Перед Україною в цей час надто гостро стоїть питання — чи зможе вона мобілізувати свої внутрішні резерви для здійснення прориву в групу розвинених країн, чи остаточно залишиться в групі безнадійно відсталих.
Її головна проблема — відсутність геоекономічної стратегії розвитку держави, прийнятої на державному рівні.
Україна кожного року, кожного дня, кожної години втрачає темпи і все більше й більше відстає від європейських країн не тільки за обсягами валового економічного продукту на душу населення, а й за організацією економічного середовища, за якістю управлінського менеджменту, особливо на рівні вищих ешелонів влади.
Через це за кордоном склалася стійка думка, що наша країна не здатна на технічний прорив, що її доля — сировинний додаток Європи.
Укоріненню такої думки сприяє і наша «національно» забарвлена еліта, котра майбутнє України представляє не інакше як у шароварах і з вусами, хоч сама вважає за краще у вишиванках їздити на «мерседесах», а не на возах.
Коли 1 вересня 2000 р. з’явилася стаття Є.К. Марчука — «Соціополіс — модель майбутнього суспільства» (День № 156) , багато хто сприйняв її чи то як піарівський хід, чи то як утопічні мріяння, що мало стосуються української дійсності.
Однак існує соціальний закон — якщо суспільство дозріло для змін, досить з’явитися ідеї і процес кристалізації розпочнеться.
У листопаді 2000 р. пройшла I конференція з соціополісів. У ній взяли участь 34 організації. У другій (11—13 грудня 2001 р.), «Соціополіс в Україні: технологія практичного будівництва», брали участь уже близько ста організацій, комерційних структур і банків, а також представники мерій ряду міст України. У конференції брали участь і зарубіжні представники.
Ідея випереджального розвитку, концентрація уваги країни на проривних технологіях і розвиток відповідного середовища — соціополісів — це ті три кити, на яких може відродитися благополуччя України.
Конференція показала, що ці ідеї знаходять відгук серед активної частини населення України та її передової менеджерської еліти.
Про це свiдчить досвід створення креативного і сприйнятливого до інновацій середовища у м. Іллічівську.
Мер м. Іллічівська В.Я. Хмельнюк розповів, як за короткий проміжок часу, починаючи з 1995 р., 60-тисячне місто з депресивного населеного пункту повністю змінилося. Адміністрація не допустила розбазарювання державної власності, створила сприятливе середовище для бізнесу, запустили ряд підприємств. Критерій був один — уся продукція підприємств повинна відповідати європейському рівню і мати можливість експортуватися до Європи.
Навіть побудована взуттєва фабрика стала кращою в Україні, а її продукція йде на експорт до Німеччини та Росії.
За п’ять років різко виросла капіталізація міста, були впроваджені ресурсозберігаючі технології. У місті, де ніколи не було вузів, у цей час навчаються близько 500 студентів у філіалах трьох інститутів, у т. ч. й американського.
Активна робота ведеться зі створення відповідного середовища і в іншому місті України — Рені.
Але особливо симптоматичний досвід м. Овідіополя. У цьому провінційному містечку здійснено технологічний прорив. Підключено 2МБ канал Інтернет, запроваджено електронну торгівлю, організовано електронний документообіг, відкрито супермаркет...
Адже навіть у Києві документообіг в органах виконавчої влади, включаючи Кабмін, здійснюється за допомогою фельд’єгерського зв’язку, як за часів Царя Гороха. І після цього дивно чути від чиновників, що Україна прагне до Європи.
Ці приклади — не поодинокі. Українські фірми розробили цілий набір високотехнологічних програмних продуктів за системами документообігу, електронного бізнесу, електронної торгівлі, регіональних електронних громадських приймалень, електронного навчання і дистанційного медичного обслуговування. Проходить відпрацювання і проект електронного уряду.
Але соціополіс — це не тільки технології та інновації, це й відповідне інтелектуальне й креативне середовище.
На жаль, правляча еліта України завжди відрізнялася відсутністю творчої інтенції, тому творчі люди постійно витіснялися або виживалися з України до інших країн, там, де середовище сприяло розвитку їх таланту. Тепер ми пишаємося нашими земляками, але чи є наша заслуга в тому, що вони реалізовувалися не тут, а десь там, за межами нашої країни. Блискуча доля на чужині чекала К. Малевича, I.Сікорського, В. Некрасова, Р. Віктюка. Уродженець України Зельман Вакслман, який відкрив стрептоміцин і удостоєний Нобелівської премії, реалізовував себе в Америці. Наша земля народжує багато талантів, але у країні створена така атмосфера, що талант у ній або гине, або емігрує. По еміграції вчених, професіоналів різного профілю, талановитої молоді Україну обганяє хіба що Росія, і то за рахунок її розмірів.
Тому проблемі організації середовища проживання, освіті був присвячений цілий день конференції.
Мер Іллічівська звернув увагу, що коли місто почало бурхливо розвиватися, коли в ньому з'явилися сучасні виробництва й високого рівня освітні установи, напрям міграції змінився на 180 градусів; місто відчуло приплив пасіонарних людей, в місті стало престижно жити, що найяскравіше виявилося у цінах на квартири, котрі перевищили одеські.
Освіта — це особлива проблема України. Можна зробити тривалість освіти і 12 років, як «у них», і навіть 20 років, але знову ми стикаємося з формальними підходами, коли увага акцентується на формі, а не на змісті. Призначаючи викладачам за їх соціально важливу працю зарплати набагато нижчі за прожитковий мінімум, важко сподіватися, що вони дадуть якісну освіту. Тому навчання для дітей перетворюється на муку спілкування з роздратованими і незадоволеними життям учителями. А внаслідок «реформи» ця мука ще подовжується на 2 роки. Не даремно за кордоном Україну вважають країною мазохістів.
В. М. Співаковський iз київського ліцею «Гранд» саме і звернув увагу, що освіта — це передусім технологія, і батьки повинні чітко уявляти, яку дитину вони отримають на виході школи — зомбовану, схильну до маніпулятивного впливу й нашпиговану уривчастою інформацією старанного виконавця, або творчу особистість, здатну вбирати знання, як губка, і швидко перебудовуватися? Система освіти в Україні продовжує традиції Радянського Союзу й готує у школах представників I типу — гвинтиків, які потрібні були для індустріального виробництва.
Зараз ідеологія повинна стати іншою. Школи повинні мати сертифікати класності, і батьки разом iз дитиною самі повинні вибирати систему освіти та перелік предметів. Можливо, для цього гроші на освіту треба перераховувати не школам, а на особові рахунки дітей. Тоді ми й побачимо якісні зміни. В Україні давно ведуться дослідження з розвитку інтелекту дитини, починаючи з перенатального періоду. Генетична психологія — одна з профілюючих і в Інституті психології України. Напрацювання дуже великі. Але впроваджуються вони лише в деяких елітних школах у великих містах. Цим напрацюванням цікавляться і фахівці західних країн. А якщо ці методики розповсюдити на всю Україну?
Ще один день був присвячений обговоренню етичних питань. Учасники конференції дійшли одноголосного висновку: нова економіка неможлива без нової етики.
Відомий український філософ С. Кримський звернув увагу, що розвиток етики йде у напрямі повної індивідуальної відповідальності за рішення, що приймаються. Як це далеко від нашої керівної дійсності. Колективні органи ховають свій непрофесіоналізм за колективним прийняттям рішень. І доти, поки нами керуватимуть колективно, доти рішення будуть безвідповідальні, а народ житиме у бідності та убогості.
Можна багато говорити про ініціативу знизу, і не тільки серед учасників конференції. Точок зростання в Україні багато. Багато хто вже не розраховує на допомогу держави — головне, щоб вона хоч би не заважала. Усе більшої популярності набуває фонд «Україна — ХХI століття», заснований Богданом Губським. Його успіхи особливо відтіняють зневажливе ставлення чиновників до становища нашої науки. У відповідь на наполегливі вимоги Президента підвищити фінансування науки до встановлених законом 1,7% від ВВП, у бюджеті як і раніше закладається мізерні 0,29%.
До речі ініціатива знизу на рівні мерів міст і приватного бізнесу впирається у могутню бюрократичну стіну на високих поверхах влади.
Наведені приклади показують, що в країні приховані величезні резерви. Якби нашому народу, та таке ставлення держави, як це спостерігалося в Японії, Німеччині, Сінгапурі, Тайвані, Гонконгу, навіть у В'єтнамі в останні роки... Ми тоді стали б свідками «українського дива» не на словах, а на ділі. Але це, передусім, залежить від нас, адже це ми самі вибираємо свою долю, своїх депутатів, свої керівні структури. І саме від нашого бажання залежить, чи зможемо ми перетворити свою країну на Соціополіс. Люди і ресурси для цього в Україні є.
