Цього разу «День» знову побив рекорди попередніх років: у двох виставкових залах було представлено дві сотні кращих конкурсних фотографій, а всього на конкурс надійшло 1250 робіт (проти 800 у 2005 році) від 173 учасників з усіх регіонів України. Так само побільшало й охочих відзначити фотографії, тобто зросла кількість спеціальних призів від почесних гостей виставки. У голосуванні за найкращу роботу взяли участь 2320 відвідувачів фотовиставки. Голоси розділились між чотирнадцятьма роботами. Найбільше голосів цього разу набрала, а отже і стала переможницею конкурсу глядацьких симпатій, робота «Дві правди» Бориса КОРПУСЕНКА. Нагадаємо, що ця ж робота отримала головний приз VIII Міжнародної фотовиставки «День-2006».
Сьогодні щодня проводяться різноманітні виставки, це не новина. Переважно то заходи комерційні: хтось щось продає, хтось купує, підписують контракти. А тут? З острахом власної бездуховності звернувся з проханням поділитися враженнями до відвідувачів. Насамперед цікавила думка фотографа. Хто ж як не він бачить тут найменші деталі та може все пояснити.
Як виявилося, за кожною представленою фотографією стоїть не просто дорога камера і вигідна ситуація. Це людське життя, людські долі, відчуття та душа фотографа. Якщо наші люди навчилися бачити радість чи біль, захоплення чи гнів тих, хто поруч, якщо вони можуть показати це через фотографію іншим, то, певно, у цьому і є значення фотоконкурсу та часткове досягнення його організаторів. Коли, повертаючись з виставки , ідеш вулицею, а перед очима образи з фотографій, то значить вони працюють і все це не дарма. Якщо роботи викликають у людей такі сильні емоції, гадаю, це і є найбільша нагорода для їх авторів. Залишається лише подякувати їм та побажати подальших успіхів.
Микола ХРІЄНКО , оглядач газети «Українська столиця», фотограф, учасник фотовиставки:
— «День» — це єдина газета, єдина серйозна організація в Україні, яка займається «підняттям» української фотографії, українського фотомистецтва. Це найголовніше. Тут уже вісім років пробують себе, навчаються і реалізовують свої можливості всі, хто любить фотографію. Незалежно від того, який у людини статус, — це аматор чи любитель, чи професіональний фотограф. Сучасна фототехніка дає можливість знімати кожному. Якщо при цьому додається відповідний людський фактор — очі і душа фотографа, то і маємо чудові результати. Подивіться, на виставці немає жодної фотографії, яка б була неправдива, вносила бруд. Навіть фотографія цього хлопчика з цигаркою (Гнат, здається, його звати) не несе негативу. Це чуттєво переданий образ безпритульних дітей. Вся виставка, незважаючи на такі складні, драматичні моменти, спрямовує до світла. І це головне.
Життя в Україні різнопланове. Звичайно, нам, простим людям, які живуть з трудової копійки, які заробляють на життя власною працею, фізичною чи розумовою, нам хотілося, щоб це життя стало кращим. Ті, кому впало, хто вкрав у народу, у колишньої держави, вони по-іншому, мабуть, мислять. Як би там не було, але ця виставка відображає переважно чесних і порядних людей, які мають і зможуть жити краще. Я в це вірю. Звичайно, сумно дивитися на безпритульних дітей, але це треба побачити, щоб зрозуміти проблему. Сподіваюся, що суспільство зможе вирішити такі проблеми, зокрема ті ж депутати мусять приймати потрібні закони.
От дивишся фотографію на виставці і здається, що вона є абсолютно самодостатньою, так? Все видно, все зрозуміло, і не треба нічого казати, пояснювати. Яка роль, на вашу думку, фотографії у газеті? Як вона впливає, чи може спонукати людей до роздумів, висновків і уже дій? Ну, щоб не просто подивився та й все, а хотілося якихось змін, зробити їх самому.
Фотографія в газеті, якщо брати цей ракурс, звичайно втрачає багато в кольорі та технічній якості. Але нічого страшного. Якщо сильна фотографія, така як Бориса Корпусенка «Дві правди», то вона все одно передає те, що є основним. Погана фотографія, в значенні художньо-документальному, ти її як не друкуй, яким розміром, який би не був хороший об’єктив, але якщо вона невдала і не відображає суті, нема ні тепла, ні добра, то вона ні в газеті ніякої погоди не зробить, ні на фотовиставці. Газетна фотографія — це жанр, можна сказати, відокремлений. Якщо фотографія іде у газету, вона оперативна і робиться живою, найшвидше ставиться в номер з подій. Вона необхідна. Газета без фотографій — це сліпа газета. Як хата без вікон, як будинок без вікон. Це очі — фотознімки. Чи впливає фотографія на роздуми і висновки? Безперечно. Бо це — ніби бачити і не думати. Спонукає і до роздумів, і до висновків, а щодо дій, то вже залежить від активності і позицій людини.
За тиждень-два розпочинаю другий етап свого такого дослідження «Українці за Уралом». Він припадає якраз на чотири зимові місяці, коли там хуртовини і все таке, динаміка. Коли будуть, а жоден фотограф не може загадати напевне, вдалі фотороботи, то обов’язково запропоную їх до виставки наступного року. Сьогодні немає де показати фотографію в такому живому вигляді, не друковану, а в такому форматі, при таких умовах, такій кількості глядачів.
Кожен вартісний знімок дається нелегко. Йому передує тривала робота. Це і освоєння свого фотоапарата, і розумова робота. Треба виробити своєрідне внутрішнє відчуття. Треба в потрібний час бути в потрібному місці. Ось випадок, коли людина зняла на звичайний мобільний телефон падіння літака. І це вже є вагомий документ. А ще слід бути завжди готовим. Бо навіть якщо фотоапарат у тебе у рюкзаку, то доки ти його дістанеш звідти, ситуація може сто раз змінитися. Ну і найважливіше — треба мати бажання і любов.
На виставці представлено 200 фотознімків. Практично вони охоплюють різні сфери життя, включаючи і наркоманію, і безпритульних, і собак, що потрапили в притулок, і багатих людей в парламенті тощо. Прагнути до розширення це нормальне явище. Щоб ширше, глибше. Із запропонованих на конкурс 1720, здається, фотографій, відібрано 200. Намагалися ж, я думаю, зберегти різноплановість. Але ні, саме життя швидше визначає. Якщо навіть 48 мільйонів наших українців любитимуть фотографію і їм з пелюшок дадуть кенони та нікони, вони не зможуть відобразити усіх моментів життя. Тому що життя настільки глибоке. Більш глибшого і різнопланового за життя немає нічого. Але прагнути показати нове, звісно, треба. Я б хотів розширити тематику своїх робіт. Але зараз зосереджений над циклом «Українці за Уралом», то не просто фотографую, а досліджую, багато читаю. Плюс до того технічка підготовка до роботи в тих умовах. Без такої концентрації, думаю, не можна досягти значних результатів у будь-якій роботі.
Юрій ШАПОВАЛ , професор, доктор історичних наук:
— Виставка відбиває час, мені здається, що забагато політики, яка, до речі, знята дуже професійно. Але, з іншого боку, політика представлена не стандартно. Це не є тривіальні фото. «День» вміє вибирати ракурс, дивитися на події так, як ніхто інший. Я хотів би більше бачити різнопланових фотографій. Політики це цікаві люди. Особливо у нестандартних ситуаціях. Але кажуть, що політика — це мистецтво можливого. Я гадаю, що фотографія — це, значною мірою, мистецтво неможливого. Тому я хотів би це неможливе побачити і у наступних виставках. Для мене дуже важливий той фактор, що ці виставки відбуваються. Це вже є традиція, яку не девальвує час. Вона є унікальною. Як для історика мені це дуже важливо. Але те, що робить газета «День», це частина літопису, писання історії модерної доби. Звичайно ж, з кожним роком виставка змінюється і лише на користь професіоналізму.
Мені особисто дуже сподобалося фото Бориса Корпусенка «Дві правди», що отримало гран-прі. Воно унікальне. Коли Борис розповідав мені, як він робить свої фото, я поставив йому абсолютно ідіотське запитання: які роботи йому, як професіоналу, подобаються. Борис назвав кілька фото. Для мене це дуже хороша характеристика. Якщо люди вміють бачити і цінувати не лише свої роботи, то це говорить про те, що журі газети «День» здатне оцінювати не лише самих себе, а й інших людей, різні грані світу. Дуже важливо, щоб усі були у рівних умовах.
