Що спільного у біографіях Голди Меїр, Маргарет Тетчер, Джейн Фонди, Марії Каллас і Мадонни? Усі ці жінки в дитинстві здобували освіту в школах «тільки для дівчат». Більше того, відомо, що серед американських жінок, які стали відомими політиками, було в 10 разів більше тих, хто вчився в жіночих школах. Половина жінок — членів Конгресу і 25% жінок, які ввійшли до списків членів правління найкращих компаній, які визначає щорічно журнал «Fortune», також навчалися в жіночих школах. Є жіноча школа і в Україні. На базі школи-інтернату № 13 було відкрито Київський жіночий ліцей — навчальний заклад нового типу, аналогів якому в країні ще не було. На основі проведених екзаменів і тестування 1992 року в 9 клас ліцею було зараховано 39 дівчат. Сьогодні їхня кількість досягає кiлькох сотень. У цьому навчальному закладі вихованки не лише опановують програму загальноосвітньої школи з поглибленим вивченням окремих предметів, їх прагнуть виховати жіночними, але водночас прищепити риси справжнього лідера.
Спочатку було задумано готувати дівчат до майбутньої професії за «жіночими» профілями — педагогічним, медичним... Однак незабаром з’ясувалося, що такий розподіл сковує розвиток можливостей дівчат, і від нього відмовилися. Доктор педагогічних наук Галина Лактіонова, автор ідеї цього експериментального проекту, розповідає: «На другому-третьому році діяльності скоротили години на вивчення курсу «Домашнього господарювання». Оволодіння практичними навичками (в’язанням, шиттям, вишивкою, кулінарією) вимагало великого обсягу часу й було визнане нераціональним. Ми виходили з того, що жінка ХХI століття у багатьох випадках зможе собі дозволити не займатися сама шиттям, в’язанням, приготуванням їжі, а скористатися послугами тих, хто виконує ці роботи професійно, заплативши за них. Таким чином, бажаючим поглибити свої знання з домоводства було запропоновано факультатив, а іншим надано вільний вибір занять».
Після осмислення перших результатів експериментальної роботи педагоги Гімназії визначили п’ять базових завдань навчального закладу — розвиток особистості, виховання поваги до прав людини, виховання культури, підготовка до самостійного життя, екологічне виховання. Потім, грунтуючись на досвіді жіночої освіти у Великій Британії та США, було вирішено до того ж формувати лідерські риси, вчити робити власний вибір і нести за нього відповідальність.
Відрізняється Київський жіночий ліцей й викладанням. Директор гімназії Світлана Алексієнко, яка не один десяток років викладає дітям фізику, помітила, що дівчата сприймають навчальний матеріал не так, як «сильна стать». Якщо для хлопчиків виправданим є ланцюжок «Теорія — досвід — висновок», то для дівчат набагато результативнішою є інша послідовність: «Досвід — теорія — висновок». Цікаво, що порівняння англійських і американських жіночих шкіл зі звичайними привело фахівців до тих же висновків, яких дійшли викладачі Київської жіночої гімназії. Під час досліджень було встановлено, що програми багатьох навчальних курсів традиційно розробляли, передусім орієнтуючись на сприйняття хлопчиків, і що викладачі природничих і точних наук несвідомо роблять ставку на них. А присутні в класі дівчата це відчувають і часто звикають до своєї «вторинності». Внаслідок такого звикання знижується творчий потенціал, і, відповідно, майбутні професійні можливості. Подолати це, на думку фахівців, вдається лише небагатьом дівчатам. Інші ж погоджуються з відведеним для них місцем і надалі «не рвуться вперед».
У жіночій гімназії було змінено й програму з фізичної культури. Система фізичної освіти, що вирішувала завдання «далі, вище, швидше», абсолютно не була спрямована на гармонійний розвиток дівчини. І тут, як у фізиці та математиці, вони були «вторинними». Як результат — дівчата втрачали гнучкість, пластичність, красу рухів. Разом із тим формувався образ тіла, що не задовольняє дівчину. Це вело до заниженої самооцінки, могло стати причиною захворювань. Тому в гімназії була запропонована програма фізичного виховання, в якій використовувався шейпінг, ритмічна гімнастика, пластика, вправи, що тренують усі групи м’язів, що в сукупності «працювало» на досягнення бажаного образу тіла.
У гімназії вивчають французьку, англійську, російську, латинську мови. Уроки української — щодня. А латина має слугувати базою для подальшого культурного розвитку дівчат і основою для подальшого оволодіння іноземними мовами. Вони вчаться цілий день. Після обіду настає час всіляких додаткових занять. Класні дами протягом усього дня стежать за поставою вихованок, вчать красиво спілкуватися й... ходити на високих підборах. Навіть п’ятикласниці розуміються на вмінні вдягатися, грамотно купувати й підбирати собі одяг. Зачіска, макіяж, програвання різних ситуацій спілкування — також елементи навчання.
У кого ж в Україні виникає попит на таку систему навчання своїх дітей? Галина Лактіонова виділяє чотири основні соціальні групи. Це — інтелігенція з числа наукових співробітників, вчителів, лікарів, службовців, у яких цінність освіти й виховання традиційно висока і для яких характерна ностальгія за Жінкою. Друга група — сім’ї, де батьки понадміру зайняті роботою й, розуміючи це, хочуть передати своїх дочок «у надійні руки». Третя — сім’ї, де дуже обдарована і бажаюча вчитися дівчинка виховується самою мамою або бабусею. Четверта група — дочки представників сільської інтелігенції з Київської області, які хочуть забезпечити дітям «столичну» освіту, що збільшує шанси на вступ до вузу.
Деякі дослідники вважають, що «школи для дівчат» дають своїм вихованкам ефективні моделі для наслідування, що спільне виховання може мати небажані наслідки саме для дівчат через їхню особливу природну здатність до адаптації. Передбачається, що так дівчата швидше засвоять такі «чоловічі» риси, як агресивність, грубість і втратять свою природу, свою суть. Є думка, що при спільному навчанні дівчата досить часто й досить легко підкоряються хлопцям, що вони скоріше прагнуть подобатися хлопцям, ніж бути мозком класу.
Те, що в Київській гімназії-інтернаті дівчата відрізняються від своїх ровесниць, які вчаться в звичайних школах, можна зрозуміти, поспілкувавшись із ними. Майже всі вони сказали кореспонденту «Дня», що прийшли сюди отримати знання, що хочуть вчитися й націлені на подальшу освіту. Вони не бояться, що високоінтелектуальна професія негативно позначиться на успіху в чоловіків і знизить шанси вийти заміж. А життя в їхньому уявленні не зводиться лише до заміжжя й материнства.
КОМЕНТАР
Ірина БУЛАХ, викладач Національного педагогічного університету ім. Драгоманова, кандидат психологічних наук:
— На початку ХХ століття в Європі, зокрема й у Росії, на сторінках педагогічних видань обговорювалися переваги й недоліки роздільного та спільного навчання хлопців і дівчат. Як відомо, зрештою перемогла американська модель не лише тому, що вона була більш демократичною, а й тому, що дозволила уніфікувати освіту. В окремому навчанні дівчат є небезпека того, що вони вийдуть у світ з обмеженим досвідом спілкування з людьми протилежної статі. Діти програють соціальні ролі дорослих, ідентифікуючи себе зі знайомими їм чоловіками й жінками. Так вони отримують навички спілкування в різних ситуаціях, як хлопці, так і дівчата більше дізнаються одне про одного. Я вважаю, що якщо природа створила чоловіка і жінку, то з дитячих років вони повинні співіснувати поруч.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Організація перших гімназій, прогімназій і недільних шкіл для дівчат у Києві пов’язана з ім’ям М.І. Пирогова, який у 1858—1862 роках виконував обов’язки попечителя Київського навчального округу. За зразком Маріїнського Петербурзького училища (установи відкритого типу для дівчат усіх верств населення) в Києві на початку 60-х років ХIХ століття було вирішено створити жіночу гімназію. Її відкриття стало можливим багато в чому завдяки тому, що І. Фундуклей, який протягом 15 років був губернатором Києва, подарував свій будинок із флігелем для створення жіночої гімназії та погодився виплачувати 1200 рублів на її утримання. (Тоді І. Фундуклей був генерал-контролером царства Польського і проживав у Варшаві). Гімназія отримала ім’я благодійника. Спочатку в ній навчалося 40 дівчат, викладали професори Київського університету. Фундуклеївська гімназія мала і своє відділення на Подолі, яке пізніше перетворилося на окрему жіночу гімназію.
Наприкінці ХIХ століття в Києві було вже понад 20 подібних навчальних закладів, а у 1912 році в Київському округу діяло 95 жіночих гімназій і прогімназій, в яких навчалося близько 27 тисяч учениць. Загалом в Україні в той час функціонувало близько 350 жіночих гімназій. Із них 13 — державних, 180 — приватних, 160 — створених з ініціативи різних товариств.
Перша українська приватна школа для дівчат відкрилася у 1880 році. Головним аргументом на користь жіночих шкіл, який висловлювали в українській пресі, було те, що освічені жінки стануть кращими дружинами, матерями й патріотками. У Львові Педагогічне товариство спільно з Клубом русинок відкрило близько десяти приватних шкіл із гуртожитками для дівчат із сільської місцевості. 1899 року було відкрито Інститут Св. Ольги. На відміну від пансіонів, програма Інституту передбачала заняття спортом, розваги, а також короткі курси хімії та біології з проведенням лабораторних занять. Педагогічне товариство також відкрило у Львові середню школу для жінок й експериментальну початкову школу, в якій викладали семінаристки і яка стала моделлю для організації подібних шкіл.
Жіночі школи у Галичині, як і в Російській імперії, не мали у своїй програмі грецької та латини. Але на відміну від російських шкіл, у них не було іспитів на атестат зрілості, що унеможливлювало вступ до університету за межами Австро-Угорщини. Випускниці жіночих шкіл мали додатково складати іспит на атестат зрілості. Першою галичанкою, яка зробила це, у 1885 році стала Софія Окуневська. Вона ж першою, після подальшого навчання у Цюріху та Кракові, стала жінкою-лікарем у себе на Батьківщині.
1895 року під тиском прогресивної частини населення Галичини, австрійський уряд відкрив середні школи для дівчат, назвавши їх не гімназіями, а ліцеями. Ці навчальні заклади передбачали складання іспиту на атестат зрілості та практично відповідали гімназичним програмам. Через рік у Кракові було відкрито першу жіночу гімназію. А за нею — українські гімназії у Перемишлі (1901 р.) та Львові (1906 р.). Наприкінці 1900 року державні школи для дівчат почали створювати повсюдно, але на їхнє фінансування виділялося дуже мало коштів.
Загалом до середини ХIХ століття в початкових школах навчалася кожна 34-та дівчинка-городянка і тільки кожна 79-та жителька села. На 1 січня 1909 року на території України, що входила до складу Російської імперії, діяло 362 жіночі гімназії: 13 — під патронатом царської сім’ї, 166 — створених з ініціативи громадськості, 178 — приватних, 4 жіночих інститути і 15 єпархіальних училищ. До кінця століття в університетах та інших вищих навчальних закладах Російської імперії навчалося понад 6 тис. жінок, або 1,2 % від загальної кількості учнів.
У незалежній Україні відродження роздільного навчання почалося у 1993 році з відкриття Київського жіночого ліцею, перетвореного у 1997 році на гімназію-інтернат «тільки для дівчат».
