Мені не хотілося про це писати ні до 16 вересня, ні до 24. Не хотілося тому, що будь-яка публікація на подібну тему розглядалася б як оплачена або на користь опозиції, або на користь влади. Але запланована революція не відбулася, і сьогодні можна без зайвих емоцій подивитися на цю проблему.
На вулиці вийшли менше ніж 0,2% громадян. Це не тягне не те, що на революцію, а на навіть на позачергову першотравневу демонстрацію. У підсумку опозиція втратила підстави скрізь і усюди, з приводом і без нього заявляти про всенародну підтримку і спекулювати брендом «переможців виборчої кампанії». Хоча б тому, що у четвірки немає підстав звинувачувати владу в інформаційній блокаді акцій, які готувалися. Інформації про це у ЗМІ було більше ніж достатньо. Але проінформовані громадяни, які довірили опозиції ресурс для правового вирішення проблем, не підтримали її в авантюрних закликах вийти на вулиці.
Жоден тверезо мислячий політик сьогодні не сумнівається в тому, що єдино правильним рішенням для «революціонерів» після подій 16 вересня стала б відмова від палаточно-мітингових технологій захоплення влади і замість цього — перехід до принципово нових методів роботи. Але революційні заклики продовжують лунати. А це означає, що відмовитися від авантюри опозиція просто не може.
Щоб зрозуміти причину того, що відбувається, варто проаналізувати те, як готувалися осінні виступи. А готувалися вони організовано і ретельно. Підготовка відповідала всім правилам революційної боротьби. Головне у ній було те, що ідеологічна і агітаційна робота стала однією з основних складових загальної стратегії. Це стало помітним з публікацій в опозиційних ЗМІ ще влітку. У темах, які порушувалися ними, критичні матеріали перестали бути основними і домінуючими. На зміну їм прийшли публікації аналітичного характеру та ідеологічної спрямованості.
При цьому дії лідерів опозиції мають відверто провокаційний характер. Прикриваючись депутатськими мандатами в ситуаціях, коли громадян, не обтяжених депутатською недоторканністю, просто посадили б за грати, лідери четвірки подають приклад «громадянської мужності». Під такі дії треба підводити серйозну ідеологічну базу, інакше питання про «ціну перемоги» неминуче перейде у площину моральної відповідальності.
Створюючи цю ідеологічну базу для революційних виступів, опозиція як основний аргумент використала тезу, що мовляв усі країни Східної Європи і Прибалтики прийшли до істинної демократії через силові методи і революційні виступи проти влади, що всі заплатили за демократію кров’ю. З одного боку, такі висловлювання формально не несуть в собі суперечностей. Але з другого, вони не були сприйняті суспільством. Як на мене, це сталося не випадково. І ось чому.
Основна частина працездатного населення України виросла не в нормальному конкурентному середовищі, де на ринку праці, розвиваючи свій інтелектуальний, творчий і трудовий потенціал, люди одержували б від суспільства його оцінку, яка відповідала б затребуваності людини і гарантувала її добробут. Функції ринку виконувала держава. Але не ринку в повноцінному значенні цього слова, а регулятора, який здійснював конкурентний відбір за своїми власними законами, які не мали нічого спільного із законами справедливості і здорового глузду. Людина усвідомлювала, що не тільки від неї залежить якість її життя, але й від якоїсь конкретної посадової персони. Тому конкурувати громадянам треба було не тільки на рівні розвитку власних здібностей, але й на рівні лояльності (форм її прояву) чи адаптованості до ідеології люмпенської тоталітарної держави.
Запитання, на які кожна людина завжди шукає відповіді, прості. Чому я живу так, а не інакше, чому хтось живе краще, чому я щасливий чи нещасний, чи справедливе життя, у чому полягає суть моїх проблем і хто винен? Комуністична ідеологічна машина працювала таким чином, щоб у процесі пошуку відповідей на ці запитання людина бачила винуватця де завгодно, але тільки не в ідеологічному базисі, на якому будувалася система влади. Тому ворогів у нас завжди було багато — весь невідомий нам загниваючий Захід і деякі підступні темні сили всередині країни.
Ідеологи комуністичної системи працювали над тим, щоб у масовій свідомості закріпилися стереотипи, за якими людина, з одного боку, відчувала б себе господарем життя, що держава це і є вона, що проблем, яких не можна вирішити, не існує. А з другого — розуміла, що якщо у неї щось не вдалося, значить, їй заважають або зовнішні вороги комуністичної ідеології, або внутрішні вороги народу в особі продажних комуністів або дурних керівників виробництва. Про це знімалися фільми, писалися романи, ставилися вистави, у яких головні герої сюжетів були, як правило, несправедливо ображені, обмежені у своїх правах, які на шаленій швидкості наближалися до своєї загибелі. І коли ситуація ставала критичною…. раптом, як у казці, з’являвся справедливий, але постійно дуже зайнятий складною роботою партієць або виходила дуже своєчасна постанова ЦК КПРС, які миттєво вирішували всі проблеми.
За допомогою такої нескладної технології здійснювалася трансформація і персоніфікація системних політичних, економічних і соціальних проблем. Вони ставали побутовими, простими і легко вирішуваними.
Корені цієї технології йдуть глибоко в сталінську епоху, коли керівники пролетарської держави, які вперше відчули неспроможність комуністичної ідеології, почали створювати механізм придушення інакомислення.
До 1937 року технологія персоніфікації проблем стала невід’ємною частиною комуністичної ідеологічної машини — її основною зброєю та інструментом, який цементував тоталітарну сутність влади. Вона дала змогу спрямувати вектор творчих та інтелектуальних зусиль суспільства не стільки на розвиток внутрішнього потенціалу самої людини, скільки на боротьбу з кимсь, на пошук винуватця проблем, певного суб’єкта, якого треба «знайти і знешкодити» за будь-яку ціну. На жаль, сучасні ідеологи опозиційної боротьби в Україні недалеко пішли від своїх комуністичних попередників.
Проте, застосовуючи і нав’язуючи суспільству сьогодні свої аргументи необхідності оплатити кров’ю свободу і демократію, вони не враховують «нюанси», які є визначальними для їх сприйняття у нашому суспільстві. Адже країни Східної Європи і Прибалтики мали зовнішнього ворога — ярмо у вигляді СРСР. Їхні організовані виступи носили визвольний характер. Вони роками накопичували власний внутрішній потенціал розвитку і боролися за право використовувати його самостійно, без втручання ззовні.
Проблема відсутності правових механізмів, які б формували умови для цивілізованої конкуренції в сфері соціально-економічних відносин, у цих країнах усвідомлювалися. Потреба у звільненні мала конструктивний і, головне, — спрямований характер. Народи хотіли стати вільними і скинути ярмо диктатури не просто для того, щоб говорити рідною мовою (що не було, скажімо, проблемою для Польщі чи Угорщини), а для того, щоб встановити СВОЇ ПРАВИЛА життя. Тому перемога над зовнішнім ворогом супроводжувалася створенням «справедливої» і затребуваної правової бази, яка формувала б нове життєве середовище.
В Україні все було дещо інакше. Ми без крові і спокійно отримали незалежність, не усвідомлюючи, від чого саме ми стаємо вільними і що робити з цією свободою нам — народу, який був частиною радянського суспільства, що уособлювало собою комуністичне ярмо на шиї Європи. Так, ми були ярмом. Не хтось там за межами нашої території творив совкову ідеологію і світогляд, а ми самі їх творили, були їхніми носіями, генерували та поширювали на весь світ. Причому вважали це своєю місією. На жаль, так сталося, що залишившись на руїнах СРСР, жодна політична сила в Україні на той час не усвідомлювала цього факту. Тому не ставила перед собою основним завданням — звільнення суспільства від совкового тоталітарного, люмпенського світогляду. Та й ми всі — народ України, в ейфорії перебудови не поставили собі (суспільству, нації) світоглядний, ідеологічний діагноз, не задумалися над тим, як маємо змінитися МИ САМІ (кожен з нас), які правила (моральні, духовні) маємо сформувати, насамперед, всередині себе (у своїх головах і серцях). Тому не усвідомили — якими ж мають бути закони нової країни, для того, щоб нові правила життя проявилися в соціальних і економічних відносинах, трансформували їх, додали їм творчого, а не завойовницького, пригнічуючого і рабовласницького характеру. У підсумку росте вал законопроектів та їх проектів, які в принципі не гарантують реальних і відчутних змін.
На які б дії не йшла сьогодні трійка опозиціонерів, але якщо подивитися на те, що відбувається, із світоглядних позицій, можна констатувати той факт, що суспільство не відстає від політичного «авангарду». Воно переганяє його, а точніше, починає самостійно рухатися іншим шляхом — шляхом у майбутнє. І в той час, як лідери трійки борються за місце перед телекамерами, щоб на всю країну прокричати свій найпалкіший заклик, люди з все меншим розумінням реагують на ці потуги. Тому що на зміну архетипам епохи боротьби і персоніфікації проблем приходять перші паростки ідеології конструктивізму і розбудови. Людина починає розуміти, що політики можуть «дружити» і за президента, і проти президента, але сам факт такої дружби ще не є підставою для того, щоб претендувати на масову підтримку суспільства. Отримати її можливо лише тоді, коли в цій грі інтересів кожен громадянин побачить себе, своє місце і матиме можливість реалізуватися таким, яким він є.
Сьогодні, коли боротьба політичних сил плавно переходить до формування ідеологічної бази, як фундаменту боротьби за голоси виборців, ідеологам варто задуматися над цим. Тому що тільки та політична сила, яка зможе йти в ногу з часом і в одному напрямку з суспільством, зможе бути по-справжньому запитана ним.
