ворог, бідняк, що чинить опір фактичній продрозкладці — це підкуркульник, тобто знову ж ворог. А невдоволення робітників у містах — це, зрозуміло, підступи контрреволюційних елементів, куплених зарубіжною розвідкою.
Цей висновок вже є тлумаченням історичного матеріалу. І воно звучить так, що тільки класовий підхід до пояснення голоду є єдино правильним — на це вказують всі документи. Ще раз повторюся, що такий висновок повністю вкладається в схему так званого історичного реалізму.
І, судячи з висловлювання Козлова, то «били всіх, хто траплявся під руку»: і кулака, і середняка, і бідняка, і робітника. По суті, доля жертви могла спіткати кого завгодно. І вона не залежала ні від національної, ні класової приналежності. Прирахувати людину до ворогів було дуже просто, досить було анонімного доносу. Сталін залякав і деморалізував доносами людей на багато десятиріч уперед.
Але як не дивно, висновок Козлова можна зробити не таким однозначним, доповнивши його соціальною правдою. Історія дуже подібна до соціології. Об’єктом розуміння соціології, так само як і історії, є змістовний зв’язок дій.
І одна наука доповнює іншу. Це робить повнішою загальну картину історичних подій. Але варто врахувати, що між історичним реалізмом і соціально-реалістичною установкою завжди залишається дистанція. Оскільки соціальне наповнення та тлумачення подій згодом змінюється. Нехай історичні факти залишилися такими ж, але у XXI столітті змінилося їхнє розуміння, оскільки змінився світ і суспільство. А разом із цим змінюється і змістовний зв’язок історичних подій.
Спробуємо перейти від правди «хижака» до правди «жертви», відновити змістовний зв’язок події з іншого боку.
Зрозуміти іншого — це означає подивитися на ситуацію його очима. Але документи НКВС — це лише один бік правди, або правда очима «хижаків». Пригадайте слова вовка з байки Крилова «Волк и ягненок»: «В одном ты виноват, что хочется мне есть».
А де ж переживання й оцінка ситуації з боку жертви, так би мовити, «ягняти»? Як оцінювали цю трагедію прості українці, росіяни, білоруси й інші народи? Важко уявити, що про масову загибель своїх одноплемінників вони говорили, як про боротьбу з класовим ворогом. Таку біду, мимоволі, прирівнюють до національних трагедій, а не до класових ідеологічних підступів. У важкі хвилини етнічна група для людини є найближчою та найбільш пізнаваною.
І поняття «голодомор» з’явилося не у 90-ті роки, а набагато раніше. Відчуття Голодомору визріло в надрах української селянської маси, коли вони рятувалися від голоду. Увійдіть на секунду в образ голодного українського селянина початку 30-х років. І що, накажете, було думати змученому голодом безграмотному українському селянинові? Що хочуть розібратися з класовим ворогом? Та вони навіть слів таких не знали. Коли стали повертати голодних людей у вогнища голоду, коли будь-якій допомозі голодним покладали край, то на думку спадало лише одне пояснення. Найпростіше. Що «хохлів» хочуть зжити зо світу, що цей злочин був направлений особисто проти українців.
Наприклад, коли українці, що просочилися через кордони, стали в масовому порядку гинути в південних районах Білорусі, то місцеві білоруські жителі говорили, що в Україні коїться щось зовсім недобре.
Багато з тих, що голодували, знайшли притулок у білоруських сім’ях. Про це є достатньо свідчень. Наприклад, український журналіст Віталій Іщенко описав шлях, пройдений їхнею сім’єю у голодні роки, щоб врятуватися від голоду12. Його бабуся Таня опинилася в районі м. Довська Гомельської області. Прості люди в Білорусі співчували українцям, але їхні можливості були надто обмежені.
Тоді й був спровокований «лист білоруських робітників», датований 15 липня 1932 року на адресу керівництва України. Через 60 років його опублікував Ігор Шульга у книжці «Голод на Поділлі». Лист був опублікований мовою оригіналу, тобто білоруською, і цитується з вищеназваної статті В. Іщенка (переклад і курсив мій. — В.С.):
«Коли це було, щоб Україну Білорусь годувала? Були роки і гірші, але Україна годувала Білорусь, нині ж усе навпаки. Білорусь не проти допомогти українським колгоспам і трудовим селянам, але в організованому порядку. (...) Багато українців буває за хлібом поблизу кордону панської Польщі (старий кордон проходив неподалік від Мінська), і що ви думаєте, є немало спостерігачів, які роблять висновки, що українців голодом хочуть задушити, а в газетах пишуть, що все добре. Чому правду не напишуть, що мільйони голодують, і в полях гине багато хліба...
Так думали прості білоруси, що «українців голодом хочуть заморити». «Працівники радянських органів влади, НКВС і армія знаходили таких українців, доставляли на завантаження на баржі до Рогачева та Гомеля, здавали їх охороні під підпис, і доправляли до України», — пише В. Іщенко.
Про особливе ставлення до українців думали не лише в Білорусі. Такі ж думки з’явилися у багатьох громадян Польщі. Вони намагалися прикордонними річками за допомогою плотів посилати продукти. Але прикордонники допомогу топили, й неодмінно стріляли по доброзичливцям. Тому у той час у Польщі, так само, як і в Європі, немало людей підписалися б під словами про Голодомор українців. Що «придушують» не класового ворога, а саме українців. І таких особистих архівів, як у Віталія Іщенка, десятки тисяч, якщо не більше. Ось це і називається доповнити історичну правду соціально-реалістичними епізодами — відновити соціально-психологічну реальність того часу.
Тому Президент України Віктор Ющенко озвучив лише те, що давно визріло в душі народу. І цей підсумок важливий для самих українців — душі невинно занапащених знайшли спокій на Небесах.
Однак у Росії здивовано запитують: а навіщо занапащеним національність? Навіщо відокремлювати українців від інших? Адже для Бога все єдине — українець ти, росіянин або білорус.
А ось навіщо. Щоб ми могли повністю розібратися з цією трагедією.
Про кого будуть пам’ятати? Про співвітчизників. Будуть згадувати людей зі свого роду, людей «однієї крові». Так створена людина, для якої нація — це «група людей, що поділяє переконаність у своєму спільному походженні», й що «вірить, що в них є спільні предки»13.
А кому цікаві радянські селяни? Нікому. «Радянський народ» — це ідеологічна спільнота, а не «кровна». А за радянських селян нехай переживає радянський народ? Але його вже точно немає. А значить, немає і не буде пам’яті про тих, хто невинно постраждав.
Ніхто не сперечається, що російського селянина знищували так само. Але хто має молитися за росіян? Лише росіяни. За білорусів — білоруси, за казахів — самі казахи. І вже потім за всіх разом. Інакше і бути не може.
Гинули не просто кулаки, середняки, бідняки, а гинули люди, в яких була етнічність. Сподіваюся, що з цим ніхто не сперечатиметься. І класова приналежність і національність людини є частиною особистої ідентичності. Однак жодний диктатор не здатний повністю знищити національну реальність. Частково національна єдність — це феномен свідомості, над яким Сосо не був владний. Спотворити міг, але не знищити.
Тому залишився ще один цікавий момент. У висновку Козлова було зазначено, що не було виявлено «хоча б натяку в документах на етнічні мотиви того, що сталося». Головний ворог визначався за класовою ознакою. Але спробуємо ще раз зрозуміти логіку головного ката, яку можна висловити досить простою формулою — власна безмежна влада. І бажання примірити титул «батька всіх народів».
Сталін сприймав дійсність досить схематично — лише як сукупність об’єктів для впливу та маніпулювання. І які соціальні об’єкти для свого впливу були обрані у 30-ті роки?
Він чудово розумів, що якщо оголосить війну націям і народам прямо, то обов’язково програє. Тому що він дуже добре орієнтувався в національних проблемах. Наприклад, 1913 року Йосиф Джугашвілі дав таке визначення нації, яке досі цитують: «Нація є історично виниклою стабільною спільністю людей, що утворилася на основі спільності мови, території, господарського життя та психічного душевного складу, що виявилася в спільності культури». А це означає що тиран розумів, що стабільна нація виникла історично, і єдність нації закріплена культурними та психологічними моментами. І що національні сили є значно могутнішими за будь-яку класову солідарність. Тому, якщо оголосити ворога за національною ознакою, то це неминуче призведе до громадянської війни. Будь-який тиран має бути тонким психологом.
Національна реальність до початку 30-х років залишалася досить складною. Українці відбилися від рук, мріють про самостійність. Чеченці вкотре забавляються. Тюркські народи пострілюють. Бо ж «націоналізм являє собою певну форму інтеграційної ідеології» та «часто об’єднуючу національну свідомість називають патріотизмом»14. Тому диктатору варто було порушити природний процес зміцнення етнонаціональної свідомості в радянських республіках. Тобто заморозити розвиток національних сил і патріотизму в усіх народів, які опинилися під його владою.
І не просто заморозити, а ще й свою боротьбу з народами якось замаскувати та закамуфлювати. А як? Класовою демагогією. Чи вірив сам Сталін у класову побудову суспільства? Це й досі лишається одним із великих запитань. Він був великим майстром створювати ілюзії, одна з яких — вигадувати потенційних ворогів народу та боротися з ними.
Він бажав замість Російської імперії створити вже свою Радянську імперію. А як це простіше зробити? Для цього є один перевірений спосіб — сила і цинічна політика. Одним із принципів якої залишається «поділяй і пануй».
Можливо, логіка його міркувань була такою: «А що коли, припустимо, нацькувати «хохлів» один на одного. Політика примусової колективізації підходить для цього якнайкраще. І єдність українських національних сил розвалимо, і партійну задачу виконаємо. Нехай між собою і розбираються. Але національний мотив треба замаскувати словами про класову боротьбу, інакше не зрозуміють. Ця словесна ширма про класових ворогів така зручна. Отже, на керівні посади необхідно знайти недалеких, але особливо безпринципних та злих людей».
Сталін будував свою вертикаль влади, вів кадровий відбір з агресивних, деструктивних і цинічних людей, які боялися б виглядати слабкими.
І одночасно ѓрунтом для зміцнення авторитету Йосипа Сталіна були неосвічені та користолюбні люди, наділені владою. Вони створювали атмосферу загального вихваляння і захоплення вождем. Виходило, що Сталін і такі пристосуванці були як сполучені посудини, які підживлюють один одного.
Але одне безперечно, диктатура пролетаріату найбільш точно підходила для захоплення й утримання влади такими людьми як Коба. У нього була велика школа життя, цього він не позбавлений. І він трохи розібрався в національному питанні. Тому Сталін заговорив про новий тип соціалістичної нації, в якій основною з’єднувальною та керівною силою був би робочий клас, що стоїть на позиціях інтернаціоналізму. Це було красивою системою обману — національну свідомість підмінити незрозумілим і туманним класовим інтернаціоналізмом.
Та час розставив все по місцях — переглянули класову теорію, але не національну. «Коли розвалився комунізм у Східній Європі, то націоналізм виявився найсильнішою рушійною силою у створенні нових держав». Цю думку висловив професор історії Урс Альтерматт у своїй книжці «Етнонаціоналізм у Європі». І події початку 90-х років у СРСР дуже нагадували розпад імперії, «в зв’язку з крахом Радянського Союзу можна говорити про розпад колоніальної імперії».15
Класовий підхід закінчився з розпадом СРСР, а ось національна спільність залишилася. «Визначальною для двадцятого століття була не боротьба класів і не суперництво ідей, а боротьба націй».16 І що поробиш, якщо українці, білоруси і казахи включилися в національну гонку тільки в кінці XX століття. А отже, тільки тепер вони можуть говорити про голод 30-х років як про свої національні трагедії — гинули не радянські селяни, а українці, білоруси, росіяни, казахи та представники інших народів.
Історія тримається на постійному зусиллі людини, яка намагається реалізувати себе. Але як тільки людина побажає пояснити свої подвиги, то політики та національного контексту не уникнути. І майже кожна людина переосмислює, а отже і переоцінює прожите життя з роками. Те ж саме відбувається і з народами.
Тому нічого дивного немає, що, говорячи про Голодомор, українці оцінюють свою історію абсолютно інакше, ніж, припустимо, в радянський час, і інакше, ніж росіяни. Щоб засудити сталінські діяння як «загальний радянський» злочин, Москві треба було це зробити ще до розпаду СРСР. Тепер вже пізно підходити до минулого із загальними радянськими мірками. Радянські селяни давно стали українськими, білоруськими, російськими, казахськими трудівниками села.
Страждали разом, але в нинішній ситуації кожен народ оцінює сталінський злочин по-своєму. Тому що кожен народ мимоволі наповнює цю подію національним змістом — розкриває під своїм національним кутом структурні та функціональні залежності. Цього просто не уникнути. Після грудня 1991 р. «національне» несвідомо додається до радянського історичного матеріалу. Звідси й різна оцінка Голодомору.
При цьому українці повністю усвідомлюють відповідальність, заявляючи, що голод 30-х років був геноцидом їхнього народу. І українці не звинувачують російський народ у своїй трагедії — вони просто тужать про своїх співвітчизників, загиблих внаслідок голоду 30-х років.
Для російського ж суспільства Голодомор все ще залишається просто неприємним фактом у минулому.
Тому цікавіше за усе відповісти на запитання, чому саме такі мірки застосовують українці та росіяни, пояснюючи трагедію 30-х років? Через оцінку Голодомору дуже яскраво проявляється саме українське, і відповідно російське суспільство. Адже неупередженого сприйняття історії бути не може. Як тільки намагаються встановити культурне значення історичному факту, то відразу ж це культурне оточення і накладає обмеження.
Що ж зараз відбувається? Історична трагедія оцінюється. А так як оцінка різна, то і ціннісні ідеї, які панують в українському та російському суспільстві, також різні. А які ідеї правлять бал у двох слов’янських суспільствах? Складне і об’ємне запитання.
Наприклад, розглянемо дилему «держава і громадянин». Що ж намагаються захистити українці? Своїх одноплемінників, вшанувати їх пам’ять. Тобто мимоволі вибудовується ціннісна шкала — українець, а потім вже держава. Українці поступово приходять до ідеї, що український народ це деякий «самостійний носій» національної ідеї, а не придаток, не просто об’єкт для правління. Що суверенітет укорінюється в народі, а влада повинна виражати інтереси народу. Це набагато справедливіше за російський світолад.
Тепер поставимо собі запитання: що найважливіше для росіянина в цій альтернативі? Не раз доводилося чути, що інтереси Росії як великої держави, а ось проста російська людина вже на іншому місці, а може й далі. Річард Пайпс завжди підкреслював, що в російському суспільстві «народ суть об’єкт правлячої влади, а не самостійний носій певної національної місії».17
Філософія «російського» пояснення йде від дилетантського «матеріалістичного» розуміння історії. Що означає «матеріалістичного»? А це означає, що в поясненні історії головну роль грають економічні чинники. Це означає бачити в рушійних силах економіки вирішальний і єдино істинний чинник історичного розвитку. Спочатку могутня економіка, а потім якось подужаємо все інше. А ті явища «історичної дійсності, які не можуть бути виведені з економічних мотивів, саме тому вважаються незначними в науковому значенні або «випадковістю».18 Але історичний розвиток є результат взаємодії безлічі чинників.
Повернемося до російської оцінки Голодомору. Йосип Сталін піклувався про сильну державу, так за що ж великоросам його засуджувати? Росіяни постійно відчувають себе ображеними більш низьким статусом Росії по відношенню до Європи та США. А Сталін зробив СРСР сильною і могутньою державою, яка нікого не боялася. Від однієї згадки про ім’я Йосипа Сталіна тріпотіла вся Європа — «велика» була наддержава, які були часи. Мимоволі він підвищив національний авторитет росіян у світі. А що трохи зменшив народонаселення, так «баби ще народять». Немає людини — немає проблеми, ну то й що? Пріоритет «великої» держави над усім іншим не підлягає сумніву.
Це звичайно збиткова логіка, укорінена в російському суспільстві дуже давно. Саме тому в сучасному російському суспільстві домінує оцінка Голодомору, як загальної «радянської» трагедії. Частково тому, що досі через міркування престижу країни, життя та інтереси простої людини на «...дцятому» місці. Хоча має бути інакше. Якби Москва офіційно засудила сталінський режим, то, безсумнівно, авторитет Росії підвищився б.
І виставляючи «радянську» оцінку, росіяни, як не дивно, захищають свої національні інтереси. Логіка цілком проста. Про радянських селян ніхто не буде пам’ятати — швиденько вшанували їх і забули. І якщо радянська дійсність була жахливою, то це мимоволі кидає тінь на авторитет сучасної Росії як правонаступниці СРСР. Про це часто твердять російські політологи по ТБ. Говорять, що офіційний вердикт по цій справі може позначитися на інвестиціях — хто захоче вкладати гроші в державу, в якої така темна історія і дуже важка історична спадщина.
І що всі потерпілі країни вишикуються в чергу за компенсацією. Але якщо серйозно, то грошова компенсація може бути видана тільки радянськими рублями. Не можна вимагати гроші з народу, який сам постраждав не менше. Набагато важливіше, щоб Росія оцінила цю історичну подію з моральної позиції. Тоді й політична атмосфера навколо Росії стане передбачуванішою. А тоді й сусіднім народам буде спокійніше. І цей спокій коштує дорожче за будь-які гроші.
Але якщо в Європі взаємовідносини людей змінюються на краще, то, як зазначив Р. Пайпс: «Росія — надзвичайно консервативна країна: її менталітет і звичаї змінюються дуже повільно, якщо взагалі змінюються, незалежно від того, який режим перебуває при владі».19 Ставлення до власного минулого ще раз доводить слушність слів професора історії з Гарварда.
А українці потроху намагаються позбутися стану колективної інфантильності. Вони приходять до правильного розміщення пріоритетів — спочатку людина, а потім вже держава. Так і будь-який народ, який встане на шлях демократичного розвитку, поступово оволодіє цією нехитрою ідеєю. Ось чим цінний демократичний шлях, розвивається не тільки економіка, але й соціально дорослішають громадяни. Якщо зосередитися тільки на побудові сильної держави, то вийде як у росіян, які століттями будують «велику» державу і ніяк не можуть подолати свою відсталість.
Однак усе ж є надія, що, хоч і з великими зусиллями, та люди прийдуть до спільного знаменника. В інтернеті з’явився матеріал, у якому йшлося про те, що 1 липня комітет Парламентської асамблеї ОБРЄ з демократії на підсумковому засіданні у Вільнюсі виступив із резолюцією «Возз’єднання розділеної Європи», що зрівнює сталінізм і нацизм. Це заклик до міжнародного засудження всіх тоталітарних режимів.
Автори резолюції зазначають, що у XX столітті європейські країни постраждали від двох могутніх тоталітарних режимів. «У XX сторіччі європейські країни пережили на собі два могутні тоталітарні режими, нацистський і сталінський, які несли з собою геноцид, порушення прав і свобод людини, військові злочини та злочини проти людства». Сталінський режим культивував такий самий геноцид, як і нацистський.
Так само в тексті резолюції говориться: «(...) знання історії допомагає уникнути повторення подібних злочинів у майбутньому, а відверте і ѓрунтовне обговорення історії сприятиме примиренню на основі істини й пошанування пам’яті загиблих...» Беручи до уваги цю директиву, українська еліта зробила все від неї залежне, аби сприяти відвертому й грунтовному обговоренню сталінського злочину.
Лише історична правда для українців і росіян тимчасово виявилася різною. Чому? Одні народи, як, припустімо, прибалтійські, українці, грузини намагаються відкинути гальмуючі традиції радянської спадщини. А в таких країнах як Росія та Білорусь влада все робить, аби реабілітувати темні сторінки історії. Себто виходить, що й білоруси, й росіяни живуть минулим. І минуле знаходиться попереду теперішнього часу — як зразок, до якого слід максимально наблизитися.
Та якщо прагнути до того, щоб «ушанувати пам’ять загиблих», то не дивуйтеся — й українці, й росіяни поступово прийдуть до спільного знаменника. Адже важлива пам’ять не про сильну державу, а про людей, про невинні жертви.
Парламентська асамблея ОБРЄ знову підтверджує свою єдину позицію, що «відкидає тоталітарне правління в будь-якій формі незалежно від її ідеологічної основи». Зверніть увагу на останні слова, виділені курсивом. І за Сталіна, й у фашистській Німеччині хотіли побудувати «нове суспільство» або «новий порядок», що грунтувався б на утопічній ідеології. Але завжди жорстка монополізація влади неминуче призводить до мілітаризації суспільства.
Для беззастережного засудження тоталітаризму ОБРЄ пропонує заснувати загальноєвропейський день пам’яті жертв сталінізму та нацизму, приурочивши його до підписання пакту Ріббентропа-Молотова 23 серпня 1939 року (цим документом Німеччина і СРСР розділили між собою Європу).
А як на такий заклик відреагувала офіційна Росія? Неважко припустити. Хоча цей документ має декларативний характер, у Москві його вважають «новим політичним демаршем проти Росії, напередодні річниці початку Другої світової війни», пише газета «Комерсант». Знову звучали такі слова, як «образливі антиросійські випади» й «насильство над історією».
Як зазначив американський політолог Збігнев Бжезінський, «росіяни мають тенденцію будь-які критичні зауваження сприймати як ворожі». І далі додав, що «Росії потрібно позбуватися цього комплексу»20. Москва боїться обговорювати темні сторінки своєї історії, ретельно їх приховуючи. Так було і з Голодомором, Катиньською справою та іншими. А коли які-небудь факти стають надбанням громадськості, то робиться все, аби зганьбити опонента, котрий критикує, — «самі такі».
Президент РФ Дмитро Медведєв нещодавно видав указ про створення комісії високого рангу, покликаної протидіяти спробам фальсифікації історії на шкоду Росії. Однак, даруйте, виходить, що спотворювати факти в інтересах Москви можна? Але якщо розібратися за «гамбурзьким рахунком», то вийде, що ніхто так не знущався над історичною правдою, як діячі за кремлівською стіною. Коли дивитися на світ через бійниці кремлівських веж, дуже багато світових процесів заломлюються і спотворюються, як світло через дифракційну решітку. Адже російський народ і Росія були першою жертвою тоталітарного режиму, який іменують сталінізмом. А ось офіційно засудити цей злочин забракло бажання і духу.
Проте час підводити підсумки. До чого всі ці міркування автора: Сталін, його таємні та явні мотиви, хижаки та жертви. Я певен, що покаяння потрібне більше нам, сучасникам. Адже доки ми, живі, не ухвалимо остаточного вердикту в цій справі, їхні багатостраждальні душі, вочевидь, доти не віднайдуть спокою на небесах. Вони як докір переслідуватимуть нас. І не буде в нас успіху в починах і справах, доки минуле бентежить нашу совість.
P.S.
Шановна Ларисо Олексіївно!
Дякую від мене та моїх друзів за те, що вислали кілька чисел вашої газети з моєю статтею. Ми сперечаємося на тему Голодомору. Деякі мої друзі підтримують кремлівську версію подій. Але мені цікаво не те, що вони кажуть, а чому вони так кажуть. Чому в них сильна інерція «старих» поглядів? За що чіпляються ці уявлення?
Можливо, важко психологічно перебудуватися? Адже переусвідомлення вимагає великої внутрішньої роботи. Не до цього.
Все-таки система поглядів, увібрана в юності й молодості, є визначальною. Тому особливо імпонує те, що ваша газета намагається сформувати у молодого покоління правильний погляд. І найважливіше — як, яким чином. Ви намагаєтеся спонукати людину до роздумів. Нехай вона сама дійде до своєї особистої правди. Адже нарівні з загальновизнаною думкою кожен має ще й своє особисте відчуття сьогодення та минулого.
І ще. Днями прочитав на сайті вашої газети оголошення про конкурс імені Джеймса Мейса. Я би вважав за честь брати участь у цьому конкурсі. Для оформлення заявки на конкурс необхідно надіслати статтю з підтвердженням. Але чи треба робити це, якщо статтю («Про дружбу й багато ще про що», номер від 28 квітня цього року) було надруковано на шпальтах вашої газети? Наскільки я зрозумів, пропонована стаття не може бути врахована. Оскільки навіть якщо її й буде надруковано, не буде необхідного терміну в три місяці після опублікування. Чи це так?
10 Сайт «Архивы России», 2001—2009
11 Цитати взяті з роботи Макса Вебера «Об’єктивність пізнання в царині соціальних наук та соціальної політики». Інтернет-видання
12 Див. Іщенко «Голодомор — дорога життя», 16 квітня 2007, Портал суспільної журналістики. Інтернет-видання «ХайВей».
13 Визначення нації наведені за М. Вебером і В. Коннором. Див. Д. Ранкур-Лафер’єр «Росія та росіяни», вид. Ладомир, 2003, стор. 37.
14 Урс Альтерматт «Етнонаціоналізм в Європі», М, 2002, стор. 53
15 Там само, стор. 110
16 Там само, стор. 27
17 Р.Пайпс «Росія за старого режиму», стор. 41
18 М.Вебер «Об’єктивність пізнання в галузі соціальних наук та соціальної політики». Інтернет-видання
19 Річард Пайпс (Richard Pipes), «Втеча від свободи: що думають, і чого хочуть росіяни». 1 червня («Foreign Affairs», США)
20 З. Бжезінський «Росія перетвориться на пусте місце, якщо не відмовиться від імперських амбіцій». Сайт NEWSru.com від 30.10.2008
