Свій 139-й сезон Національна опера України завершує у напруженому ритмі та динаміці. Зовсім недавно відбулася прем’єра балету «Майстер і Маргарита», який викликав величезний інтерес киян та гостей нашої столиці новизною своєї лексичної мови, яскравістю й неординарною інтерпретацією видатного твору нашого земляка Михайла Булгакова. А під завісу сезону на любителів опери чекає справжня мистецька сенсація — прем’єра опери «Макбет» Дж. Верді. Сенсація вже в тому, що цей, один із найкращих творів геніального італійського композитора, ще не бачив світла київської рампи. Та й взагалі ця опера, попри її безперечну мистецьку вартість, не часто пробивається на сцену, лякаючи режисерів, диригентів і виконавців, насамперед, багатоплановістю і складністю шекспірівського сюжету, взятого за основу лібрето. Якщо застосувати сучасну лексику, то це не що інше як такий нехарактерний для музично-сценічного жанру триллер, із повним набором усіх його складових: чаклуванням, пророкуванням, зрадами, таємними убивствами і смертями, потойбічними силами, привидами, відьмами, несподіваністю й неочікуваністю подій. Дивна річ, але Дж. Верді, який наполегливо вимагав від усіх своїх лібретистів чіткості й зрозумілості сюжету, визначеності психологічної поведінки героїв, а відтак створював опери зрозумілі й близькі глядачам, «Макбетом» немов відступив від усталених тогочасних оперних традицій і навіть власного творчого почерку. Тут уперше була повністю відсутня любовна лінія, розкриття якої принесло композитору в попередніх його десяти творах, славу та визнання.
Натомість домінантою опери стає зовсім інша психологічна іпостась людини — руйнівна, всепоглинаюча, всеспопеляюча жага влади! Із неймовірною захопленістю і натхненням Джузеппе Верді творив адекватне музичне втілення одного із найскладніших, можна сказати, найзаплутаніших із усіх середньовічних шекспірівських сюжетів. Це немов був його екзамен у розумінні і знанні творчості англійського драматурга, якого він дуже любив і творчість якого знайшла особливо глибоке розкриття в його пізніших операх — «Отелло», «Фальстаф» та насамперед у «Макбеті», яка стала десятою оперою 34 річного композитора.
Джузеппе Верді, котрий на той час мав хоч ще й незагальноіталійську, та все ж широку популярність, владно входив у тогочасний музичний простір. Деякі з попередніх його творів здобули прихильність глядачів, деякі провалилися, навіть зі скандалами, однак дирекція Флорентійського театру, який вважався на той час одним з найкращих в країні, зробила ставку на талант Верді і замовила йому ключову оперу для свого сезону 1847 року. Із кількох запропонованих сюжетів Верді звернувся до середньовічної трагедії «Макбет», яку, за свідченням композитора, знав мало не напам’ять.
Створивши сюжетний сценарій майбутньої опери, розділивши її на дії, Верді запрошує лібретиста Франческо П’яве, з яким уже працював над низкою попередніх творів, утілити сюжет у віршовану форму. Окремі фрагменти лібрето написав видатний італійський поет Андреа Маффеї. Написання «Макбету» випало на досить трагічну сторінку біографії композитора (за кілька років до того майже одночасно померли його дружина та двоє маленьких дітей). Композитор шукає порятунку від смутку в праці над новою оперою. Пише гарячково, швидко, виплескуючи на нотні сторінки ще й власний біль... У опері збережена основна лінія твору Шекспіра, основні характеристики головних героїв. Як і в трагедії, Макбет не головна особа утаємниченого, напруженого і багатопланового сюжету. Через злочин і вбивство він приходить до влади, але є швидше знаряддям у боротьбі до безмежності влади. Знаряддям у руках жорстокої жінки, у якої Господь, здається, відібрав серце.
Для неї не існує жодного принципу моралі в боротьбі за владу і трон, дорогу до якого розчищає підступом, вбивствами, безжальним знищенням дітей, які з часом мали б право на корону, жінок, які могли народити таких дітей, вбиваючи руками свого чоловіка, який за її страшною порадою вбиває свого дядька і благодійника короля Дункана! Це вона, леді Макбет, охоплена жагою влади, запускає молох злочину, який зупинять тільки її власна смерть і смерть Макбета.
Зазирнувши за межу дозволеного, гріховно довідавшись за допомогою потойбічних сил про свою долю, Макбет, як і його дружина, зрозуміли ті віщування по-своєму. Їм здалося, що саме провидіння кидає владу до їхніх ніг. Тільки от віщування були зовсім про інше... Шекспір дуже глибоко трактує одну з найважливіших євангельських притч «Хто меч підніме, той від меча і загине». Божеволіє і вмирає, так і не змивши крові безвинних, леді Макбет, гине узурпатор трону Макбет від ненародженого від жінки Макдуфа, який був вирізаний з лона мертвої матері...
У листі Сальваторе Каммарано композитор написав щодо трактування сцени леді Макбет і Макбета перед убивством короля Дункана і сцени сомнамбулізму леді Макбет: «Ці моменти за жодної обставини не мають бути розспівані. Необхідно втілити їх грою і декламуванням, голосом досить похмурим і приглушеним; без цього неможливий вплив. Оркестр із сурдинами. На сцені винятково темно...» А в іншому місці цього листа: «Я бажав би бачити леді Макбет потворною і злою... я хотів би, щоб леді зовсім не співала, ... щоб голос леді був різкий, приглушений, похмурий, ... було щось диявольське»... Цей заповіт Верді почав ігноруватися ще за життя автора. Партію леді Макбет виконують найвидатніші співачки і є щось особливо демонічне між їхньою красою, красою їхніх голосів і страшним єством спотвореної жагою влади душею їхньої героїні.
Прем’єра опери (14 березня 1847 р.), над постановкою якого працював композитор, попри досить складні стосунки автора із виконавцями головних партій і деяким нерозумінням тогочасної музичної критики новітніх принципів Верді, мала справді непересічний успіх. Поява незвичних і нехарактерних для італійської опери образів, включення титанічних пристрастей, не романтизованих ундід і сильфід, а страшних потойбічних демонічних сил, врешті, звернення до багатопланового історичного сюжету розширило вокальні й оркестрові вокальні засоби. По новому зазвучала темброва драматургія. Вочевидь, опера «Макбет» була не тільки етапною для самого Дж. Верді, але й для європейського оперного мистецтва.
За своєю емоційністю, динамікою і напругою вердіївська музика була винятково адекватною напрузі шекспірівського твору, а емоційно, за враженнями критики, навіть перевершувала її. Це відразу відмітили глядачі, як і те, що Верді, втілюючи шекспірівський сюжет про узурпацію влади, провів очевидні паралелі із своїм часом, із Італією, яка боролася за повернення державності і незалежності. Не випадково італійські глядачі, разом із співаками мало не на кожній виставі в пориві патріотизму підхоплювали фразу: «Край рідний зів’яв у неволі...»
Майже через 20 років Дж. Верді, із вдячності за своє прийняття іноземним членом Французької академії, здійснює другу редакцію опери «Макбет» для паризького театру «Лірик» (прем’єра 21 квітня 1865 р.). Від першої редакції вона різнилася дописаною автором великою балетною сценою, невід’ємним атрибутом будь-якої великої опери, яка йшла на паризьких підмостках, деякими змінами у вокальних партіях, насамперед леді Макбет. У Російській імперії цензура завжди забороняла твори, де був хоча б натяк на царевбивство, бо занадто часто це траплялося в історії Росії. Тому «Макбет» не ставився ні в драматичних, ні в музичних театрах, хоч творчість Джузеппе Верді завжди була в пошані глядачів, дуже шанувалася царською сім’єю. Вперше опера «Макбет» була показана в Петербурзі Італійською трупою в 1855 році, але... під назвою «Сівар-саксонець». І тільки у 80-х роках на московській, петербурзькій, київській, харківській та одеській сценах зрідка (можна сказати, неймовірно рідко) в гастрольних антрепризах італійських труп з’являлася ця назва. Так, у Петербурзі на сцені Маріїнського театру опера була вперше поставлена видатним диригентом Валерієм Гергієвим у 2001 році (режисер Девід Маквикар, сценограф Таня Маккалін, Англія), Московський Великий театр уперше у своїй понад 200- літній біографії показав вердіївський шедевр у 2003 році у режисурі Еймунтаса Някрошюса, яку він здійснив для флорентійського театру «Комунаре» (диригент Марчелло Панні).
Втілення опери «Макбет» (диригент Володимир Кожухар, режисер Італо Нунціата (Італія), художник Марія Левитські, хормейстер Лев Венедиктов) є першою постановкою цього твору на київській сцені. Можливо, це випадковість, можливо, й ні, але ця постановка співпала із ювілейною датою створення опери, роботу над якою композитор завершив 160 років тому.
Джузеппе Верді завжди був улюбленим композитором киян і, мабуть, найбільш репертуарним композитором нашого оперного театру. Адже протягом ХХ століття тут відбулося 42 прем’єри геніального композитора! На жаль, серед них не було прем’єри «Макбета»... Нині у репертуарі Національної опери України п’ять творів видатного італійського композитора різних періодів його життя: «Аїда», «Набукко», «Травіата», «Трубадур», «Ріголетто», Реквієм... І ось до них додається ще й «Макбет»...
Сьогодні на пальцях можна порахувати театри, в репертуарі яких є цей, один із найскладніших і найцікавіших у художньо- ідейному плані, твір Дж. Верді, постановка якого засвідчує не тільки високий творчий потенціал колективу, а й прагнення осмислити творчість композитора в усьому її багатогранні, який підніс європейську оперу до рівня світової культурної домінанти.
