Суперечності виборчого процесу — це природне явище, ознака потенційної дієздатності суспільства, молодої української демократії. За словами К.Каутського, повна єдність у поглядах можлива лише в релігійній секті. Суспільство, що тільки вирвалося із кайданів політичного поневолення, суспільство, що реально відчуло власні можливості в розбудові своєї держави та прагне удосконалення, має право на громадські збудження. Щоб дійсно прилучитися до сучасного цивілізаційного процесу, стати в ньому вагомим і авторитетним гравцем, потрібно насамперед подолати в собі психологію раба, психологію меншовартості. Я за те, щоб кожен громадянин України став її активним гравцем, серед іншого й у політичній сфері, мав можливість на весь голос висловити свою позицію і був впевненим, що обов’язково буде почутим. Для цього ми розбудовуємо свою Незалежність. Головне тут — несвідомо не переступити межу дозволеного, не порушити суспільну рівновагу, яка є чи не найвагомішим надбанням нашої держави, не розбалансувати найсвятіше — процес утвердження нашої Соборності, який, скільки існуватиме Україна, завжди залишатиметься злободенним.
Так, українському суспільству конче необхідна політична консолідація. Однак цього не можна досягти інструментами путінської «керованої демократії». До того ж, ми перебуваємо на протилежних фазах історичного циклу, а відтак — у нас і різні цілі. Це зобов’язані розуміти наші політики. Головним для В.Путіна, якого я дуже поважаю, є намагання за будь-якої ціни зупинити (якщо це можливо) об’єктивний процес остаточного розпаду залишків колишньої імперії, не допустити колапсу великої держави. (Ми, як і вся світова спільнота, також зацікавлені в цьому). У нас же інша історична траєкторія. Ми перебуваємо лише на старті свого самоствердження. Тому головним для нас є національне пробудження, повернення до витоків власного «я», до «самого себе». Це відповідним чином відбивається й на потенціалі демократичних перетворень. Він у нас на порядок потужніший, його потрібно задіяти. Щоб це сталося, ми й маємо пройти фазу «суспільного збудження», яка потім обов’язково сама собою, природним шляхом переросте у фазу «суспільної консолідації». «Керована демократія» у цьому нічого не значитиме. Це — реанімація вже пройденого. «Нація — це не покоління холопів» (О.Ольжич), тож, щоб на ділі остаточно самоствердитися, потрібно подолати насамперед стан «вікової сплячки». Саме для цього й необхідні суспільні стреси. Нинішні президентські вибори є одним із виявів цього. Від суспільних збуджень до національної консолідації — такою є об’єктивна логіка логарифму нашого самоствердження, яку потрібно сприймати як належне.
Крім того, складний процес самоствердження, як і становлення демократичного суспільства, може бути лише внутрішнім продуктом. Ми повністю відкрили себе світові, все зробили, щоб за роки реформ розбудувати відкрите суспільство. 60 відсотків нашої економіки працює на зовнішній ринок, наші вчені працюють у найпрестижніших західних лабораторіях, а українські програмісти дійсно вважаються найбільш титулованими у світі. Ми й далі працюватимемо у цьому напрямі. Але все це мусить відбуватися на принципах рівноправ’я та взаємоповаги. Суверенний народ має право на те, щоб влада не насаджувалася ззовні. Нація, яка на ділі прагне до самоствердження і хоче стати демократичною, має черпати свої сили із власного історичного досвіду.
У зв’язку з цим надзвичайно наївними представляються майже щоденні застереження наших західних «покровителів» щодо «коректності» нашої поведінки. Заспокойтеся, панове! Хочу запитати вас: де ви були, коли на найкритичнішому відрізку нашої історії ми власноруч — ціною неймовірних зусиль, крок за кроком — утверджували нашу державність? Хіба не ваш президент намагався перед референдумом 1991 р. переконати вищих посадових осіб нашої держави не робити необачних кроків, пов’язаних із виходом зі складу колишнього СРСР, відмовитися від прагнення незалежності, підтримати процес горбачовської перебудови? Чи не ваші сановники, підспівуючи імперським амбіціям нашого східного сусіда, наполягали на тому, щоб уже суверенна Українська держава не запроваджувала власної грошової одиниці, залишаючись у межах рубльової зони? Чи, можливо, ви послідовно дотримувалися власних міжнародних зобов’язань щодо гарантій національної безпеки України у зв’язку з нашим одностороннім ядерним роззброєнням, подоланням чорнобильського лиха, облаштуванням 250-ти тисяч кримських татар, що повернулися на свою Батьківщину? Можливо, врешті-решт, ви засвідчили свою реальну причетність до подолання найстрашнішої економічної кризи, виведення економіки на траєкторію зростання, а нині — берете участь у її технологічному переоснащенні?
На превеликий жаль, на ці та низку інших подібних питань не існує позитивних відповідей. Ми не отримували навіть моральної підтримки, нас публічно висміяли, коли ми проголосили своєю стратегією курс на європейську інтеграцію, набуття в перспективі повноправного членства в ЄС. Для нас конче важливим було, щоб нас почули, адже йшлося про відтворення своєї історичної ідентичності, повернення до свого «дому». Прикро про це все писати, однак у західних лідерів не вистачило політичної мудрості зрозуміти щирість цих намагань. Хотів би думати, що йдеться про суто «технічні недоречності».
Зазначене не може не позначатися на наших внутрішніх процесах. Глибоко переконаний у тому, що небезпечна гострота нинішніх суспільних протистоянь є продуктом «зовнішньої упаковки». Український народ завжди відзначався та відзначається нині своєю глибокою толерантністю. Доморощені «радикали» — це актори не з вітчизняного, а з чужого серіалу. Так, за роки радянського терору у нас винищили національну інтелігенцію, яка в усіх країнах є локомотивом історичного поступу. У нас ще не сформувалася й національна еліта. Для її відродження необхідне не одне покоління. Навіщо ж спекулювати на цьому?
Для мене однаково огидними є ті, хто простягує руку за милостинею як на Захід, так і на Схід. Потрібно бути сліпим, щоб не бачити того, що де-факто президентські перегони все більшою мірою стають інструментом геополітичного суперництва провідних центрів сили за панування на пострадянському просторі, а розгорнута у зв’язку з цим брудна інформаційна війна, як і загалом характер зовнішньополітичного тиску, по суті спрямовуються проти не лише внутрішньої стабільності, а й суверенності нашої держави. Україна перетворюється на небезпечний полігон «холодної війни», що нині реанімується. Слід враховувати й те, що в цій політиці віднедавна змінилися стратегічні пріоритети. Якщо раніше основні акценти робилися на приватизацію стратегічних об’єктів, то нині (після достатньо відчутного зміцнення національного капіталу) — на «приватизацію» української політичної еліти.
Хочеться у зв’язку з цим вірити в самодостатність найбільш рейтингових кандидатів, думати про те, що вони усвідомлюють ситуацію, в яку силоміць втягується наша держава, а їхні в багатьох випадках далеко не в усьому виважені дії — це, скоріше за все, «політична короткозорість» провокації власних штабістів, де проблема національної самоповаги є найбільш дефіцитною. Із застереженням ставтеся до їхніх порад: всі вони за своєю ментальністю «дядьки отєчєства чужого» (Т. Шевченко). Попри шалений тиск як зі Сходу, так і з Заходу, Л. Кучма за всі десять років свого президентства ні на міліметр не поступився національними інтересами. Це визнають і його супротивники.
Я з великою шаною ставлюся до російської мови, як і до великої російської культури загалом, виховувався на її надбаннях. Так склалося в нашій сім’ї: ми з дружиною завжди спілкувалися й спілкуємося нині українською мовою, а з доньками — російською. Такою є українська реальність, і з нею не можна не рахуватися. Але не можна не враховувати, що українська мова ще тільки утверджує себе як державна і що ми ще дуже мало зробили у цьому відношенні. Хіба можна забувати, що одним із основних знарядь колонізації нашого народу була політика лінгвоциду — цілеспрямованого знищення української мови, однієї з найістотніших ознак нації, скарбниці української національної культури. Ось лише окремі віхи цієї політики:
1720 р. — указ Петра I про заборону видавати в Малоросії будь-які книжки, крім богословських;
1753 р. — царський указ про заборону викладання української мови в Києво-Могилянській академії;
1769 р. — заборона Синодом Російської православної церкви друкування українського букваря;
1863 р. — видання Валуєвського указу про заборону «малоросійською» мовою книг духовного змісту, «навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу». «Никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может», — наголошувалося в цьому нормативному документі Російської імперії;
1874 р. — затвердження Статуту про початкові народні школи, в якому визначалося навчання учнів цих шкіл лише російською мовою;
1876 р. — видання Олександром II Емського указу щодо заборони ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур «малороссийским наречием»;
1886 р. — царський указ про заборону українських театральних вистав у всіх губерніях «Малороссии».
Цей перелік можна продовжити. М.Драгоманова за статтю «О педагогическом значении малорусского языка» було звільнено з посади доцента Київського університету.
Жорстка політика денаціоналізації та лінгвоциду здійснювалася й на території Західної України, де панувала шляхетська Польща. Можна нагадати у зв’язку з цим розпорядження Едукаційної комісії польського сейму (1789 р.) про закриття українських церковних шкіл, постанову сейму 1817 р. про викладання в школах Західної України лише польською мовою, закон 1924 р. про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, судах та школах. Після захоплення у 1914 р. Галичини російська військова адміністрація заборонила всю українську пресу, українські навчальні заклади та відповідні громадські організації. У 1920 р. окуповану Західну Україну в Польщі офіційно почали називати «Малопольська Всходня», а українців — «русінами». Польський історик Равіта-Гавронський у 1923 р. писав, що назви «Україна» та «українець» — це «шовіністичні вибрики... М. Грушевського» (див.: Іванишин В., Радевич-Вінницький Я. Мова і нація. — Дрогобич.: Відродження. 1994. — С. 23-28, 175). Навряд чи потрібно все це коментувати.
Не менш ущербним є іміджевий сленг іншого кандидата. Мене мої близькі весь час запитують, коли вже нарешті припиниться ця недолуга політреклама — звідусіль тільки й чути: «Ющенко ІДЕ», «Іде», щоб «САДИТИ»! По суті йдеться про суто психологічну домінанту передвиборної стратегії претендента. Не збагачувати вже зроблене, а «САДИТИ»! Усе це — від чужого, все це не може не насторожувати. З урахуванням несформованості політичного імунітету українського народу це небезпечно. Наших батьків (і мого також) та дідів уже «садили». Прагнучи стати «народним» кандидатом, В. Ющенко та його команда не усвідомлюють очевидне — не бачать того, що він все більшою мірою віддаляється від власне національного, що його основною опорою стають маргінальні верстви населення, які ще й дотепер не відчули святості Вітчизни. Це той самий «малий українець», яким можна маніпулювати.
Декілька днів тому я мав зустріч з великою групою іноземних експертів, які заздалегідь були налаштовані на те, що приїхали в країну бандитів, яких на другий день після виборів усіх пересадять. На жаль, до болю знайома риторика. Перетворюють Україну на «Занзибар Східної Європи» (вислів належить одному із євродепутатів) власні «головаті» націонал-патріоти. Це чи не найбільший парадокс нашого буття. Звісно, що в них є куди відступати: їх «ТАМ» приймуть. Так і хочеться звернутися до всіх тих, від кого котиться це відлуння, словами Т. Шевченка: «Схаменіться! Будьте Люди!»
Ще раз приверну увагу до позиції В.Липинського. За його словами, найбезпечнішою рисою політичної еліти, якої за будь-яких умов ми маємо позбутися, є «плазування перед чужоземним». Цю ж думку постійно виділяв і Д. Донцов. Нація, яка хоче перемогти, наголошував він, не може жити лише чужими ідеями й теоріями, не може мати плебейську свідомість. Кожна нація має свою власну правду й повинна лише їй коритися. Йдеться про політичну орієнтацію окремих груп українських політиків, які, за визначенням В.Липинського, «прагнуть знайти собі поза межами України союзника, запевнити його у своїй безмежній відданості та, одержавши в такий спосіб ласкаву допомогу, захопити з цією допомогою владу над своїми земляками. Але ж ці земляки теж мають свої орієнтири». Ці слова іменитого вченого датуються 1926 р. Але вони не втратили, на жаль, своєї злободенності. Тож прислухаємося до них, вельмишановні добродії, наші висуванці. Будьмо виваженими в усьому тому, що стосується найсвятішого — авторитету нашої держави. Нам ніхто — ні наші діти, ні внуки, ні правнуки — не пробачать, якщо ми спаплюжимо її ще в підлітковому віці.
