4. ЯК ПЕРЕКОНАТИ НАШИХ ОПОНЕНТІВ?
Бар’єр ненависті виникає між людьми, які емоційно сприймають трагедію 1932—1933 рр. Ця ненависть не має особистісного характеру, її варто було б назвати абсолютним несприйняттям аргументації опонентів у питанні, від ставлення до якого залежить світогляд людини. Кожна сторона по-своєму дивиться на жахливі наслідки голоду. Російські політики та вчені сприймають ці наслідки як смерть від голоду, а українська сторона трактує їх як вбивство голодом.
Свій виступ на московському колоквіумі я закінчив висновком про те, що сталінський уряд протягом листопада 1932 — січня 1933 рр. здійснив ряд замаскованих під хлібозаготівлі акцій, метою яких було обдумане й холоднокровне нищення шляхом позбавлення їжі кількох мільйонів людей в УСРР і на Кубані. В.Кондрашин, який виступив після мене, почав з того, що наші дискусії можуть закінчитися коли-небудь війною між Україною і Росією. В ході дальшої розмови, коли напруження трохи спало, він дезавуював цю заяву. Справді, війна, викликана різними трактуваннями подій, що відбулися три чверті століття тому, виглядала б надто дивно.
Слово «геноцид» в моїх виступах, як і у виступах В.Васильєва, навіть не прозвучало. Воно є правовим визначенням злочину й належить до компетенції юристів. Історики повинні встановити факти, як я тепер розумію, а юристи мають розглянути їх під кутом зору критеріїв, що містяться в конвенції ООН «Про попередження злочину геноциду й покарання за нього» від 9 грудня 1948 року.
Спілкуючись із російськими колегами, я переконався в тому, що вони стоять на цілком визначеній позиції у двох пунктах. По-перше, голод мав, на їхню думку, тільки регіональні відмінності. По-друге, не слід говорити про вбивство голодом. Поєднані разом, ці два судження унеможливлюють a priori, тобто до визначення юристів, визнання Голодомору геноцидом.
На мою думку, перше судження нелогічне. Регіональні відмінності в загальносоюзному голоді складаються з різних компонентів. Чому в даному випадку вимагається закрити очі на те, що серед них може виявитись потужний національний компонент? Загальновідомо, що під прикриттям соціалістичного інтернаціоналізму та дружби народів радянська влада нерідко репресувала людей за ознакою етнічного походження.
Ставлення Кремля до українців можна проілюструвати багатьма фактами. Ось один з них, нещодавно опублікований у Варшаві польським істориком Яном Брузьким. На дипломатичному рауті 6 листопада 1933 року в Анкарі Климент Ворошилов у розмові з послом Польщі Юрієм Потоцьким висловив подив у зв’язку з тим, що польська влада надто поблажливо ставиться до своїх українців. Ішлося про недавню подію — вбивство чиновника радянського консульства в Львові бойовиком ОУН М.Леміком з метою висловити на суді прилюдний протест з приводу замовчуваного голоду в Україні. Ворошилов зазначив, що в радянській Росії українців тримають в цілковитій покорі. Ми не зможемо, однак, як уже вказувалося, знайти документальне підтвердження наміру влади знищити українців. Тим більше, що етнічні українці мали в СРСР різний політичний статус залежно від місця проживання — в УСРР, на Кубані або в містах Росії.
Та не все так безнадійно. Є можливість зосередити зусилля на пошуку документів, які засвідчують вбивство голодом. Сталінська акція була замаскованою, але вона піддається розкриттю. Українська сторона повинна ретельно відпрацювати доказову базу вбивства голодом і при цьому відмовитись від деяких звичних, але не пов’язаних із Голодомором уявлень.
По-перше, треба більш акуратно використовувати термін Голодомор, розуміючи під ним тільки одне — голодний мор, організований спеціальними діями влади. Потрібно відмовитись вживати цей термін у множині, для українців вистачить одного Голодомору, як для євреїв — одного Голокосту. Голоди 1921—1923 рр. і 1946—1947 рр. не можна називати голодоморами з тієї простої причини, що в них не простежувалися дії влади позбавити селян їжі з однією тільки метою — аби позбавити їх життя.
По-друге, в голодуванні 1932—1933 рр. потрібно знайти грань, яка відмежовує голод від Голодомору. На цю грань вказує законодавство про натуральні штрафи, прийняте в УСРР у листопаді й застосоване в селах, поставлених на «чорну дошку», в грудні 1932 року. Раніше український голод не відрізнявся від голоду в інших регіонах СРСР, тобто був викликаний вилученням зерна. Хлібозаготівлі з урожаю 1931 року в УСРР були особливо нищівними й призвели до голодної смерті десятків тисяч селян. Але в даному випадку можна лише констатувати, що для сталінського уряду хліб був важливішим, ніж життя селян. Тобто кінцевою метою Сталіна був тільки хліб. Аби припинити смертність від голоду, в Кремлі пішли навіть на те, щоб обмежити зерновий експорт і закупити деякі партії зерна в сусідніх країнах для утворення насіннєвого фонду й продовольчої допомоги голодуючим.
Якщо підійти до справи з такими критеріями й залучити до співпраці тих вчених Заходу, які вже починають спеціалізуватися на проблематиці голоду 1932—1933 рр. в СРСР, то можна буде налагодити цілком успішний діалог з російськими вченими. Кажу це з цілковитою певністю, тому що наші російські партнери не побачать нічого небезпечного для своєї країни в деполітизованій картині Голодомору. Маю на увазі саме вчених, а не тих, хто вважає Сталіна ефективним менеджером.
5. ЩО ТРАПИЛОСЯ НА ЗЛАМІ 1932—1933 рр.
Дії Кремля в листопаді 1932 — січні 1933 рр., які спричинили Голодомор, доводиться реконструювати приблизно так, як перетворену на купу різнокольорових камінчиків мозаїчну картину. Немало камінчиків-документів тепер відомі, але невідоме їхнє місце в колишній картині. Зрозуміло, що професійний історик може підібрати під будь-яку умоглядну схему достатню кількість пов’язаних між собою фактів. Але в цьому випадку ми маємо справу не з концептом, який народився в голові вченого, а з Голодомором, який справді мав місце. Комбінуючи камінчики розсипаної мозаїки так, щоб вони співпадали один з одним, ми завжди будемо одержувати той самий портрет — організатора Голодомору — Сталіна.
Знаряддям вбивства голодом виявилися натуральні штрафи. 21 листопада 1932 року в газеті «Вісті ВУЦВК» була опублікована підписана Власом Чубарем за день до того постанова РНК УСРР «Про заходи до посилення хлібозаготівель». В ній говорилося: «До колгоспів, які припустили розкрадання колгоспного хліба і злісно зривають план хлібозаготівель, будуть застосовані натуральні штрафи порядком додаткового завдання з м’ясозаготівель розміром 15-місячної норми здавання даним колгоспом м’яса як усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників». У постанові ЦК КП(б)У за підписом С.Косіора від 18 листопада під ідентичною назвою (вона не публікувалася) йшла мова про штрафи м’ясом і картоплею (в розмірі річної норми здавання).
Колгоспники та одноосібники платили державі натуральний податок м’ясом і картоплею, але не про нього йде мова. Ідеться про штрафні санкції за нездачу хліба, які встановлювалися у відповідності з нормами здавання м’яса й картоплі. При цьому колгоспники повинні були штрафуватися за борги колгоспів продукцією, вирощеною у присадибному господарстві.
Російські вчені стверджують, що авторами постанов під назвою «Про заходи до посилення хлібозаготівель» були ті, хто їх підписав — Косіор і Чубар. Це не так. 22 жовтня 1932 року політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення відправити в УСРР надзвичайну хлібозаготівельну комісію на чолі з В’ячеславом Молотовим. Останній знаходився в Україні до 6 листопада, після чого повернувся в Москву. В Харків він знову приїхав 17 листопада, а 22 листопада телеграфував Сталіну: «Розробили нові практичні вказівки ЦК з хлібозаготівель, які вислані ЦК ВКП(б)». Зрозуміло, що Косіор і Чубар були присутні, але хто розробляв підписані ними документи, невже неясно?
27 листопада, коли Сталін виголосив свою знамениту фразу про «сокрушительный удар», він зробив два відповідальних призначення в системі ОДПУ. Повноважний представник ОДПУ по Середній Азії Юхим Євдокимов ставав повпредом по Північно-Кавказькому краю, а заступник голови ОДПУ Всеволод Балицький — повпредом ОДПУ по УСРР. До речі, у неправленій стенограмі об’єднаного засідання політбюро ЦК і президії ЦИК ВКП(б) з фразою про «сокрушительный удар» напрям цього удару не був розмитим. Сталін назвав регіони, де діяли надзвичайні хлібозаготівельні комісії (Північний Кавказ, Україна, Нижня Волга), а також конкретних ворогів — білогвардійців та петлюрівців.
Перед від’їздом в Україну Балицький мав бесіду з генсеком. Про її зміст можна здогадатися, читаючи оперативний наказ по ДПУ УСРР №1 від 5 грудня. Документ починався з твердження про те, що в Україні має місце «організований саботаж хлібозаготівель і осінньої сівби, організовані масові крадіжки в колгоспах і радгоспах, терор щодо найбільш стійких і випробуваних комуністів та активістів на селі, перекидання десятків петлюрівських емісарів, поширення петлюрівських летючок». Після цього йшов висновок про «безумовне існування на Україні організованого контрреволюційного повстанського підпілля, пов’язаного із закордоном та іноземними розвідками». Щоб полегшити «сокрушительный удар» (ми пізніше дізнаємося, в чому полягала його суть), Сталіну треба було придушити опір з боку місцевого апарату. Найлегше це було зробити, пов’язуючи можливий опір з іноземними розвідками.
19 грудня на допомогу Балицькому в Україну були надіслані секретарі ЦК ВКП(б) Лазар Каганович і Павло Постишев в якості особливо уповноважених ЦК ВКП(б) і РНК СРСР. Пізніше, в кінці січня 1933 року, Постишев одержав уже постійне місце роботи в Україні в якості другого секретаря ЦК КП(б)У. Однак за ним до 1934 року залишалася й попередня посада секретаря ЦК ВКП(б). Одночасно в пресі піднялася галаслива кампанія проти українських селян. Газети звинувачували їх у тому, що вони підривають лінію партії на соціалістичну індустріалізацію своїм небажанням сумлінно працювати в колективному господарстві. Газета «Вісті ВУЦВК» у передмові статті від 23 грудня давала таку інструкцію багатотисячній армії хлібозаготівельників: «Основну частину хліба, яку ще треба заготовити, можна і треба взяти тільки шляхом безперечного вилучення незаконно розданого, розкраденого хліба». 1 січня 1933 року в газеті «Правда» з’явилася кореспонденція з великого села Кринички на Дніпропетровщині, яка закінчувалася так: «Треба шукати, адже є підземне «пшеничне місто».
Селяни справді бажали врятувати свій хліб від реквізицій, які тривали уже третій рік. Використовуючи для обшуків сільську міліцію, уповноважених по хлібозаготівлі з міських установ та підприємств, членів комітетів незаможних селян і власну агентуру, чекісти знаходили ями. Кожна знахідка описувалася в газетах і демонструвалася в кінохроніці, щоб сформувати негативне ставлення до голодуючих селян у населення міст, якому скоротили норми видачі хліба по картках. Про те, що кількість знайденого в ямах хліба була мізерною, можна було дізнатися тільки з секретних зведень ДПУ.
Якщо виявлені чекістами під час обшуків запаси хліба не мали державного значення (за 20 днів грудня — 700 тис. пудів), то чому газети галасували про підземні «пшеничні міста»? Ця істерія була покликана замаскувати запланований «сокрушительный удар».
На засіданні політбюро ЦК КП(б)У 20 грудня з участю Кагановича й Постишева Влас Чубар говорив про те, що під час хлібозаготівель не застосовується законодавство про натуральні штрафи, він вважав це недоліком в роботі заготівельників. Станіслав Косіор говорив про повальні, але неефективні обшуки, які дають декілька кілограмів зерна на двір (що підтверджувалося зведеннями ДПУ). Співставляючи ці свідчення, можна зробити винятково важливий висновок: перед останньою декадою грудня натуральні штрафи й обшуки ще не були поєднані в одну репресивну акцію.
Репресивна акція, суть якої полягала у вилученні нехлібних продуктів харчування, почала застосовуватися тільки в селах, поставлених на «чорну дошку». 8 грудня Косіор доповідав Сталіну, що керівники областей поставили на «чорну дошку» до 400 сіл. Він заявив, що про вплив цієї репресії говорити рано, а найкращі результати дають натурштраф і позбавлення селян присадибної ділянки. Ці рекомендації були враховані найпростішим способом: в селах, поставлених на «чорну дошку», почали застосовувати натуральні штрафи. Ми не знаємо, хто дав цю команду, але знаємо, кому був адресований лист Косіора. За спогадами людей, які жили в таких селах, вони були заблоковані, в них відбувалися обшуки прихованого хліба, супроводжувані конфіскацією всіх нехлібних продуктів харчування. Як довго могли прожити ті, кого позбавили продовольства й заблокували у власних селах? Не більше 2-3 тижнів...
Коли відбулося злиття натурального штрафування і обшуків у одну репресивну акцію в масштабах всієї України? Це можна встановити з точністю до одного дня. 1 січня 1933 року Сталін запропонував керівникам України оповістити селян через сільради про необхідність добровільної здачі прихованого хліба. Ті з селян, хто хліб не здасть, попереджав генсек, репресуватимуться. Прихований смисл документу цілком зрозумілий: це був замаскований сигнал до повсюдних обшуків. Хіба можна було іншим способом встановити селян, які не побажали здати прихований хліб?
Телеграму не можна було вважати прямим документальним підтвердженням вилучення у селян всіх запасів продовольства. Вона свідчить лише про те, що обшуки здійснювалися у всеукраїнському масштабі. Існують сотні й тисячі опублікованих свідчень людей, які пережили Голодомор. Вони в один голос підтверджують те, що під час обшуків забирали всю їжу.
Конфіскація їжі під прикриттям хлібозаготівель була лише частиною чекістської акції. Створення несумісних з життям умов існування виявилося повним лише тоді, коли воно сполучалося із забороною інформації про голод і з фізичною блокадою. Заборона інформації, як це загальновідомо, тривала до грудня 1987 року. Блокаду голодуючих організував Сталін власноручно написаною інструкцією (автограф зберігся) від 22 січня 1933 року.
Отже, українські регіони були піддані «сокрушительному удару». Те, що відбулося в першій половині 1933 року, слід кваліфікувати як вбивство голодом. Історики повинні визнати, що сталінський «сокрушительный удар» задокументований в усіх своїх складових частинах.
Нам кажуть, що за межами українських регіонів теж застосовувалися репресивні заходи у вигляді вилучення всієї їжі, а сталінська блокадна директива була поширена 16 лютого 1933 року на Нижню Волгу. Нам кажуть, що в деяких районах Російської Федерації смертність від штучно створеного голоду була не меншою, ніж в Україні. Та чи випливає з цих безсумнівних тверджень висновок про те, що репресії 1932—1933 рр. не мали в собі національної складової? Невже така національно-етнічна складова проявилася істотно пізніше — під час війни і в повоєнні роки (згадаємо, наприклад, німців, чеченців, турок-месхетинців тощо)? Але ж «сокрушительный удар» по українській інтелігенції був завданий не в 1937, а в 1933 році. Депортації німців і поляків з Правобережної України почалися в 1934—1935 рр.
Як довго тривала чекістська акція з вилучення продовольства? Логічно припустити, що вона завершилася з початком масштабної допомоги голодуючому селянству. 7 лютого політбюро ЦК ВКП(б) прийняло перші постанови — по Дніпропетровській і Одеській областях — про надання продовольчої допомоги (по 200 тисяч пудів жита). Хліб призначався, як вказувалося у постановах, «на продовольчі потреби робітників радгоспів, МТС (машино-тракторних станцій. — Авт.), МТМ (машино-тракторних майстерень. — Авт.), а також партійного й безпартійного активу колгоспів, які потребують допомоги». Допомога була позбавлена елементів доброчинності. Партійно-урядові постанови передбачали організацію громадського харчування під час польових робіт прямо на полях, тобто тільки для тих, хто зберігав здатність працювати.
Британський дослідник Роберт Девіс та його австралійський учень Стефен Віткрофт підрахували, що в період з лютого по липень 1933 року УСРР та Північний Кавказ одержали в п’ять разів більше хліба у вигляді державної допомоги-позички, ніж всі інші голодуючі регіони разом узяті. Чи означає це, що вбивство голодом не сполучається з таким обсягом допомоги, а тому про умисне вбивство нема й мови? Ні, більша порівняно з іншими регіонами допомога свідчила лише про те, що чекісти дуже добре «почистили» територію УСРР і Кубані.
Якою була мета «сокрушительного удара»? Це питання виходить за межі розглядуваної тут проблеми. Обмежимося тільки одним документальним свідченням, яке показує суть сталінської терористичної акції. Секретар Сталіндорфського райпарткому (центр німецького національно-адміністративного району в Дніпропетровській області) доповідав начальству 25 лютого 1933 року: «В Ворошиловском сельсовете отчаяние колхозников дошло до крайних пределов: люди перестали просить помощи, лежат в холодных нетопленных домах и ждут смерти». Конфіскація всього продовольства практично відразу перетворювала давно голодуючих селян з киплячої обуренням в інертну масу.
Якісна відмінність між загальносоюзним голодом та українським Голодомором найбільш рельєфно проявилася в подіях січня 1933 року. До цього часу чітко позначився провал спроб Кремля перетворити новонароджений колгоспний лад в інтегральну частину радянської командної економіки. Це було можливо тільки в тому випадку, якби колгоспники задовольнилися присадибною ділянкою і працювали на державу в громадському господарстві без матеріальної компенсації. Не питаючи у них згоди, держава почала вилучати в колгоспів у 1930—1932 рр. майже всю зернову продукцію. Селяни у відповідь перестали продуктивно працювати в колгоспі, внаслідок чого урожай 1932 року значною мірою був втрачений. Сталін кваліфікував природне небажання селян працювати на державу безплатно як саботаж, але спрямував «сокрушительный удар» проти колгоспників та одноосібників у двох українських регіонах. І тоді ж, у січні 1933 року, Кремль зробив принципову корекцію планів комуністичного будівництва. Держава визнала колгоспну продукцію власністю колгоспів і колгоспників. Віднині колгоспи повинні були віддавати їй лише твердо зафіксовану частину вирощеної продукції у вигляді натуральних поставок податкового характеру. Всю іншу продукцію селяни могли реалізувати на так званому колгоспному ринку, де ціни формувалися за законом пропозиції і попиту. Як наслідок, в СРСР збереглися товарно-грошові відносини, а колгоспний лад одержав у системі командної економіки автономію.
6. ЩО РОБИТИ ДАЛІ?
Попередній розділ являє собою коротке зведення того, що я публікував у 2007—2009 рр., у тому числі — в газеті «День». Саме цей текст я відправив проф. М.Дмітрієву електронною поштою ще до поїздки в Москву, а він таким же способом поширив його серед учасників колоквіуму. Отже, читачі газети мають перед очима те, що мали учасники московського колоквіуму.
Що в цьому тексті нелогічне, неправильне, підтасоване, притягнуте за вуха? Не знаю, тому що в критичному плані ніхто не висловлювався ні на колоквіумі, ні раніше, за всі попередні три роки. Можливо, ще висловиться експерт по гаремах Олесь Бузина, який присвятив мені розворот сторінок в газеті «Сегодня» з портретом під назвою «Как считает трупы в Институте истории Кульчицкий» (14 листопада 2009 року).
В.Кондрашин на колоквіумі зауважив, що українці даремно не бажають співпрацювати з росіянами в підготовці фундаментального збірника документів «Голод в СССР. 1930—1934 гг.» Він подарував мені видану в 2009 році Федеральним архівним агентством збірку документів обсягом в 518 сторінок, якою я тепер часто користуюсь. Це, так би мовити, прообраз майбутнього збірника, який складається з кольорових ксерокопій документів (вони є в інтернеті). Дуже ефектно виглядає автограф Сталіна під протоколом №130 засідання політбюро ЦК ВКП(б) про допомогу житом Дніпропетровському й Одеському обкомам.
У нас трохи більший досвід підготовки документальних збірників на цю тему. Перший із них «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів» вийшов із друку за спеціальною постановою політбюро ЦК Компартії України від 26 січня 1990 року. У цьому надзвичайно цінному для науковців збірнику було надруковано немало документів про допомогу держави голодуючим селянам, а причиною українського голоду, як вказувалося у згаданій постанові політбюро ЦК КПУ, було назване «примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики». Нам не хотілося б брати участь у підготовці ще одного архівного збірника з документами про жахіття голоду, перегини хлібозаготівельної політики, викликані необхідністю форсованої побудови Дніпрогеса та Криворіжсталі, допомоги держави голодуючим селянам. Інша річ — авторський текст. Я передав В.Кондрашину рукопис «Голодомор в Україні», з яким читачі газети «День» знайомляться в цю хвилину, але не цей концентрований для газетного формату текст, а з усією потрібною аргументацією — на 10 сторінок. Сподіваюсь, він буде надрукований в книзі про голод в СРСР, над якою В.Кондрашин працює як відповідальний редактор. Якщо це не вдасться, доведеться видавати рукопис двома мовами в Україні, а потім поширювати в Росії.
Повертаючись до оцінки учасниками колоквіуму тексту, який відтворює попередній розділ цієї статті, зазначу тільки одне: в один голос всі вказали на те, що спогади свідків Голодомору про конфіскацію всієї їжі — це не документ. Потрібні архівні документи про конфіскацію всього, що селяни запасали від одного до іншого врожаю — цибулі, гарбузів, фруктової сушні, часнику, буряків, квашеної капусти тощо, окрім м’яса і картоплі (такі документи є). Спогадам нема віри...
Це серйозне зауваження, так би мовити — останній аргумент наших опонентів. Справді, конфіскація всієї їжі є першою ознакою вбивства голодом, тут уже про Дніпрогес і Криворіжсталь не згадаєш. Як же добитися матеріалізації колективної пам’яті українського народу, перетворення її в судовий документ? З великим запізненням за цю справу взялася Служба безпеки України. В інтерв’ю з журналістом газети «День» голова СБУ Валентин Наливайченко зазначив, що порушена його відомством кримінальна справа по Голодомору обсягом в 253 томи вже передається в суд («День», 18 грудня 2009 р.).
Чи могли б українські та російські історики прийти до єдиного знаменника в дискусії про загальносоюзний голод і український Голодомор. У жовтні 2009 р. група українських науковців зустрілася в Києві з доповідачем Парламентської асамблеї Ради Європи з питань Голодомору в Україні та масового голоду на території республік колишнього Радянського Союзу 1932—1933 рр. віце-спікером ПАРЄ Мевлютом Чавушоглу (Туреччина). В розмові з ним я допустив таку можливість лише за деяких умов:
— якщо українська сторона припинить розглядати Голодомор як щось цілісне протягом двох років;
— якщо російська сторона навчиться бачити не тільки регіональні, але й національні відмінності в голоді 1932—1933 рр.;
— якщо механізм Голодомору буде встановлений спільними зусиллями українських, російських і західних вчених, працюючих під егідою ПАРЄ.
М.Чавушоглу побував після України на Північному Кавказі, в Казахстані і в Москві. Він підготував проект резолюції, який в грудні 2009 року розглянула комісія ПАРЄ з політичних питань. Наскільки я знаю, думка про створення дослідницької групи в проекті резолюції знайшла своє місце. Отже, попрацюємо!
