Упродовж цього року відповідальність і провину за те, що сталося, перекладали з плечей на плечі, висували масу припущень. Газети писали, що у небі хтось бачив літак якогось високопосадовця, що навіть НЛО мiг стати причиною трагедії… А на останній прес-конференції у Львові прозвучала думка, що провиною став збіг безлічі трагічних обставин. Чи може це означати, що ніхто так і не відповість за смерть такої значної кількості громадян України, за зламані долі, за страх у серцях людей, які, приходячи на подібні свята і дивлячись у небо, ще довго бачитимуть смертоносний винищувач СУ-27, який врізався тоді у натовп львів’ян. А раптом знову впаде?..
Зовсім нещодавно над Москвою у святковому небі також літали СУ-27. І немовби доводячи чиюсь правоту (або неправоту), робили косі петлі з поворотом ліворуч. Саме такі, які насмілився зробити український пілот у день скнилівської катастрофи. Як кажуть, уперше у житті, бо до цього завжди крутив петлю праворуч. (Яка, здавалося б, дрібниця!) Тоді, 27-го липня 2002-го року, святкуючи круглу дату створення 14-го авіаційного корпусу, його командуючому Сергію Онищенку захотілося задіяти в авіашоу саме складні бойові літаки СУ-27 та МіГ 29, і щоб їхній політ був обов’язково яскравим і технічним. Що ж, у всіх цивілізованих країнах для демонстрації можливостей льотної техніки, для показових виступів створено спеціальні підрозділи. Хоча слід сказати, що це досить дороге задоволення і сьогодні не всім державам під силу, бо машини ретельно готують, пілоти систематично повинні тренуватися, щоб потім звично, доходячи до автоматизму, проробляти те, що для інших стане коротким і рідкісним видовищем. В Америці для подібних заходів існують «Блакитні ангели», в Росії — «Російські витязі», у нашій Україні — «Українські соколи». Колишній головнокомандуючий ВПС Віктор Стрельников дав команду відрядити таких пілотів до Львова на свято.
У день проведення авіашоу на трибуні стояли високопоставлені військові чиновники, і можна припустити, що вони здогадувалися, що українським військовим льотним підрозділам явно не вистачає пального, що бойові літаки простоюють, а льотчики надто рідко підіймаються в небо. І в таких умовах будь- які показові польоти стають небезпечними для глядачів. Звичайно, такий ас, як Топонар, почав літати ще за часів існування СРСР, коли пального було хоч залийся. Але нині ситуація змінилася, і він на СУ-27 в 2000 році налітав усього 4 години 30 хвилин, у 2001 — 0 годин, а в 2002 — 9 годин 30 хвилин. Хоч обов’язкова норма для пілотів такого класу (наприклад, у Західній Європі) відлітати 200—300 годин протягом року. Навіть цивільні льотчики вважають втратою кваліфікації присутність у небі менше нiж 25 годин щомісяця. Можна навести ще одну вимогу — для показових виступів у Ле Бурже: пілот зобов’язаний пройти тренувальний політ саме над визначеним льотним полем. Природно, що українські льотчики не мали жодної практичної прив’язки до неба над Скниловом. Їм наказали — і вони полетіли…
Як тепер це все пояснювати Зінаїді Костянтинівні Рудь, яка того дня провела на льотне поле двох синів та онука? Молодший син, двадцятичотирирічний Олександр, щойно отримав диплом лікаря і разом із двома своїми університетськими товаришами вирішив подивитися показові польоти. Вони як вчилися разом, проводячи свята і будні, так і загинули всі втрьох одночасно на очах у старшого сина Валерія та внука Юри. Відтоді Валерій щодня їздить на кладовище. І нема того дня, щоб не плакали батько і мати. Полковник Рудь признається дружині, що кожного разу, коли входить до аудиторії (він працює на військовій кафедрі), не може відігнати від себе думку, що десь тут сидить і слухає лекцію його син. І такий біль охоплює, такий відчай, що жити несила. Легше стає лише тоді, коли бере внука на руки.
Хоч дехто і може позаздрити сім’ї Рудів. Тому що на те смертне, фатальне поле у когось пішли і діти, і внуки. І всі там загинули. Залишилися стояти щойно побудовані для молодят будинки. Міцні, новенькі, красиві, але тепер уже такі непотрібні… Доля немовби посміялася. Вона зібрала на тому полі найулюбленіших, найуспішніших, найбільш запитаних у житті. Найнеобхідніших. Чи це тільки так здається? Тому що тільки коли втрачаєш, усвідомлюєш справжню ціну втрати. І виходить, що ми всі комусь потрібні і люблені єдиною й останньою любов’ю. Шкода тільки, що рідко про це говоримо.
У одній із львівських багатоповерхівок з’явилися з того дня два молоді вдівці-сусіди з маленькими дітьми на руках — які гроші можуть їм замінити коханих жінок, які гроші можуть повернути материнську любов? Адже багато дітей настільки малі, що обличчя матерів знатимуть тільки за фотографіями. Я недарма заговорила про гроші, оскільки держава дійсно у цьому випадку потурбувалося про потерпілих, виділивши 20 млн. гривень. Але на персональні рахунки переказували значні суми як від державних соціальних служб, так і від приватних осіб, причому у гривнях, доларах, євро та навіть форинтах. Люди посилали іноді частинку своїх мізерних пенсій. Так хотілося їм підтримати тих, хто зіткнувся з нещастям.
Тобто ми значно більшою мірою, ніж здавалося, залежимо одне від одного, і сильніше, ніж думали, потребуємо взаємної підтримки.
Так кажуть психологи, але найгостріше це відчувають поети. Ірина Голоско, львівський бард, пішла на льотне поле зі своїми п’ятьма дітьми і начебто постраждала не дуже сильно (як це не кощунно звучить), — хто «відбувся» амбулаторним, хто стаціонарним лікуванням. Але шок від побаченого пережила кожна дитина. «Тепер я щоранку молюся, що всі ми живі, що ніхто з нас не став інвалідом». І в піснях Іри з’явилася якась пронизливо звучна струна, висловити яку можна на примітивному рівні так: світ наш ранимий і зберегти його ми можемо тільки нашою добротою.
Без доброти і співчуття важко буде жити Наталії Малих. Вона ледве виборола життя (40 днів у комі) і тепер знову вчиться говорити і ходити. Наталії купили автомобіль, вона подумує про придбання власної квартири. Але, на жаль, без сторонньої допомоги вона не зможе обійтися вже ніколи, то сім’я сестри стала її опорою. Оптимістка за вдачею, вона дякує Богу за кожен прожитий день. Щось подібне можна сказати і про Надію Ковбак.
А Ігор Володимирович Тарабаєв накрив власним тілом онучку і тим самим врятував їй життя. Вони пішли подивитися авіашоу майже всією великою сім’єю. Старшому брату дружини розірвало таз, роздробило тазостегновий суглоб й Ігоря Володимировича. Шансів, що Тарабаєв виживе, не давав ніхто із лікарів, півтора місяця він був без пам’яті. Потім його перевезли в Донецьк до професора Лобанова. З якихось причин гроші зі Львова для проведення операції довго не пересилали, і справа зрушила лише тоді, коли зателефонували Євгену Марчуку, голові Державної комісії із розслідування наслідків Скнилівської катастрофи. Узагалі Тарабаєв зустрів на своєму шляху чимало хороших людей. Але з особливою теплотою він згадує Ніну Карпачову, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: «Я такої світлої, щирої особистості, думаю, не зустрічав раніше ніколи. Вона за всіх переживає, усім намагається допомогти».
Сім’ї, потерпілі від Скнилівської катастрофи, наполягають на особливому статусі, тому об’єдналися, створивши свою громадську організацію. Статус цей, можливо, на їхню думку, прирівняний до Чорнобильського. Що це дасть? Хоч би пільги на оплату комунальних рахунків, до того ж у перші місяці інвалідам обіцяли пенсії в розмірі не 160 гривень, а на рівні прожиткового мінімуму. Як може чоловік, який ще учора підкови гнув, після трагічного шоу утримувати сім’ю на такі гроші, яких вистачає лише на оплату за світло та газ…
На нещодавніх зборах учасники Скнилівської трагедії обговорювали свої проблеми протягом п’яти годин. Перебувати серед них людині сторонній було вельми проблематично. Можна було наплакатися до краю. Хоч ці люди трималися стійко. І я ще раз пересвідчилася, що поводитися гідно, коли доля сприяє, все-таки легше, ніж коли доля неприязна. Хоч Ларошфуко говорив про зворотне. А насправді, коли тебе випробовують на злам, важче думати про пристойність і мораль… Як складно побачивши великі гроші, не захотіти їх. Люди завжди залишаються людьми, і судяться бабусі-дідусі за сироту з чималим приданим. Хоч, напевно, було б правильніше взагалі не чіпати цих грошей і спільно доростити хлопчака до свідомого віку.
Але про це не йшлося на зборах, підіймали тут зовсім не спірні, а цілком зрозумілі питання — хто і як розпорядиться грошима, які лежать у банку на замороженому валютному рахунку? Чому із 543 потерпілих, які і в лікарнях відлежали, і почуваються погано, тільки 10 визнано інвалідами першої групи?
Очолив громадську організацію «Скнилівська трагедія» Степан Козак, який втратив на льотному полі дорослого сина. Останні дні Степан Миколайович спить не більше ніж три години на добу. Йому хочеться завершити обіцяне, те, що він вважає необхідним зробити до першої річниці трагедії. А саме — на території льотного поля закінчити будівництво каплиці Всіх Святих українського народу, на Голосківському кладовищі в селі Брюховичі поставити пам’ятник невпізнаним жертвам трагедії. На місці падіння літака збудувати Сегмент пам’яті — пам’ятник усім, хто загинув в авіакатастрофі. Якби не благодійницькі кошти, то зробити все це навряд чи вдалося б. Багато людей починали роботу під чесне слово Степана Козака. 600 квадратних метрів полірованих деталей виготовило відкрите акціонерне товариство «Коростенський гранітний кар’єр» — саме так, без передоплати і паперової тяганини. Є в задумках ще один план — змонтувати документальний фільм про трагедію, яка в одну мить перевернула життя стількох людей. Щоправда, все знову ж впирається у кошти.
— Але гроші грошима, про них говорити не хочеться, — підкреслює Степан Козак, — ми прагнемо головного, — щоб покарали, і покарали справедливо, всіх винних, щоб суд проходив відкрито і не де-небудь у Сумах чи Черкасах, а саме у Львові, де сталася трагедія. Хіба я кажу про щось незвичайне? Про звичайну відплату, яка повинна завжди торжествувати у державі, котра так довго відстоювала свою незалежність. Особливо, якщо йдеться про загибель дітей. Хіба ми маємо що-небудь дорожче?
