До повноти картини напрочуд успішного для українського футболу 2005 року аж до цієї середи чогось не вистачало. І ніби національна команда виконала поставлене завдання — достроково стала учасником фінального турніру Кубка світу 2006 року, однак самі результати осінніх матчів — дві нічиї проти Грузії та Албанії і поразка від Туреччини, хоч і влаштували нас iз погляду турнірної стратегії, але залишали не зовсім приємний присмак. А тут ще й вшанування збірної десятками тисяч уболівальників пройшло ніби не поміченим першими особами держави.
Позавчора все стало на свої місця. Спочатку на тренувальну базу, де національна збірна України готувалася до останнього поки із запланованих на рік матчів — товариського проти Японії, прибув Віктор Ющенко. Президент України особисто привітав футболістів, тренерів, керівників футбольної федерації із успішним завершенням світового відбору, побажавши їм не зупинятися і стати чемпіонами світу.
Увечері того ж дня на полі головного стадіону країни зустрілися дві команди-учасниці світового футбольного свята у Німеччині — збірні України та Японії. Успішно, як для себе, зігравши на минулому Кубку світу, на який вони потрапили як господарі турніру, японці поставили за мету знову зіграти на цьому ж рівні всi чотири роки. Вирішувати це завдання було доручено бразильцю Коїмбрі, більш відомому як Зіко, який змінив на посаді тренера збірної Японії француза Труссьє. Уславлений в минулому футболіст збірної Бразилії, який завершував кар’єру гравця саме у Японії, виграв із командою своєї «другої батьківщини» відбір на світову першість, після чого поїхав у турне по Європі. У суботу 8 жовтня японці зіграли у Ризі з Латвією — нічия 2:2. Звісно, що повернутися додому Зіко і його команда хотіли неодмінно з перемогою, тим більше, що Україну вони вже перемагали у такому ж товариському двобої три роки тому, причому без особливих надзусиль.
Та сьогодні наша збірна вже не та, що колись. Навіть без групи основних гравців на чолі з Шевченком, який заслаб напередодні цієї гри, національна команда України переважала японців, у яких, слід зазначити, на поле вийшли теж далеко не всі найсильніші. Понад сто японських журналістів, які «окупували» ложу преси й місця для фотокореспондентів, виглядали засмученими вже після перших хвилин гри. На щільний пресинг японських футболістів, які вибрали захисний варіант гри, наші відповідали досить вправною організацією нападу. А коли у другій половині гри на полі з’явилися Ротань, Назаренко і Венглинський, темп українських атак виглядав часом просто шаленим. Напрочуд надійно зіграв у захисті двадцятирічний дебютант Яценко, який був гідним партнером старшого за себе на десять років Ващука. Ворота надійно захищав Старцев, а у півзахисті відмінне розуміння гри показував Гусін. Саме останньому судилося забити на передостанній хвилині переможний гол iз одинадцятиметрового. Це виглядало логічним. Адже саме найстарший за віком український гравець двічі був перед цим близький до успіху, проте один раз втрапив м’ячем у поперечину, а з другої спроби не влучив у практично порожні ворота.
Завершивши виступи у 2005 році перемогою, наша футбольна збірна поставила впевнену крапку у поки що найкращому для нашого футболу сезоні. Навіть завжди суворий до найменшої критики тренер збірної Блохін дозволив собі після гри подякувати всім за підтримку. В тому числі й журналістам, чия критика була визнана корисною.
