Телевізійний оглядач «Общей газеты» Ірина ПЕТРОВСЬКА свою статтю в останньому випуску назвала «За кого вони нас тримають?» Йшлося в ній про ставлення телевізійників до глядачів. Але універсально сформульовані слогани тим і добрі, що вони можуть позначити точку відліку для найрізноманітніших тем. Наприклад, саме так можна сформулювати тему останнього телеспектаклю під керівництвом тієї ж І. Петровської «Прес-клуб з проблем взаємовідносин Росії з країнами Балтії і Україною на порозі 21 століття». В обговоренні теми брали участь російські журналісти (плюс політики) з одного боку і їх балтійські колеги плюс ваш покірний слуга — з іншого.
Формальним приводом для сповіді двох сторін на задану тему стало рішення литовського сейму «зажадати компенсації від Росії за роки радянської окупації» і події останніх тижнів у Львові в поєднанні з негативною реакцією на них Державної думи. Ці два прологи були проголошені ведучою І. Петровською як привід на початок з’ясування теми: «За кого тримають росіян у Прибалтиці і у Львові?» Правда, в пролозі на зворотній стороні Місяця залишилося невисвiтленим питання про те, що у відповідності з донедавна проголошеною концепцією зовнішньої політики сама Росія розглядає не тільки росіян, але і російськомовних у країнах Балтії і СНД як «співвітчизників». Адже це якраз саме той важіль, яким Росія має намір активно впливати на ситуацію в СНД і Балтії.
Здавалося б, все зрозуміле. «Захист мови» виявився на вістрі кута російської зовнішньої політики у цьому регіоні саме тому, що інші ресурси її впливу істотно обмежені. І питання «захисту співвітчизників» використовується Росією передусім для реалізації її власних національних інтересів. Російські ЗМІ мають свої форми відображення, відтворювання і ретрансляції цих інтересів. Причому, на відміну від українських ЗМІ у російських мас-медіа ці інтереси виразно переважають над інтересами корпоративними. Пригадується, під час «гоніння» на НТВ, (цей канал багато хто з українських інтелектуалів сприймає як своєрідний еталон об’єктивності, професіоналізму, свободомислення і т. ін.) багато хто з українських журналістів направили листа на підтримку каналу. Отримавши у відповідь кілька «приголомшуючих сюжетів iз життя команчів», тобто українців, Іллі Канавіна, вони були вражені такою «чорною невдячністю». Що й казати, так хочеться вірити в те, що прихильність демократії і правам людини сильніше за національне питання. Мені також дуже хочеться вірити, що в словосполученні «російський демократ» головне слово — друге. Однак доводиться визнати, що кордон, де закінчується російський демократ, відомий. І називається він — українське питання. Прес-клуб це зайвий раз підтвердив.
У принципі, першу спробу провести обговорення прав російськомовних в СНД і країнах Балтії за участю представників цих країн, можна тільки вітати. Але чи вдалася передача як конструктивний обмін думками і пошук компромісу? На мій погляд, ні. Спробую пояснити, чому. Передусім, тому, що ведуча свідомо взяла курс не на спокійне і зважене обговорення, а на максимально можливе загострення дискусії. Цю функцію досить успішно виконав відомий соратник В. Жириновського Олексій МИТРОФАНОВ. Його пасажі про «фашистські закони» про громадянство в країнах Балтії, про необхідність російських десантів (треба думати, для того, щоб врятувати від цих «фашистів» співвітчизників), про те, що «Україна ще дякувати повинна зате, що Росія звідти спокійно пішла» і т.п. своєї мети досягли. Вже після перших фраз п-на Митрофанова Лієлайс АНДРІС (член громади латишів у Москві), що сидів поруч зі мною, ледве стримуючись, відзначив: «Одні образи! Залишається загасити світло і піти звідси!». Якщо сказати, що Ірина Петровська не розуміє тієї простої речі, що питання про російськомовні і їх права в країнах колишнього СРСР є вельми хворобливими для обох сторін, то це буде неправдою. У такому випадку, навіщо їй, звукооператору і режисеру (дещо з «дрібних шпильок» господарів студії залишилося за кадром) слід було загострювати конфлікт? На мій погляд, це викликане небажанням подолати стереотип пріоритету «сенсаційності» у подачі ЗМІ матеріалів на ці теми над зваженим, аналітичним, експертним підходом. Додати до цього нездатність (небажання) зрозуміти, чому для литовців і латишів важливо, аби казали «країни Балтії», а не «республіки Прибалтики». Ця тема навіть більш універсальна: наскільки росіяни (титульна нація російської-радянської-російської імперії) здатні зрозуміти те, як народи колишніх колоній сприймають невинні (на їхній погляд) насмішки на кшталт «лабусів» або «хохлів»?
Наступний момент — склад учасників з російської сторони. Мабуть, можна сказати, що проукраїнскість для російської політичної еліти неприйнятна в принципі. Проте в російській еліті є ті, хто може досить компетентно і зважено говорити про вiдносини Росії з колишніми «сателітами». Наприклад, віце-спікер Держдуми Володимир Лукін, Володимир Спандарян (старший радник по СНД російського МЗС), «яблочник» Аверчєв, експерт В’ячеслав Ігрунов та інші. І якби на прес- клубі тон задавали люди подібного складу, то, мабуть, результати дискусії були б більш вражаючими.
На жаль, доводиться визнати, що нам, «гостям», не вдалося переконати «господарів» у тому, що у Львові немає тотальної заборони на російську мову, а в Латвії останнім часом норми закону про громадянство істотно пом’якшені. Тут ще одна проблема: росіяни вважають за краще критикувати наші держави за порушення прав людини. При цьому вони не бажають зрозуміти простій речі: інтереси наших країн часто не співпадають з російськими. Тому ми повинні захищати ці інтереси, але разом з тим, ми апріорі не можемо використати ті методи і засоби, якими володіє російська сторона. Іноді це сумний недолік (наприклад, непогано було б проводити культурну експансію до Росії з таким масштабом, як це робить Росія в Україну), а інколи — і ні (досить пригадати «наведення конституційного порядку» в Чечні).
Наступна проблема, виразно продемонстрована в котре на прес-клубі. Російська політична еліта за десять років «не дозріла» для того, щоб розмовляти з колишніми колоніями на рівних. (Вiдзначимо, заради справедливостi, що i колонiї не все робили, щоб перестати такими бути.) Це показало не тільки висловлювання політичного аутсайдера Митрофанова, але і фактичне об’єднання поглядів тієї частини еліти, думки якої висловлює відомий стратег російської геополітики Олександр Дугін з головним вектором російської зовнішньої політики. Мова йде про теорію Хайкінтона, відповідно до якої Україна розцінюється як частина російськомовної спільності. У контексті боротьби цивілізацій пан Дугін відмовляє в праві Україні і країнам Балтії бути повноцінними самостійними державами. Їхня роль — бути бар’єром, проміжною «сірою зоною» між західною і російською цивілізаціями. Звідси — надзвичайна увага до прав співвітчизників у цих країнах у концепції зовнішньої політики. До речі, багатьом російським учасникам прес-клубу, очевидно, навіть на думку не спало, що росіяни і, тим більше, російськомовні в країнах Співдружності — це передусім громадяни нових незалежних держав, а не російські співвітчизники. Саме тому інтереси України і Росії у цьому питанні прямо діаметрально протилежні. Наприклад, російські учасники передачі просто не могли второпати, що останнє рішення Держдуми з приводу львівських подій — це втручання у внутрішні справи України. Росіяни і російськомовні у Львові — це перш за все громадяни нашої держави. І що нам слухати чи не слухати — це наша внутрішня справа. Інше: мова — це один iз засобів самоідентифікації нації. Тому Україна напряму зацікавлена в тому, щоб значна частина тих, хто є громадянином України, але при цьому розмовляє не українською, робили свій внесок у консолідацію суспільства і створення національної ідентичності. Дії Росії і стратегія її еліти заважає цій консолідації: об’єктивно кажучи, Росія намагається «вибити», вилучити росіян і навіть російськомовних з цих процесів. Більш того вона заважає їх спокійному впливу, експлуатуючи політичний екстремізм.
Дискусія в прес-клубі показала, що російська еліта досі не готова визнати, що у нових незалежних держав можуть бути свої інтереси, котрі радикально розходяться з російськими. Вона як і раніше сприймає процеси в координатах «старшого-молодшого брата» і заперечує саму можливість рівноправного діалога. Для гостей з країн Балтії це стало своєрідним відкриттям. Вочевидь, випробовуючи меншу залежність від Росії, ніж Україна, вони передбачали, що десять років — достатній термін, щоб перестати мріяти про десант і будувати теорії про неповноцінні країни. Їм довелося публічно визнати свою помилку. Але, з іншого боку, цей прес-клуб підтвердив те, що Росія рахується, змушена рахуватися, тільки з тими країнами, які намагаються чинити опір російському впливу і проводити незалежну політику. Десятирічний досвід боротьби країн Балтії за свої національні інтереси підтверджує це. І в черговий раз підказує Україні, яким шляхом треба йти нам.
Показово, що штучну дилему «старший брат, який за добротою душевною допомагає молодшим, а у відповідь отримує невдячність» російськi ЗМІ використовують навіть більш охоче, ніж офіційна політична еліта Росії. Таким чином вони виконують свою функцію консолідації суспільства. Правда, роблять це як у кривому дзеркалі: подаючи неякісний тенденційно підібраний матеріал, російські мас-медіа консолідує суспільство на негативному ставленні до України. І слід сказати, що досягли значного успіху. Зайвим підтвердженням цього стала демонстрація «думок простих росіян» під час запису передачі в режимі он-лайн. Так ось, там не було жодного дружнього або хоч би нейтрального по відношенню до України або країн Балтії висловлювання. Якщо порівнювати зі ставленням українського населення до Росії, то за даними численних соцопитувань переважна більшість українців виступає за взаємовигідне і рівноправне співробітництво з Росією. Але не за підкорення волі «старшого брата» і не за конфронтацію з РФ. Російські мас-медіа про це або не знають, або ж навмисно спотворюють факти. В обох випадках цей факт говорить не на їх користь. У цих умовах ініціювання обговорення болючих питань двосторонніх відносин російськими колегами — шанс надати російському глядачеві або слухачеві альтернативного погляду на ці проблеми. Хоча в цілому, цей «телеклинч» показав лише те, що нашим журналістам (і політикам) не варто «розслаблятися»: антиукраїнізм в сполученні з ірраціональним почуттям легкої імперської зверхності на російському ТБ, як і раніше, дорого коштує і є «ознакою доброго смаку».
