На хвилі справедливого бажання дізнатись правду та розкрити резонансні злочини, скоєні за часів колишньої влади, чітко проглядає й бажання зіграти на трагедіях минулого, постійно розігрівати ситуацію та стригти з неї політичні дивіденди. Однією з таких трагедій є загибель В’ячеслава Чорновола. Її зараз використовують багато людей. Навіть ті, хто якраз дуже приклався і до розколу Руху, і до того, щоб Рух, втрачаючи авторитет і вплив, опинився у вельми складній політичній ситуації весною 1999 року.
Нижче ми наводимо опубліковане в газеті «Факты» інтерв’ю з Володимиром Куделею, водієм того злощасного КамАЗу. Чи каже він усю правду? Але деякі міфи, які вже встигли створити навколо трагедії, В. Куделя спростовує.
25 березня 1999 року лідери Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл і Геннадій Удовенко поверталися до Києва з робочої поїздки до Кіровограда. О пів на дванадцяту ночі машини під’їжджали до Борисполя, аж раптом на дорозі перед «Тойотою», в якій їхав В’ячеслав Максимович, виник КамАЗ із причепом. Водій «Тойоти» загальмував надто пізно. В’ячеслав Чорновіл загинув на місці. Його смерть шокувала суспільство. Аналітики вирішили, що загибель Чорновола, яка змінила баланс політичних сил у країні, не могла бути випадковою. Водія КамАЗу ще до закінчення слідства нарекли політичним кілером. А через кілька років і зовсім... «поховали». Мовляв, така доля всіх виконавців брудних замовлень.
«Факты» вирішили розвідати, що ж насправді сталось із водієм і ще двома свідками, які їхали в ту нещасну ніч у кабіні КамАЗу.
«КАЗАЛИ, ЩО НАС У ЛІСІ ТРЕНУВАЛИ ПО РАЦІЇ. АБСУРД!»
Щоб розшукати сліди водія КамАЗу Володимира Куделі, задіювати Інтерпол не довелося. Він, дякувати Богу, виявився живий-здоровий, щоправда, змінив місце проживання. Три роки тому, залишивши сім’ю та роботу, Володимир Миколайович переїхав з Олександрополя на батьківщину, в одне з сіл тієї ж Дніпропетровської області. Прописався в материному будинку, влаштувався на роботу водієм у сусіднє село та «заліг на дно», ведучи тихий, самітний спосіб життя.
— Ні в чому поганому за цей час Володимир Миколайович не був помічений, — розповів мені сільський голова Сергій Богомол, — жодні підозрілі особистості до нього не приїжджали. Наш дільничний про це знав би. Я Куделю знаю з самого дитинства — ми ж разом із ним в одній школі навчалися, тільки він на рік молодший. Спокійний, нормальний хлопець. Не хуліган. За кермом він давно — років двадцять п’ять, ще з армії, напевно. І, треба ж, опинився в такій халепі!
Водій мав приїхати з роботи лише ввечері. Насилу знайшовши його будинок (на обшарпаній хатині не було номера), ми вирішили зачекати його на вулиці. Нова дружина Володимира Миколайовича нас до будинку не пустила, мотивуючи це тим, що хата не опалюється, полопалися труби, та й сам господар навряд чи захоче з нами розмовляти. Адже журналістів він терпіти не може.
Проте головний свідок трагедії, яка сталась шість років тому, поговорити з нами погодився. Щоправда, за умови, що він може вийти з машини «Фактов» у будь-який момент.
— Володимире Миколайовичу! Слідство кваліфікувало те, що сталось, як звичайне ДТП і відкинуло версію можливого теракту в зв’язку з передвиборною кампанією. Стосовно вас кримінальну справу припинили через амністію в листопаді 1999 року. Тим часом людський поговір продовжує вважати вас виконавцем політичного замовлення.
— Та нащо мені його вбивати? Я не знав ні Чорновола, ні Удовенка, вони мені були всі однакові. Мені шкода, звісно, Чорновола, загинув він. Але я ніколи не вникав у цю політику. Виступають там, лаються, поливають брудом одне одного. Хай що хочуть, те й роблять. Нащо ж мені було встрявати? Хіба мені гроші заплатили? Та ви ж бачите, як я живу. Коли це сталось, газети писали: в нього машина, в нього двоповерхова вілла, йому добре заплатили. А коли приїхали подивитися туди, в Олександрополь, побачили, що хатка стара, ще батьків дружини. Та й тут також такий собі будиночок.
— І все-таки побутують чутки, що вас якимсь чином змогли зацікавити, і ви довго готувалися до цієї поїздки?
— Мені це смішно. Писали, що в нас були рації! На спині я носив цю рацію чи де? Є ще версії, що мене в лісі тренували по рації. У лісі? КамАЗом? Та КамАЗ тільки на пісок став би — миттю зарився б!
— А нащо вам треба було їхати з Дніпропетровської області аж на Волинь?
— Мене туди відряджало начальство, ми міняли зерно на техніку для нашого господарства (ТОВ «Луговське», село Олександрополь Солонянського району Дніпропетровської області. — Авт.). Зі мною поїхав головний інженер Чернецький і ще тракторист із Волині — він працював у нас в Олександрополі та хотів поїхати на батьківщину. Поміркуйте, якби я їхав із завданням «прибрати» Чорновола, чи брав би я з собою з колгоспу свідків?
«ЯКБИ МИ ПОСИДІЛИ ХВИЛИН ДВАДЦЯТЬ У КАФЕ, ЖОДНОЇ АВАРІЇ НЕ БУЛО Б»
— І все ж таки. Чому ви вибрали саме цю дорогу? Експерти стверджували, що є коротший і зручніший шлях до Волині. Наприклад, маршрут Олександрія — Сміла — Миронівка — Обухів.
— Ми постійно цією дорогою їздили на Волинь. А одного разу поїхали через Олександрію і побачили: там така дорога, що нирки відбиває. Адже в нас вантаж! І через неї треба їхати години чотири, щоб проїхати. А сюди виїхав на Дніпродзержинськ і рушив на Кременчук. Рівна траса. Ні затяжних підйомів, ні різких поворотів... Ми виїхали з Олександрополя о 12.30. Я планував проїхати Київ до півночі і за постом ДАІ переночувати. Рано- вранці виїхати і близько полудня бути вже на Волині. Та звідки ж я мав знати, що Чорновіл також поїде цією дорогою? Він міг повертатися до Києва десятьма дорогами.
— Деякі політики вважають, що вас могли використати «наосліп»: попросити зупинити якогось боржника або сказати, що треба перекрити дорогу злочинцю. Це можна було зробити з допомогою шантажу або грошей. Дати 500 доларів і сказати: «Чоловіче, їхатиме отака машина, стій, не з’їжджай».
— Ніхто під час поїздки до мене не підходив, ніхто не зупиняв. І крім того, як уночі можна дізнатись, ця машина чи не ця? Там же, як потім писали в газетах, їхали дві машини — Удовенка й Чорновола. Вони в будь-яку мить могли помінятися місцями. Спершу, до речі, так і було. Адже першою їхала машина Удовенка, а потім на якійсь ділянці шляху машина Чорновола їх обігнала. І як це все підігнати та звести в одній точці — їхні машини, мою, пов’язати все за часом, адже і вони, і ми зупинялися дорогою? Це ж потрібні вертольоти, техніка спеціальна. А що як з’явилася б ще якась третя, взагалі випадкова машина? А я тут стою, так?.. Я ось що думаю: посиділи б ми ще хвилин двадцять у кафе — жодної аварії не було б! Розминулися б. Просто це як збіг стався...
— Говорили про можливе використання психотропної зброї, з допомогою якої можна управляти людиною.
— Та яка зброя? Це взагалі занадто! Не розумію. Я їхав спокійно. Жодних «голосів» і наказів не чув, розум не запаморочився, голова не боліла.
— Але як ваша машина опинилася на дорозі саме в ту мить, коли нею проїжджав В’ячеслав Чорновіл?
— Я проґавив поворот в об’їзд навколо Борисполя. А Борисполем вантажівкам рухатися заборонено. Коли побачив, що проскочив поворот, вирішив зупинитися та розвернутися. Пропустив одну машину. Побачив, що на трасі нікого немає, і почав розвертатися.
«ВОДІЯ ЧОРНОВОЛА, ВВАЖАЮ, МОЖНА БУЛО ВРЯТУВАТИ»
— Коли ви побачили світло фар іншого авто, чому не натиснули на газ і не рвонули вперед, щоб звільнити дорогу?
— Легко сказати — рвонув! Там не лише КамАЗ, ще й причеп був. Усе разом — метрів 12. Машина навантажена — 14 тонн! І зрушила б вона щонайбільше на 20 сантиметрів. У будь-якому разі дорога була б зайнята. І було б ще гірше. Машина Чорновола вдарилася б уже не в дишель, а потрапила б під гільзу, яка підіймає причеп. Її розрізало б навпiл, як консервну банку. А це був би вибух. Немає іномарки, немає КамАЗу. І всі трупи... І крім того, я навіть подумати не міг, що водій «Тойоти» почне гальмувати так пізно.
— Він міг не помітити вогнів КамАЗу?
— Слідчі ставили експеримент: «Тойота» виїжджала на таку відстань, на якій перебувала в ту ніч, а це близько кілометра, вмикала світло, і КамАЗ було видно. У водія «Тойоти» залишався час, щоб зреагувати.
— Можливо, він заснув за кермом?
— Звичайно. Він або спав... Або напідпитку їхав.
— Ви гадаєте, водій Чорновола допустив би таке?
— Напевно, ні. Але тоді я навіть не знаю, що це мала бути за ситуація, щоб він вогнів не зауважив. Він міг об’їхати КамАЗ, навіть вилетіти в кювет. І всі були б живі. А водій, я чув, майстер спорту, професіонал. А це тренованість, реакція, якісь варіанти. Але він гальмував — і все. Причому всього за 35 метрів до удару. Дивно. Гальмував так, що навіть згоріла гума та передні колеса відпали.
— Вам робили експертизу на алкоголь?
— Так. Я був тверезий. А мої сусіди в машині — тракторист й інженер — сиділи напідпитку. Вони їли в кафе та випили по сто грамів.
— Люди, які їхали слідом за машиною Чорновола, в «Пежо» Удовенка, кажуть, що ви сиділи в кабіні, коли вони під’їхали. А ви стверджуєте, що, побачивши машину Чорновола, вискочили з КамАЗу та замахали руками, попереджаючи про небезпеку. Щось тут не сходиться.
— А як вони могли бачити, коли машина Удовенка під’їхала через три хвилини? І вони ж встигли загальмувати. Отже, КамАЗ було видно здалеку?
— Як ви вважаєте, чи можна було когось врятувати із загиблих? (В аварії загинув також Євген Павлов, який сидів за кермом «Тойоти», і був важко поранений прес-секретар В. Чорновола Дмитро Понамарчук, який дрімав на задньому сидінні. — Авт.)
— Імовірно, водія Чорновола, хоча, можливо, я й помиляюся. Коли ми витягували його з машини, він був ще живий. Але довго не було «швидкої». А Чорновіл загинув одразу. Зрізало капот, видавило лобове скло і його мов скальпувало. Мені як сказали: «Ти знаєш, хто це такий? Це ж Чорновіл!» Я кажу: «А хто це, хоч поясніть!» Ми намагалися відтягнути причеп, щоб вивільнити машину та витягнути Чорновола. Але «Тойоту» намертво затисло. Вранці прибув кран, причеп підняли, і тільки тоді машина відпала.
— Пасажири в «Тойоті» були пристебнуті чи ні?
— Пристебнуті. Ми розрізали ремені.
— А подушки спрацювали? Матерія не теліпалася?
— Ні, не теліпалася. Але це вже експерти встановлювали.
— Як склалася доля ваших попутників, які сиділи з вами в кабіні КамАЗу? До речі, що вони робили в момент аварії?
— Швидше за все, спали.
— Проте, кажуть, що вони потім загадковим чином зникли як непотрібні свідки.
— І хто міг вигадати таке? Так, тракторист Шолом через півроку помер. У 42 роки, у себе на Волині. Але в нього було слабке серце. І всі одразу заговорили, мовляв, починають прибирати свідків. Але інженер Чернецький, слава Богу, живий. Зі мною, як бачите, також усе гаразд. Хоча, коли я ще жив в Олександрополі, сусід приніс мені статтю, де про мене написали, і каже: «Слухай, та тебе вже взагалі серед живих немає! Ти вже все, покійник!» Ще казали, що я поїхав до Москви і там сховався. Але я нікуди тікати не збирався. Мені нічого приховувати.
— Коли розслідувати справу, якісь методи фізичного впливу до вас застосовували?
— Ні.
— Слідство визначило, на кому саме лежить відповідальність за це ДТП?
— Визначило, що ми обидва з водієм Чорновола винні. Хтось більше, хтось менше. Мені звинуватили в тому, що я при розвороті не пересвідчився в безпеці руху та не вжив заходів для звільнення проїжджої частини, коли на ній з’явилася машина. Водій «Тойоти» дуже швидко їхав. Ніби 180 кілометрів на годину. Але ви, звісно, розумієте, що тут така ситуація... Він загинув. І в зв’язку з його смертю кримінальної справи не порушували. А мене через вісім місяців амністували. На той момент у мене було двоє неповнолітніх дітей.
— Чому ви поїхали з Олександрополя? Вам хтось погрожував? За вами стежили? Чи в селі до вас змінилося ставлення?
— Ніхто мені не погрожував. І стеження за собою не зауважував. А в селі, навпаки, мене підтримували. Підписи збирали, щоб надіслати листа президенту Кучмі на мій захист, що я не міг піти на таке. З села ж я поїхав тому, що розладналось сімейне життя... До того ж у мене тяжкохвора матір, і я вирішив повернутися туди, де народився. Ось і все. Син залишився з колишньою дружиною. Донька також. Вона — від першого шлюбу дружини.
— У далекі рейси виходите?
— Після того випадку ні.
— Ви не замислювалися, чому це сталось саме з вами?
— Та я нібито особливо в житті не грішив. Мої предки також. Батьки мої нормальні люди. Матір бухгалтером пропрацювала все життя, батько — водієм. Дід із бабою в мене фронтовики, їх уже немає серед живих.
— Якщо повернути минуле та уявити, що ви стоїте на цій дорозі і знову мчить ця ж «Тойота». Що б ви зробили?
— Та нічого не можна зробити. Це частки секунди!.. Частки секунди. Так само б і діяв.
— Ви в Бога вірите?
— Хрест ношу.
— Сповідаєтесь?
— Так. Ходжу до церкви. Ставлю свічки за упокій душі загиблих. Але, з іншого боку, хочу все це швидше забути. Піти нормально на роботу, прийти, поїсти, лягти та відпочити. Усе! Щоб тебе більше ніхто не шукав, не мучив!
Чоловіка почала проймати нервова дрож.
— Лягаю спати — й у мене в очах оце все! Чотири місяці після цього заснути не міг — трупи перед очима стояли!.. Серце почало хапати, довелося лягти в кардіологію в Дніпропетровську. Думав, відійде — забуду. Але щойно весна — журналісти їдуть і їдуть, я вже не можу!.. Не знаю, що вони хочуть розслідувати, не знаю! Я їх жену, а вони їдуть! Адже є якась межа? Але всі постійно тицяють у це місце, і воно дедалі сильніше болить...
Він попрощався, вийшов із машини та почвалав по багнюці до будинку, згорбившись під струменями затяжного дощу.
