У четвер журі, уповноважене вибрати учасників української презентації на головній виставці сучасного мистецтва планети — бієнале у Венеції, свою функцію виконало. Репрезентувати Україну повинні будуть Андрій Бокотей, відомий ще з радянських часів митець, який працює зі склом (до речі, ректор Львівської академії мистецтв), і група молодих художників, які називають себе «Революційно-експериментальним простором» («Р.Е.П.»).
Для прийняття ухвали членам комісії довелося розглянути 27 проектів, поданих українськими митцями. Потім пережити вихід трьох членів суддівської комісії — галериста Євгена Карася (свої мотиви він виклав на сторінках «Дня» в № 40), кураторів Юрія Онуха і Олександра Соловйова, що засумнівалися в адекватності декого з членів журі, які залишилися, в питаннях contemporary art. Зрештою, провести багатогодинні суперечки і багатоетапне голосування. Прийнята ухвала ще має бути затверджена Міністерством культури (яке фінансує проект презентації), однак підстав побоюватися, що воно відмовиться це зробити, немає.
Вся річ у тім, що цей вибір ідеально вкладається в культурну стратегію, яка освоюється новим керівництвом країни. Це стратегія позиціонування себе і своєї легітимності, затверджених українським народом торішньої жовтогарячої осені, як точки опори для створення сучасних творів мистецтва. Творів, які, як здається урядовцям, представляють актуальну ситуацію України — країни, що не володіє в культурному плані нічим гідним уваги іноземних глядачів, окрім досягнень помаранчевої революції. Досягнень, що мали багато в чому утилітарний характер. Досягнень, ідеологічна основа яких у теперішній, мирний, так би мовити, час, пов’язана з конкретною політичною силою. Корпоративну символіку якої адепти цієї сили проте продовжують вважати символом української свободи. І з різною мірою жорсткості нав’язують свою думку як всередині країни, так і за кордоном.
Цей пасаж у повній мірі стосується мистецтва «Р.Е.П.», уперше представленого в експозиційному просторі якраз у розпал торішніх осінньо-зимових подій у Центрі сучасного мистецтва при НаУКМА. Центр і прилеглі околиці тоді зайняла група молодих митців, які виставили на суд глядачів портрети Віктора Ющенка, інсталяції на тему життя наметового містечка на майдані Незалежності і тому подібне ідеологічне мистецтво. Хоча було помічено і один портрет Януковича, чомусь написаний на порядок більш уміло, ніж усі інші малярські роботи проекту. Серед художників, що брали участь у «Р.Е.П.», рахувалися Ксенія Гнилицька, Володимир Кузнецов, Жанна Кадирова, Ярослав Коломійчук та інші. Багато які з цих імен до тієї виставки широкій публіці були абсолютно невідомі.
Тепер же «Р.Е.П.» репрезентуватиме Україну на найбільшому світовому форумі актуального мистецтва. Роль Андрія Бокотея в цьому проекті, ймовірно, буде аналогічною ролі патріарха, охоронця національної ідеї та етнічної свідомості. Провідника культурних традицій, на якого спирається молоде покоління митців, обв’язане жовтогарячими стрічками. Венеціанську бієнале відвідують найавторитетніші куратори, музейні експерти, галеристи, колекціонери і критики. Як вони відреагують на презентацію ідеологічного проекту (а від «Р.Е.П.» чекати чогось іншого просто неможливо) в тому середовищі, яке іронізує з політики і розвінчує політичні міфології? Скоріше за все, так само, як європейські модельєри, які всупереч очікуванням деяких вітчизняних діячів мистецтва не наситили жовтогарячим кольором свої нові колекції.
Не беруся стверджувати, що в разі вибору українських учасників бієнале мав місце наказ згори. Це й не обов’язково — культурна політика держави може і не вербалізуватися відповідальними органами. Митцям і кураторам сучасного мистецтва досить бути уважними до того, що відбувається довкола, щоб адекватно реагувати на запити офіціозу і політизованої до межі частини суспільства, які злилися в екстазі. Останній яскравий сигнал — вибір учасників «Євробачення» від України. Саме тому й лаяти членів журі не варто — їм можна навіть поспівчувати. Адже виставка «Нові напрямки», на базі якої було створено список конкурсантів для участі в бієнале, представляла, за рідкісним винятком, дві категорії художніх проектів — відверто убогі чи ура-патріотичні. Останні — з помітним жовтогарячим відтінком. Таким, наприклад, був проект «Рік мавпи» куратора Наталії Філоненко. З такою кількістю робіт на тему «помаранчевої революції» міг посперечатися лише сам «Р.Е.П.». Але якщо в разі цього «простору» всі зрозуміло — саме революції молоді митці зобов’язані своїй ініціації в contemporary art — то «Рік мавпи», який зібрав справжніх ветеранів сучасного українського мистецтва, виглядав жахливо кон’юнктурно. Голова Леоніда Кучми, що кружляє у водостоці (картина Олександра Гнилицького), наприклад, датована 2003 роком. Цілком імовірно, що в той час це полотно, будь воно виставлене, як зараз, у галереї Національної спілки художників, і виглядало б сміливо, і резонанс зробило б якісно інший. Показувати ж його тепер, коли нищівна критика Кучми вважається добрим тоном — страшенна вульгарність представників мистецтва, яке іменує себе актуальним. Це ж стосується і серії портретів Юлії Тимошенко, виконаних у поп-артівській манері (авторство Ігоря Гусєва). Заради справедливості доводиться констатувати, що проект «Рік мавпи», при всій своїй очевидній заангажованості і прямолінійності, був таким, що найбільш запам’ятався з усього, що було виставлено на «Нових напрямках». Але він у цьому конкурсі все одно не переміг. Як не переміг і фотопроект Миколи Рідного і Белли Логачової «Улюбленці. До і після». Серед робіт, пов’язаних із похованням домашніх тварин, митці навіщось сконцентрували в одній точці чотири портрети домашніх улюбленців, на шиях яких було пов’язано жовтогарячі шматочки матерії.
Кримськотатарський митець Ісмет Шейх-Заде, який багато років мешкає в Москві, спеціально приїхав до Києва, щоб представити проект «Невідома імперія». Концепцію проекту пов’язано з презентацією України як полікультурної країни, в якій є місце й ісламській спадщині, і спадщині караїмів — крихітного етносу, представників якого в усьому світі залишилося лише декілька тисяч. У реалізації проекту Шейх-Заде планував своєрідно використати історичний зв’язок між Україною та Італією — Венеція стоїть на палях, зроблених із вивезених з території Криму дубів. Але чи міг митець розраховувати на успіх своєї тонкої ідеї серед пануючої на виставці «Нові напрямки» помаранчевої пишності, яка апелює до підсвідомості членів журі?
Саме помаранчевий колір і переміг у цьому конкурсі. За словами куратора української презентації Віктора Сидоренка, під час обговорення проекту «Р.Е.П.» члени журі не говорили про імена митців — ці імена особливого значення не мають, і кого саме буде представлено під вивіскою «Р.Е.П.», ще незрозуміло. Сенс полягав у черговій трансляції до Європи українських спогадів про бурхливий кінець 2004 року. Художні твори добиратимуться і створюватимуться зараз саме з метою передачі революційного помаранчевого пафосу. Цілком можливо, до речі, що й портрет Кучми Гнилицького, і «Юля» Гусєва опиняться в цій експозиції. Та й проект Бокотея «Передвісники» може бути адаптовано до експозиції. Помаранчева революція перемогла в черговий раз. Тепер вже в образотворчому мистецтві. Тільки її стратегія на цьому полі, на жаль, дуже нагадує стратегію іншої революції — червоної.
