До написання цієї статті мене підштовхнула передача з відомим американським істориком Річардом Пайпсом, яку в середині червня транслював російський канал RTVi. У студії був сам Річард Пайпс і два ведучих — Володимир Рижков та Віталій Димарський. Стиль спілкування був вільним діалогом двох сторін. Цьому сприяв і той факт, що Річард досить добре володіє російською мовою. Варто зауважити, що незалежний дух зберігся лише на цьому телеканалі, на відміну від інших російських, а також і білоруських. Українські канали в Білорусі не транслюють, а хотілося б.
Запитань Пайпсу було задано багато. І начебто розмова йшла про Росію, оскільки Річард Пайпс професор російської історії Гарвардського університету. Однак були порушені й питання російсько-українських відносин, зокрема, було задане питання про Голодомор. Фрагмент діалогу відновлений з пам’яті, але, гадаю, він не сильно відрізняється від реального.
В. Димарський: «Дехто помилково політизує історію. Що ви думаєте про голод, який виник на початку 30-х років. Чи праві українці, називаючи його геноцидом українського народу?»
Р. Пайпс (ухиляючись): «Мені складно відповісти на це запитання, оскільки я спеціально його не вивчав. А геноцид це чи ні — дуже важко зрозуміти, що було насправді в голові в Сталіна в той час».
Також Річард Пайпс, звичайно ж, підняв своє улюблене запитання. Він завжди стверджував, що історичне коріння, вірніше історичний зразок Росії, потрібно шукати не в Київській Русі, а в часи володарювання Золотої Орди — «дуже багато було взято від Золотої Орди». Він ще раз підкреслив, що манера влади московських князів дуже схожа з поведінкою золотоординських ханів. Московські князі так само домагалися самодержавної, безмежної влади. Так само воювали й завойовували все нові території.
Наведу невелику цитату з його відомої книжки «Росія за старого режиму» про традиції російської влади. «Вже до середини XVII століття російські царі правили найбільшою в світі державою. (...) Низька густота населення великою мірою пояснює бідність Московської держави та її обмежену маневреність. (...) Домігшись незвичайного успіху в досягненні влади через накопичення нерухомого майна, вони були схильні ототожнювати політичну владу з розширенням території, а розширення території — з абсолютною, вотчинною владою». Зауважено абсолютно точне, що кремлівська влада сприймає приєднання чужих територій як «накопичення нерухомого майна». А накопичення відбувалося як у гоголівського користолюбця Плюшкіна — головне нехай буде, а ось навіщо — неважливо. І навіть сьогодні, після розпаду СРСР, Російська Федерація багато в чому нагадує «недорозвалену» імперію.
І далі в своїй книжці Пайпс продовжує: «Мисленню їхньому залишалася чужою сформована на Заході в XVII столітті ідея міжнародної системи держав та рівноваги сил, що супроводжує її. Те ж саме стосується й ідеї взаємності між державою та суспільством. Успіх, як його розуміли тоді московські правителі, формував у них надзвичайно консервативний світогляд»1.
Як буде показано нижче, Йосип Сталін розумів успіх так само. Він мав консервативне догматичне мислення. І правив, як то кажуть, у «найкращих традиціях» російських самодержців, яким була чужа «ідея взаємності між державою та суспільством».
А зараз повернімося до діалогу з Річардом Пайпсом, до його слів: «дуже важко зрозуміти, що насправді творилося в голові у Сталіна». Ця фраза здавалася таємничою. І одночасно спонукала до міркувань. У результаті вона дала новий ключ, дала можливість трохи під іншим кутом поглянути на українську трагедію початку 30-х років.
На перший погляд здається, що завдання нездійсненне. Хто його знає, про що думав Йосип Сталін? Але його думки відбивалися в його вчинках, його директивах. І ось тут уже не все так безнадійно. З’ясувати, «що було в нього в голові», на мою думку, це з’ясувати таємні мотиви його вчинків. Але як можна прослідкувати мотиви поведінки Сталіна як керівника великої країни? Як можна їх виявити та за допомогою тлумачення встановити їхній справжній характер? Чого він домагався?
Виходитимемо з простого твердження, що логіка поведінки всіх тиранів дивно схожа одна на одну. А який мотив для них найважливіший? Відповідь не змусить на себе чекати — власний режим і як його зробити ще сильнішим.
Застосуємо це до нашої ситуації. Все ж, чого Йосип Джугашвілі конкретно домагався, спровокувавши голод? Або вірніше ось так — нехай голод частково був незапланований, але які цілі він переслідував, залишивши народи зі своєю бідою віч-на-віч? У країні від голоду вмирають людей, а він тисячами пудів продає продовольство за кордон. Потрібно було відразу ж мобілізувати всі сили для ліквідації біди, а він виставляє військові кордони, щоб голодні не пройшли через них. Сталін нічого не робив просто так. Він завжди намагався повернути ситуацію на свою користь.
Сосо (Йосип) Джугашвілі був хитрим, корисливим і холоднокровним тираном. Що його зробило таким? Не можна сказати, що учень духовної семінарії Сосо з самого народження був жорстоким і безсердечним. Едипів комплекс? Тобто дитина прагне ототожнювати себе не з батьком, а з сильнішим авторитетом. Адже хтось або щось змусило його взяти псевдонім Сталін, тобто «стальна, сильна людина».
Ось як цей факт описує історик Дмитро Волкогонов: «Товариші в Баку, Тіфлісі неодноразово казали Кобі2 : «У тебе міцна воля». Похвала імпонувала. Джугашвілі вирішив закріпити цю особливість свого характеру в революційному псевдонімі, підібравши собі «залізне» прізвище. З 1912 року свої статті Джугашвілі вже підписував «Сталін». (...) Сталін хотів вірити: у свою волю, свою невразливість, своє місце регіонального ватажка. Віра — цей цемент догматизму був у Сталіна завжди»3.
І він поступово ставав «стальною, залізною» людиною зсередини. Прагнення самоствердження та влади виявлялися ще на початку його революційної діяльності, коли він був причетний і навіть сам розробляв операції з експропріації цінностей. Один наліт за його участю на козачий конвой у Тіфлісі 1907 року, що супроводжував екіпаж з грошима, чого вартий. Тоді експропріатори-революціонери взяли 300 тис. рублів, а колишній семінарист проходив у справі як «кавказький бойовик Джугашвілі».
За типологією Еріха Фромма, німецько-американського філософа й психолога, для владних авторитарних особистостей характерні такі риси : нестерпність свободи, прагнення самоствердження та влади, агресивність, культ сили й твердості, проекція власних небажаних якостей на зовнішній світ, забобонність та стереотипність мислення, ненависть до інтелігенції й просто до людей, яких можна визначити як «чужих». А «чужими» для Сталіна, окрім власної персони, стали всі інші. Влада та самотність — часті попутники.
Напевно, тут за дужки якось ще можна винести дочку Світлану Аллілуєву та сина Василя? Питання не з легких. Але, поїхавши 1960 року, щоб розвіяти прах свого померлого чоловіка індійця над водами священного Гангу, Світлана більше не повернулася до Радянського Союзу. Більше того, в західній пресі вона останніми словами лаяла режим і комуністів, вочевидь, зблизька надивившись на їхні неблагочестиві вчинки. Можливо, їй було важко усвідомлювати, хто її батько?
І взагалі, чи знав Сосо, що на світі існують такі людські якості як просте співчуття, вміння прощати, милість до слабких і беззахисних? Можливо, він їх розгубив у запалі революційної боротьби? Не впевнений. Він володів вражаючою здатністю підпорядковувати і знищувати людей, при цьому не відчуваючи жодних розкаянь совісті.
У розвитку ідеї Е. Фромма, була розроблена типологія «фашизоїдних» особистостей, тобто таких, від яких йде загроза фашизму. Але, гадаю, до місця буде пригадати лист однієї білоруської жінки, надрукований ще на початку 90-х років. Вона писала, що сталіністи були гірші фашистів, бо фашисти били переважно «чужих», а комуністи «своїх». І дайте відповідь собі, хто тоді Сталін?
Недавно Рада Європи справедливо зрівняла комуністичний та фашистський режими як тоталітарні й такі, що мають агресивну антилюдську сутність. Для них характерне одне спільне правило — хто не з нами, той проти нас, а значить — підлягає знищенню. Звідси культ тоталітарної держави та соціального насильства. Яка різниця — «вождь», «фюрер» або «дуче». Всі вони керували своїми країнами, як цар із казки, «за моїм велінням, за моїм хотінням».
На закінчення наведу думку щодо цього одного з авторів видання «Коммунистический Интернационал» від 4 листопада 1922 року: «У фашизму й більшовизму спільні методи боротьби. Їм обом байдуже, законна чи протизаконна та або інша дія, демократична чи антидемократична. Вони йдуть прямо до мети, топчучи ногами закони, й підпорядковують усе своєму завданню».4
На початку свого правління товариш Коба вів боротьбу за зміцнення особистої влади на партійній ниві. І перемігши своїх політичних противників, таких як, наприклад, троцькісти та інші, він силою й хитрістю розчистив для своєї персони політичне поле. Але в СРСР залишалися ще вороги його одноосібної могутності. І одними з них були українські націоналісти. Вони зменшували ареал поширення його особистої безмежної влади.
Зупинімося на цьому детальніше. Уявимо Україну в 20-ті роки минулого сторіччя. У середині 20-х років якраз починається нова хвиля українізації українського народу. Хоча це й звучить як тавтологія, але сенс зрозумілий. Починається етнічне й національне відродження українського народу. Українську інтелігенцію давно мучить проблема етнічної та національної ідентифікації. «Кожен із народів має центр свого щастя в собі, як кожна куля має в собі свій центр ваги». Ці слова належать Іоганнові Гердеру, німецькому філософові XVIII століття. Українці вкотре спробували знайти центр щастя у власній культурі та власній етнічній своєрідності. Власне, іншого шляху на щастя і немає.
Але для Кремля це як зубний біль — коли народи, підвладні Москві, починають вести розмову про національну своєрідність. Це було в минулому, і ще довго буде так у майбутньому.
Про обстановку в Україні в той час наведу витяг зі статті «Сталінська національна політика і розв’язання «російського питання» СРСР в 20—30-ті роки»5 Дмитра Чуракова. Автор дотримується принципу, який легко вкладається в російській голові, «російський народ перший серед рівних». Матеріал дає певне уявлення про політичні процеси, які протікали в той час в Україні. І найважливіше, сам тон статті відтіняє ставлення до таких проблем великороса, яким, безсумнівно, є Д. Чураков:
Постійно напруженою в плані збереження союзної держави обстановка була на Україні. Тут у 20-ті рр. діяли так звані «укапісти» — члени Української Комуністичної партії, деяких інших дрібнобуржуазних і націоналістичних організацій. Не все гладко було й у політиці, яка проводилася офіційною владою радянської України.
Масові перегини було пов’язано з так званою українізацією. Біля її джерел стояли такі українські діячі, як прозаїк і поет Микола Хвильовий, Михайло Волобуєв, член ЦК КП(б)У Олександр Шумський. (...)
Не де-небудь, а в центральному органі ЦК КП(б)У — часописі «Більшовик України» за 1928 р. з’явилася стаття економіста М. Волобуєва «До проблеми української економіки». У ній стверджувалося, що за царату на Україні проводилася колоніальна політика, грабувалися її економічні ресурси. Тепер же, за радянської влади, стверджував автор, Україна повинна розвиватися в своїх відособлених природних національно-економічних кордонах. (...)
Дуже скоро позицію Шумського багато в чому почне підтримувати й Комуністична партія Західної України, яка діяла на території Польщі й була наскрізь просякнута симпатіями до Троцького. Що ж до самого Троцького, то він був рішучим прихильником сепаратизації України. У «Бюлетені опозиції», який видавався ним за кордоном, він вмістив ряд статей із цього питання. У одній із них Троцький писав: «Адже незалежність об’єднаної України означає відокремлення Радянської України від СРСР — вигукують хором «друзі» Кремля. Що ж тут такого жахливого? — заперечимо ми, зі свого боку. Священний трепет перед державними кордонами нам чужий. Ми не стоїмо на позиції «єдиної і неподільної». Потрібно додати, що ці свої погляди Троцький розвивав і відстоював у той період, коли український сепаратизм особливо загострився і набув солідної бази для свого розвитку.
Зовсім інакше, ніж Лев Троцький, на «українізацію» дивився Сталін. І не лише як на підрив єдності держави, але й почасти як на особистих ворогів. Вони підривали його непорушний авторитет, як людини, яка присвоїла собі титул «батька всіх народів». Мільйони людей тоді співали приблизно такі рядки: «Сталин — отец, вождь, друг и учитель, который вирастил нас». А тут виникають якісь українські націоналісти — до нігтя їх. І навіщо вести з ними наукову ідеологічну полеміку — краще покарати всіх українців відразу, а заодно й іншим буде урок.
Тим більше, що до ідеї незалежності України велику симпатію мав його «заклятий друг» Л. Троцький. Як будь-який тиран, Коба був злопам’ятною людиною, яка не забувала старих образ. Тобто на сталінське сприймання процесу «українізації» лягли відбитки і його особистих стосунків із Львом Троцьким. Про якого він пам’ятав завжди, і при нагоді, так би мовити, за «великою дружбою», наказав «приласкати» його льодорубом у далекій Мексиці.
На Україні процеси сепаратизму набули найбільш глибокого характеру, набули «солідної бази для свого розвитку». Ідеї самостійності знаходили підтримку серед широких верств населення, зокрема, й серед селянства. У декого з них ще залишилися теплі спогади про часи Нестора Махна.
А яку роль відіграє селянство для збереження українських етнічних традицій? Національна душа українців, білорусів і багатьох інших народів живе якраз у селянстві. Потрібно визнати, що ми — селянські нації. А інтелігенція бореться за збереження та намагається примножити вже ці етнічні традиції. Трохи відволічуся. А що це означає? А ось що. Доки селяни не оволодіють сучасними ринковими методами сільгоспвиробництва, то ніяка промисловість, ніякі високі технології не витягнуть нас із «радянського» болота.
Українці, на думку Сталіна, зайшли дуже далеко в своїх вільнолюбних планах. Але Коба ніколи не поспішав, завжди вмів чекати найзручнішого моменту, щоб завдати удару у відповідь. Можливо, він навчився цього, коли розробляв плани операцій з експропріації цінностей у Тифлісі, а пізніше й у Баку? А можливо, він вважав, що перед ним вічність і він завжди встигне?
І тут йому допоміг голод 30-х років. Припускаю, що коли голод лишень розгортав свої кістляві плечі, він просто не знав що робити. Він розгубився, як у червні 1941 р. Сталін мав некритичне мислення. Він вірив у власну непогрішність. Але непродумана колективізація привела до голоду. Тому він не знав, як правильно реагувати і як чинити в даній критичній ситуації. Ця невдала практика підривала віру в правоту його ухвал.
А потім сталінське «его»6 підказало вихід. Відразу виникло питання, як використати цю ситуацію на свою користь? Люди з його близького оточення, говорили, що він ходив абсолютно безшумно, в м’яких чоботях без підборів. І так само «безшумно» він стежив за подіями, даючи їм розвиватися за найгіршим сценарієм. Сталін сам правив розстрільні списки — ось цей нехай поживе, а цього залишити в реєстрі смертників. Хіба така людина прийде на допомогу? Виручить у біді?
Тому Йосип Сталін зайняв вигідну лише йому вичікувальну позицію. Він залишив людей без допомоги, не прийняв усіх заходів для запобігання катастрофічним наслідкам. Чого він домагався, вичікуючи й виставивши військові кордони проти голодних людей? Так, одного. Доки голод не зламає національний хребет українцям, а заодно й іншим. Щоб думати перестали про свою «незалежність.» У таємниці Сосо потирав руки від задоволення.
А з чим він хотів, щоб погодилися «хохли»? Так, із його планами жорсткої централізованої держави. Що немає українців, немає білорусів, і інших націй, а є лише радянські громадяни, і така міцна спільність, як «радянський народ». Щоб можна було цинічно заявити ще при обговоренні проекту своєї Конституції, що радянські республіки «багатонаціональна соціалістична держава, яка цілком склалася й витримала усі випробування, міцності якої могла позаздрити будь-яка національна держава в будь-якій частині світу»7. Але зараз же ми чудово розуміємо, що це було черговою кремлівською ілюзією.
Йосип Сталін хоча й був етнічним грузином, але завжди міркував і поводився як великоруський шовініст. Хоча на його гербі були не візантійський двоголовий орел, а червона зірка, він точно так само хотів абсолютної імперської влади. Аналогічно Катерина II була принцесою прусського роду, але прийшовши до влади в Росії, затіяла одну з найбільших кампаній із завоювання чужих територій. З цього приводу Ричард Пайпс зазначив, що політична влада в Росії «не лише зосереджується в особистості правителів, але й самим справжнім чином коріниться в ній»8.
Тому можна сказати, що влада в Росії дуже псує людей. У принципі будь-яка, нічим і ніким не обмежена влада розбещує людей. Однак у величезній Росії ця вада вроджена, і тому вона не піддається лікуванню. Але хочеться сподіватися, що до пори до часу.
Для підтвердження діагнозу прочитайте ще раз цитату на початку статті, взяту з книги Р. Пайпса про золотоординську історичну підоснову московської системи правління. Навіть у наші дні ця хвороба дається взнаки. Наприклад, усі висловлювання Володимира Путіна, коли він був президентом, про повернення Білорусі та Казахстану до Російської Федерації можна діагностувати як «ототожнення політичної влади з розширенням території». Російський історичний досвід «розширення земель» має мало не історико-генетичну спадкоємність у політичних процесах.
Це політичне кліше досі викликає схвалення в російському суспільстві. Тому успіх зводиться до простого правила «підпорядкуй, диктуй свою волю, припустімо Мінську, Астані, Києву чи Тбілісі й ти президент-герой». У такий момент росіяни-патріоти від захоплення чепчики кидають догори. Так було й у той момент, коли на Кавказі виникли чергові російські напівколонії — Абхазія та Південна Осетія. Їх влучно порівнюють із «валізою без ручки» — і нести важко, і кинути шкода.
Проте повернімося до товариша Коби. Правитель Радянської імперії не міг змиритися з вільним духом Союзного договору від 1922 р. Цей документ мав договірний характер, тобто засновувався на консенсусі всіх сторін учасниць. У ньому говорилося, що республіки володіють правом вільного виходу зі складу СРСР. А що для Сталіна означають слова «право вільного виходу», і «консенсус»? Він їх просто не розумів, тому вони його й роздратовували. А для того, щоб скасувати цей пункт Конституції, необхідна була згода всіх республік, які входять до Радянського Союзу.
А як легше за все домогтися згоди? Зрозуміло, що з голодним народом набагато простіше домовитися — вони як беззахисні діти. У голодних людей немає ні етнічності, ні національності. Їх нагодуй, і вони погодяться з чим завгодно. Сталін, як знавець з національного питання, чудово розумів, що етнічна своєрідність вкорінена в селянстві. І насамперед треба порозумітися з людьми від сохи. Для інтелігенції ж була вигадана 58-ма антирадянська стаття.
Знищивши голодом національне самолюбство, передусім у непокірних українців, він домігся того, що в грудні 1936 р. була прийнята нова Конституція. Де вже були закріплені тези про вічну єдність і непорушність кордонів Радянського Союзу. Для Литви, Латвії, Естонії вхід умовно коштував копійку, а вихід карбованець. Фінляндія восени 1939 р. — навесні 1940 р. відбилася від такого подарунка, завдяки своїй морозостійкій мужній вдачі.
Це і є для диктатора, що називається «піймати вищий кайф» — його «залізна» влада зміцнилася.
Що тут можна ще сказати? Кожне тлумачення прагне до ясності. Мотиви поведінки Йосипа Сталіна на початку 30-х років, які наводять офіційні російські джерела і які висловлюються в цій статті, відрізняються по суті. Нехай читач сам вирішує, яке пояснення ближче його розумінню історії. Тому на користь цієї версії хочеться додати ще декілька рядків.
Що таке мотив вчинку? Мотив можна розуміти «як предмет, який спонукає і спрямовує на себе діяльність і вчинки, або як причину, яка лежить в основі вибору дій і вчинків і пояснює їх»9. Але, в тому й річ, що приховані мотиви часто настільки маскують, що навіть у свідомості найдійовішої особи вони мають відносну цінність. Приховані мотиви є у кожного з нас. І якщо вийти з щоденних поточних інтересів, то їх і не видно, і вони незрозумілі. Але якщо брати не день, а рік, і навіть десятиріччя, то можна прослідкувати їх вплив. Вони часто визначають долю, нашу довгострокову стратегію.
А яку стратегію може мати авторитарна особа? Яка «прихована» причина спрямовувала діяльність Коби, чим хоч якось можна пояснити вчинений злочин?
Хоча диктатори піклуються про державні інтереси, але завжди мають на думці свою особисту безмежну владу — така їх натура. Це і було сталінським прихованим мотивом протягом всіх «голодних» років — зміцнити свою імперію.
І «залізна» людина добре розуміла, що в плані зміцнення централізації і влади, основна загроза йде не від росіян, не від казахів або білорусів, а саме від українців. Ось чому злочин проти українців можна виділити особливо.
Українці, після росіян, були другою за величиною і значущістю нацією спочатку в Російській імперії, а потім у СРСР. Але для росіян Москва, Кремль були «рідною», «своєю» владою, а для українців усе ж «чужою», «не своєю». Сталін, як кремлівський самодержець, втілював домінування Росії над іншими республіками. І «радянський» часто означало «російський», причому частіше за все на Заході. Тому потрібно було якось приборкати «малоросів» у їхньому прагненні до суверенітету.
Отже, було вибрано найбільш відповідний момент, коли український народ виявився голодним і беззахисним. Йосип Сталін хотів швидко підмінити українську національну самосвідомість радянським вірнопідданським мисленням. Сформувати, так би мовити, з українських селян люмпен-селянство. Ось чому він спокійним голосом давав вказівки на установку блокпостів для голодних людей. Доводив, що так треба для справи. Але, прикриваючись державними інтересами, «стальний» Сосо реалізовував своє озлоблене егоцентричне «я» — його «его» отримувало від всього цього жаху задоволення.
1 Р. Пайпс. «Росія за старого режиму». М., «Независимая газета» 1993, стор. 114—115.
2 Сайт Русская линия. Библиотека периодической печати, 5.03.2008,
3 Сфера особистості, що характеризується внутрішнім усвідомленням самою себе.
4 Цитату взято з матеріалів того ж таки Д. Чуракова, див. зноску 2.
5 Р. Пайпс Россия при старом режиме, С. 41.
6 Сфера особистості, що характеризується внутрішнім усвідомленням самої себе.
7 Цитата з матеріалів того ж Д. Чуракова, див. прим. 2
8 Р.Пайпс Росія при старому режимі, стор. 41
9 Большой энциклопедический словарь под ред. С.Ю. Солодовникова, Минск, 2002, стор. 528
