Сьогодні, 24 листопада, громадяни України запалять Свічку Скорботи в пам’ять про мільйони наших братів та сестер, закатованих у 1932—1933 роках кістлявою рукою голодної смерті, котру, ретельно вивіривши й продумавши заздалегідь всі свої дії, спрямовував вусатий «вождь усіх народів», а рухали цією пекельною рукою його численні (аж занадто, фатально численні) кремлівські поплічники, цеківські старанні виконавці, що сиділи у Москві, та й ціла армія «своїх», українських, сатрапів, холопів та фанатиків. Ми запалимо цю свічку не за наказом влади, а за велінням совісті. Переживши таке, нації неймовірно важко торувати дорогу в майбутнє — але й забути про цей жах вона права не має, бо інакше втратить людське в собі. Втратить назавжди — залишиться тільки порожня оболонка, зовнішня подоба псевдолюдини. І все.
Такий День Скорботи — справа глибоко індивідуальна, особиста, справа внутрішнього, інтимного людського голосу (або й відсутності такого...). Хтось тихо, зі сльозами на очах згадуватиме близьких, котрих безжально знищив Жовтий Князь голоду; безпосередніх свідків тих жахливих років стає дедалі менше — встигнути б записати та науково опрацювати їхні спогади, розповіді, адже «усна історія» Голодомору — то є річ унікальна, найцінніша, проте вона, немов Атлантида, стрімко зникає під водою! А хтось, піддавшись недобрій рефлексії, можливо, навіть почне розмірковувати: а чи не ображаємо ми інші народи, називаючи сталінський терор голодом 1932—1933 років власним, точним іменем, а саме — геноцидом українського народу? Звичайно, є (на жаль, і будуть) також і ті, для кого ця страхітлива дата геть нічого не означає. Ми ще далі спробуємо підшукати для таких найбільш влучне ймення, але про це згодом.
Сподіваємось, є певна кількість і таких людей, котрі, повною мірою відчуваючи біль і скорботу нації, водночас ставлять собі — та всій Україні — пекучі, нещадні, проте абсолютно необхідні запитання, а саме: що ж, власне, сталося в Україні в році 1932 му та 1933-му? Чому подібне могло статися на нашій землі? І нарешті: якими є наслідки (політичні, економічні, духовні, ментальні, генетичні) Голодомору, особливо приховані, довготермінові, для нас не відчутні? Автор цих рядків спробує викласти своє бачення — ні, не відповідей на ці «кляті» запитання — лише пошуків таких відповідей.
Кошмарне народовбивство, здійснене сталінським тиранічним режимом, було геноцидом, було цілеспрямованим, заздалегідь прекрасно продуманим винищенням мільйонів людей. Але то був геноцид особливого порядку — не йшлося про те, щоб убити, розстріляти, закатувати геть усіх до єдиного українців за національністю (навіть такому «гуманісту», як Сталін, такий варіант не міг не здаватися маячнею), не йшлося про смертні вироки або масові каральні акції щодо українців лише за те, що вони були українцями (як це робив Гітлер щодо євреїв або турки щодо вірмен). Проте Сталін заходився абсолютно свідомо винищувати усіх (усіх!) носіїв української національної свідомості — а саме передовсім селянство та національно орієнтовану інтелігенцію (ситуація з робітничим класом, надзвичайно русифікованим, — то тема окремої розмови). І, звичайно, цілком не випадково, що саме 1933 року особливого розмаху набули масові репресії в містах проти інтелектуалів, які мали мужність (колосальну мужність!) в страшних обставинах відстоювати свою проукраїнську громадянську позицію (згадаймо брутальні, злобні звинувачення в «націоналізмі», котрі лунали тоді щодня, щогодини: адже «націоналістичним», «ворожим» був оголошений навіть діючий на ту пору український правопис; згадаймо істеричні, оскаженілі пошуки «петлюрівців», «польських шпигунів» тощо, котрі дуже добре корелювалися з пошуками «куркулів», «підкуркульників» та «шкідників», що розкладають колгоспи зсередини). І от, зіставивши все це, ми можемо багато чого збагнути...
Факти, що дозволяють історикам більш-менш достовірно відтворити мотиви дій Сталіна, та й узагалі всю логічну послідовність подій того страшного часу, вже оприлюднені — воістину, «хто має вуха — хай почує!». Ми вже знаємо тепер, який прихований (проте від цього не менш жахливий) зміст вкладав у свої слова Сталін (удаючись, як влучно зауважив професор Станіслав Кульчицький, до «езопової мови» навіть у спілкуванні з компартійною верхівкою), заявивши на об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) 11 січня 1933 року, тобто у кошмарні дні Голодомору (відтворюємо мовою оригіналу): «Хлеб, подлежащий сдаче государству, стали продавать на сторону по более высокой цене. А ведь колхозную торговлю хлебом можно было открывать только после того, как будет целиком и полностью выполнен план хлебозаготовок и будут собраны семена. Мы не поняли новой обстановки, не разглядели ее и продолжаем искать классового врага там, где его уже нет, продолжаем вести старую тактику борьбы с кулачеством». Було одне завдання, з котрим кремлівське керівництво завжди здатне було впоратися: відшукати замаскованого ворога і вказати на нього народу!
Також ми знаємо тепер, що насправді відбувалося в українських селах якраз у ті січневі дні 1933 року! І знаємо, яка страхітлива реальність стояла за таким, наприклад, документом, як постанова Харківського обкому КП(б)У «Про посилення хлібозаготівель у занесених на «чорну дошку» колгоспах області» від 14 січня 1933 року. Цитуємо мовою оригіналу: «Несмотря на неоднократные указания обкома об усилении темпов хлебозаготовок в колхозах, занесенных на «черную доску», райпарткомы и уполномоченные обкома до сих пор не обеспечили выполнения плана по этим колхозам... В связи с этим обком постановляет: обязать секретарей райкомов и уполномоченных обкома бросить на помощь (помощь! — І.С. ) в колхозы, занесенные на «черную доску», бригады колхозников-активистов из колхозов, закончивших свои планы; развернуть по всем колхозам массовую работу с тем, чтобы колхозы, окончившие план, потребовали бы от колхозов, занесенных на «черную доску», немедленного выполнения плана, натравив (! — І.С. ) на них всех честных колхозников, выполнивших свои планы». І далі в постанові йдуть такі рядки: «Применить к колхозам, занесенным на «черную доску», директивы обкома (то були директиви Сталіна, директиви Кремля! — І.С.) о немедленном взыскании денежных и мясных штрафов, о повторном наложении мясных штрафов, об отобрании скота, переданного им в свое время от раскулаченных (насправді ж драконівська система «натуральних штрафів» у ті дні реально означала, як правило, голодну смерть — бо забирали абсолютно все їстівне. — І.С. ). Ни в коем случае не ограничиваться полумерами в применении репрессий (! — І.С. ). Добиваться после применения репрессивных мер обязательного выполнения хлебозаготовок».
І добилися! Ціною стало 10 мільйонів знищених голодом українських громадян... Так діяла мало не найбільша тоді в Україні обласна організація (столична, харківська) тієї партії, котра і зараз продовжує заперечувати організований характер Голодомору, пояснюючи його «неврожаєм» або ж «класовою боротьбою»...
А ось вражаючий людський документ — щоденники сільської вчительки Олександри Радченко з Харківщини. Читаємо запис від 5 квітня 1932 року (найтрагічніші дні голоду були ще попереду): «Искусственно созданный голод принимает кошмарный характер. Почему выкачивают до зерна хлеб — никому не понятно. И теперь, когда видят результаты такой выкачки, все-таки продолжают требовать хлеб на посев. Когда крестьянин, возмущенный, восклицает, что у него забрали весь хлеб, ему отвечают вопросом: «А зачем ты весь отдал? Надо было не забывать о посеве». А дети голодают, худосочные, мучимые глистой, так как едят они буряки. И те выходят у людей, а до урожая четыре месяца. Что будет? Нищенский образ жизни постепенно превращает людей в грубых, необузданных, жестоких, готовых на преступления существ... На каждом шагу сталкиваешься с нелепостью распоряжений, с жестокостью их, лишающей человека нормальной жизни. Что потом, лучше не думать». А потім був пік голодоморного терору...
Але ж існує ще й «підводна частина» кривавого айсберга, те, над чим ми ще занадто рідко замислюємось! А саме: на кого ж, власне, хотів перетворити Сталін українців після жахіття Голодомору, усіх лютих репресій 30-х років, Соловків, депортації галичан на початку й після Другої світової, заливши українську землю кров’ю кращих її синів і доньок, кров’ю десятків мільйонів? Відповідь — хай і не вичерпну, але вражаючу — ми знайдемо не в грубезних збірниках архівних документів, а в романі видатного киргизького й російського письменника, класика сучасної світової літератури Чингіза Айтматова. Роман називається «І понад століття триває день...»; на превеликий жаль, його вже краще пам’ятають ті, кому за 45 (перевидають зараз Айтматова непростимо мало...), проте легенда про манкуртів — серцевина айтматовського роману — проливає несподіване світло на трагічну тему нашої розмови.
Отож, хто такі манкурти? Це — люди, котрі потрапили в полон неймовірно жорстоким чужоземним завойовникам; їх обернули на рабів, але не стали вбивати, а вирішили, залишивши живими, позбавити їх головного, що робить Людину Людиною — Пам’яті. Стискаючи голову нещасних нестерпно жорсткими обручами, чужинці піддавали бранців найжорстокішому катуванню — однак, якщо вже полонений виживав, він абсолютно втрачав пам’ять, забував, хто він є, якого роду й нації, забував своє коріння настільки, що здатний був убити рідну матір (що, власне, й робить один з манкуртів у Айтматова), перетворювався, як пише Айтматов, на «чучело людини»! Причому манкурт, «позбавлений розуміння власного «я», з господарської точки зору мав цілу низку переваг. Він був схожий на безсловесну худобу і тому абсолютно покірний і безпечний. Він ніколи не думав про втечу. Для кожного рабовласника найстрашніше — повстання раба. Кожен раб є потенційним заколотником. Манкурт був єдиним винятком — йому були чужими прагнення до бунту, непокори. І тому не було потреби стерегти його, тримати охорону і тим більше підозрювати в таємничих задумах. Манкурт, як собака, визнавав тільки своїх хазяїв!».
Ось на кого хотів перетворити постгеноцидних українців Сталін. Якби це повною мірою вдалося — наш народ зникнув би з лиця Землі. Якби це не вдалося зробити частково (а вдалося ж таки! Чи всі ми це розуміємо?) — ми б не мали наших співгромадян, що аплодують відкриттю пам’ятника Катерині II в Одесі, ходять з портретами Сталіна... І все ж таки — історія українського Голодомору, уся наша страшна історія ХХ століття доводить правоту шевченківських рядків: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля!». Ген свободи, вільний дух нації справді незнищенні, якщо ми (чимало з нас) зберегли їх, пройшовши такі муки.
