Продемонструвати програму з впровадження нової енергетичної політики в країні закликав учора членів уряду на засіданні Кабміну Президент України Віктор Ющенко. «По кожному міністерству та відомству я хотів би, щоб ми мали чітку відповідь із впровадження нової політики енергетичної економії в країні», — сказав Президент, хоч і відзначив, що цього року Україна добилася «нормального ціноутворення» (мабуть, йдеться про угоду про урегулювання відносин у газовій сфері, підписану 4 січня в Москві), в рамках якого можна робити «суперефективну політику енергетичної економії». Щось тут не зростається: з одного боку, перемога в ціноутворенні, а з іншого — заклик до жорсткої економії. Чи не в тому проблема, що тепер Україна зможе купити набагато менше газу?
У вівторок український парламент на першому ж засіданні після набуття чинності змін до Конституції застосував свої збільшені повноваження та відправив у відставку («за» — 250, 103 — не голосували) уряд, що пропрацював трохи більше трьох місяців. Причина або, можливо, привід — угода про урегулювання відносин у газовій сфері, підписана 4 січня в Москві.
Щоправда, Президент Віктор Ющенко стверджує, що справа аж ніяк не в газі, а в політиці, у спробі дестабілізувати ситуацію. І тут із Президентом не можна не погодитися: в усякому разі, країна без уряду — це погано. Одразу ж виникає запитання, а чи можна вести переговори з виконувачами обов'язків? Ситуація посилюється тим, що уряд відставку вважає неконституційною та не поспішає додавати до своїх посад не тільки приставку «екс», але навіть і «в.о.». Тим паче, що Президент, згідно з перехідними положеннями конституційної реформи, вже не може призначати прем'єра й уряд, а парламенту це ще не дозволено. Іншого виходу, крім як залишити при владі нинішній Кабмін, ніхто не вбачає. І, можна припустити, що саме так зрештою й станеться. Так само очевидно, що з нинішньої ситуації ослабленими вийдуть усі: і Президент, який не має підтримки в парламенті, й уряд, який за дні, що залишилися до виборів, не зможе провести необхідні країні закони, й сама Верховна Рада, на адресу якої сьогодні звучать обвинувачення в непатріотичності та навіть зраді національних інтересів. Можна також припустити, що одним із наслідків усіх цих подій стане активізація дій, спрямованих на відхід від конституційної реформи...
Словом, операція «відставка», можна сказати, практично не вдалася та повисла в правовому вакуумі, спровокувавши навіть певні загрози конституційному ладу. А починалося все з невинної, здавалося б, спроби продемонструвати, хто тепер в Україні господар і хто насправді найбільше про неї піклується. Погодьтеся, хід ефективний, адже виборцю справді важливо це знати. Питання в тому, чи отримав він правдиву інформацію.
НЕБЕЗПЕКА БУТИ «ПЕРЕМОЖЦЕМ»
У перші три дні Нового року в українських квартирах було прохолодно, а на душі — тривожно. Хай би що казали міністри минулого року, але в 2006-й Україна ввійшла практично без газового балансу та була вимушена вводити обмеження на використання палива як для промисловості, так і для населення, оскільки Росія, не отримавши згоди Києва на підвищення газових цін, припинила поставки газу як плату за транзит.
Але щойно країна дізналася про підписану в Москві угоду, вона зітхнула більш вільно й, оскільки уряд зміг тепер відмінити газові обмеження для населення, взялася обговорювати, що ж сталось: перемога, поразка чи компроміс? При цьому телевізійні опитування демонстрували, що невелику, але все ж таки перевагу в цій суперечці отримали «патріоти» — уряду, який посилався на неможливість показати українцям текст договору (комерційна таємниця), вдалося запевнити їх у тому, що «наша взяла».
Однак, як відомо, немає нічого таємного, що не стало б явним. Уже наступного дня Інтернет заряснів відповідними текстами. Настав час прозріння, хоч із вершин влади нас продовжували запевняти, що з газом у нас тепер усе буде ОК, тобто прозоро та цивілізовано. І справді, природний газ в Україну та в Європу, попередньо добряче перелякавши останню, все- таки пішов. Сторони на весь світ заявили, що їхній конфлікт вичерпаний.
Утім, якщо уважно прочитати угоду, підписану російським «Газпромом» і «Нафтогазом України» 4 січня, то запитань з’являється набагато більше, ніж відповідей. Частину поставили й у парламенті. А голосування продемонструвало, що відповіді прем’єр-міністра, який хоч і тримався як завжди гідно та відповідав толерантно, задовольнили не багатьох.
ІСТОРІЯ, ЩО ПОВТОРЮЄТЬСЯ
Погано це чи добре, але в залі зібралися аж ніяк не простаки... Не є таємницею, що у сьогоднішній Верховній Раді багато, якщо не більшість, вельми заможних людей. Причому дуже багато з них, як і їхні попередники по парламенту, зробили себе саме на газі. Тож усі ходи уряду в цьому напрямі їм у принципі зрозумілі.
Серед особистостей, які прославилися своїми подвигами на цьому ринку, відомий екс-народний депутат, а згодом керівник президентської «ДУСі» (Держуправління справами) Ігор Бакай, котрий нині переховується десь у Росії. Нашого прем’єра навіть запитали, чи не консультував згаданий фахівець російську делегацію під час газових переговорів (відповідь була ухильна: не називаючи прізвищ, Єхануров підтвердив, що російська делегація провела переговори на високому професійному рівні). А ще інтернет-чутка стверджує, що свій бізнес Бакай починав на «раковому» ринку Львова, вдало представляючи любителям пива інтереси одного білоруського колгоспу. З цього незабаром виросла корпорація «Республіка», що першою проторувала газову стежку до Туркменістану, який потребував українських калош. Посередник зробив собі на цьому хороші гроші, а Україні — чималі борги. Його покартали, однак випустили в ту ж річку вже на чолі нової корпорації під назвою «Інтергаз» (не всі знають, що її першим віце-президентом якийсь час працював нинішній глава «Нафтогазу України» Олексій Івченко), що почала постачати в країну паливо з Туркменістану.
Перша немилість раніше успішного Бакая припадає на часи прем’єрства Павла Лазаренка. Він серйозно посунув молодого олігарха на українському газовому ринку, доручивши відносини з Туркменістаном російській (американській за місцем реєстрації) компанії «Ітера» і взявши під свій патронат українську корпорацію ЄЕСУ на чолі з Юлією Тимошенко. Газова принцеса покинула Дніпропетровськ і вийшла на загальнодержавні, майже монопольні позиції, яким вона й зобов’язана наявними в неї згодом мільярдами. Під неї Лазаренко створює Український газоресурсний консорціум, маючи намір підпорядкувати йому навіть ресурси «Укргазпрому». Про Лазаренка тими днями говорили, що він гребе тільки під себе і ні з ким не бажає ділитися. «Жаба» його й занапастила. Гроші Лазаренка не давали спокійно спати тогочасному оточенню Леоніда Кучми, як, напевно, й самому президенту. Прем’єра відставили. Перед вимушеним від’їздом до США екс-прем’єр і лідер (спільно з Тимошенко) партії «Громада» признався журналістам: «Лазаренко, звісно, не ангел»...
Ангела, за часів свого другого газового пришестя, небезуспішно удавав Ігор Бакай. Саме він, невпинно твердячи про національні інтереси, майстерно скористався вимогами міжнародних фінансових організацій розділити функції видобутку газу, його транспортування та реалізації, щоб запропонувати Кучмі свій проект створення Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України». І сам же її очолив, благородно пожертвувавши заради цього кріслом у парламенті.
Із приходом Бакая на прибуткове газове місце почала згасати бізнесова зірка Тимошенко. НАК офіційно відмовився від послуг газових трейдерів (щоправда, деякі наближені чи то до Бакая, чи то до Росії, чи то до «Ітери», яка не могла сама продати в Україні весь туркменський газ, отримали відповідні ліцензії). Проте в Україні з’явився державний монополіст. Слабку конкуренцію йому могла скласти тільки «Ітера», яка створила міф про свою близькість до президента Туркменістану, тоді як Бакай, котрий двічі «проколовся» на туркменському фронті, більше не наважувався туди «сунутися».
Зазначимо, що НАК жодним чином не вирішив проблеми прозорості газового ринку... Цю виразку зі знанням справи і, як тоді стверджували, не без особистої зацікавленості, взялася усувати Тимошенко, коли очолила паливно-енергетичний блок уряду Віктора Ющенка. Особливо досягла успіху вона на російському фронті, вирішуючи справи з тамтешнім міністерством оборони... Тим часом Бакай унаслідок виниклих розбіжностей із віце- прем’єром був вимушений подати у відставку і, з чуток, почав розважатися сафарі, щедро витрачаючи в Африці «зароблені» в Україні гроші. Але Кучма недовго залишався симпатиком Тимошенко, тоді як Ющенко також був не проти позбутися людини, яку називали єдиним мужиком в його уряді.
Після відходу Тимошенко «Нафтогаз» у володіння отримав Юрій Бойко. Цей жорсткий менеджер на основі аж ніяк не завжди рівноважних або, як тепер кажуть, адекватних поступок і компромісів зумів налагодити довірчі відносини з російським «Газпромом». Це допомогло вирішити проблему українського газового боргу (втрати — авансові виплати з газового боргу, що створили п’ятимільярдний дефіцит газового балансу України; набутки — відомий протокол №4, що створив юридичну базу для опору диктату Москви в ході нинішнього конфлікту). Крім того, Бойко, не без допомоги Кучми, здійснив реверс нафтопроводу Одеса — Броди, а раніше буквально «вибив» з українського ринку «Ітеру», що відбирала в НАКу значну частину доходів, постачаючи туркменський газ промисловим підприємствам (у кінці прем’єрства Тимошенко здійснювали спробу повернути в Україну цю компанію). Усунення «Ітери» можна було б кваліфікувати як позитивне для країни явище, якби слідом за цим операторами туркменського газу для України не стали спершу компанія «Євротрансгаз», а потім її наступниця «Росукренерго», які мають у світі не найкращу репутацію.
Щоправда, можна стверджувати, що в газовій сфері України ніколи не існувало необхідної прозорості. У відносинах із Росією діяли взаємні політичні преференції, що не виключало перманентних газових конфліктів, які постійно висували на перший план для України завдання енергозбереження та диверсифікації джерел газопостачання. Про різні екзотичні проекти в цьому напрямі дуже багато говорилося ще з часів Лазаренка. Але нічого, крім коливання повітря, не відбувалося. Не відзначилися в цьому напрямі й два останні уряди. Україна немов би запрограмовано йшла до нинішнього газового конфлікту та нинішньої газової угоди з Росією.
СПРОБА АНАЛІЗУ
Не переказуватимемо цей твір газової дипломатії в усіх подробицях. За час «канікул» наш читач уже дізнався, що віднині Росія Україні газ узагалі не постачає, а передоручила цю справу компанії «Росукренерго» (її статутний фонд, згідно з деякими джерелами, що цитувалися в українському парламенті, не перевищує $37 тисяч). Проте керівники «Газпрому» їй довіряють як своїй у прямому та переносному значенні слова (і, схоже, навіть більше), тоді як позиція українського уряду, який, мабуть, про дещо здогадується, звучить так: це не наші проблеми. А тому сторони угоди, в тому числі, звісна річ, і «Нафтогаз України», зобов’язалися укласти відповідні договори/контракти або забезпечити їхнє укладення з метою формування, починаючи з 1 січня, річного товарного балансу газу названої компанії. Це означає, що вона отримає від них 41 мільярд кубометрів туркменського газу (в якій пропорції від кожної зi сторін — не уточнюється), а також до 7 млрд. куб. м узбецького та до 8 млрд. куб. м казахського газу, що підлягає свопуванню (загадковий термін: «своп» англійською «обмін», отже його можна зрозуміти, як заміщення) з поставками газу до Закавказзя. А ще «Росукренерго» придбає у ВАТ «Газпром» до 17 млрд. куб. м російського газу за ціною, визначеною за формулою, зважаючи на базисну ціну газу (по 230 доларів США за 1000 куб. м).
Наповнення, слід сказати, непогане. Воно, мабуть, містить у собі весь туркменський газ, що його може пропустити газопровід Середня Азія — Центр. І це практично позбавляє Україну 40 млрд. кубометрів газу, на які вона могла розраховувати після підписання міжурядової угоди з Туркменістаном. Більш того, це докорінно підриває нашу блакитну мрію про диверсифікацію газових потоків, реальним наповненням якої може слугувати той самий єдиний Туркменістан. (Усі розмови про норвезькі, алжирські, єгипетські й інші гази не більше, ніж лукавство). І саме це можна назвати нашою головною стратегічною втратою, зумовленою аналізованою угодою.
Зовсім не все прийнятне для України і в так званій «продажній» частині угоди. Виявляється, в 2006 році наша країна, згідно з угодою, зможе отримати від «Росукренерго» всього лише 34 млрд. куб. м газу. У результаті український газовий баланс, що становить поки що 76 млрд. куб. м, просто здувається до 54 мільярдів (крім згаданих 34 млрд., у ньому лише близько 20 млрд. кубометрів власного видобутку). Звісно, до встановленого прем’єр-міністром Юрієм Єхануровим маяка в розмірі 47 мільярдів (по одному на кожен мільйон населення) ще далеко. Однак і річна «економія» в 22 мільярди кубометрів може не тільки напружити, а й зламати економіку та соціальну сферу країни.
Крім того, саме в цьому пункті може ховатися ще й тактичний прийом, здатний дуже боляче вдарити по економічних інтересах України. Нас сьогодні запевняють, що розглянута угода застрахувала країну від подальшого підвищення ціни на російський газ, оскільки встановлює: «Ставка плати за транзит і ціна природного газу... можуть змінюватися тільки за взаємною згодою Сторін». Ось тільки ця згода отримана заздалегідь, а саме в ніч із 3 на 4 січня, й одразу зафіксована підписами сторін. В угоді зазначається, що ціна 95 доларів США за 1000 куб. м діє лише в першому півріччі 2006 року (зазначимо, що новий тариф на транзит російського газу українською територією — $1,6 за 1000 куб. м. на 100 км — має діяти аж до початку 2011 року). Порівняно з цим лише малозначущою дрібницею здаються пункти угоди, згідно з якими Україна вкотре відмовляється від експорту газу, тоді як «Росукренерго» отримує право та ресурс (15 млрд. куб. м) на експорт за спільними з ТОВ «Газекспорт» програмами.
І ще одна важлива обставина. Угода передбачає створення «Росукренерго» і «Нафтогазом України» спільного підприємства, яке буде оператором і продавцем усього експортного газу в Україні. Одночасно відродиться засилля посередників на газовому ринку. Чи не про це мріяв колись Павло Лазаренко, створюючи свій газоресурсний консорціум? Чим це може загрожувати нашій країні? По-перше, кардинальним переділом газового ринку, який, попри всі нинішні та майбутні заяви про контроль і прозорість, насправді обернеться ще більш витонченими корупційними схемами. При цьому суттєво ослабляться позиції «Нафтогазу», в прямому підпорядкуванні якого залишиться тільки газ власного видобутку, що є по суті одним із небагатьох соціальних ресурсів держави, яка, з одного боку, визначає труднощі в проведенні економічно доцільної цінової політики, а з іншого (з урахуванням неможливості вести в нових умовах перехресне фінансування розвитку власного видобутку) — стимулюватиме НАК ще настирливіше вимагати підвищення газових цін для населення.
ДОХОДИ «БЕЗСРІБНИКІВ»
Аналіз угоди дає також недвозначну відповідь на запитання про причини, що раптом примусили «Росукренерго» (Україна, як стверджується, не володіє жодною акцією у статутному фонді цієї компанії) надавати нашій країні гуманітарну допомогу, купуючи російський газ за $270 за тисячу кубометрів і продаючи його нам за $95 (збиток — близько $2,3 млрд.). Насправді саме Україна цю уявну допомогу щедрою рукою оплачуватиме. Станеться це, як здається, таким чином. (Газова угода, яку її підписанти з української сторони навздогін намагаються позначити як рамкову, насправді є чимось на зразок айсберга. Не випадково в Євросоюзі відзначають її непрозорість. Тож варіантів може бути безліч). Поставки «Росукренерго» в Україну в 2006 році становитимуть 34 мільярди кубометрів, тоді як товарний баланс цієї компанії, наповнений сторонами угоди, досягне 73 мільярдів. Таким чином експортний потенціал «Росукренерго», сформований, зокрема, і за рахунок туркменського газу, придбаного в Ашгабата Україною, може досягнути 39 мільярдів кубометрів. Знаючи європейські ціни, неважко припустити, що наш газовий посередник із втратами не залишиться. Інший варіант пояснення намірів «безсрібників» із «Росукренерго» можна подати на основі заяв керівництва «Нафтогазу України» про збільшення внаслідок підписання угоди доходів від транзиту ($2,5 млрд.). Iз огляду на те, що транзитне плече по території Узбекистану, Казахстану та Росії приблизно вдвічі більше за українське, можна припустити, що доходи «Росукренерго» піднімуться не менше, ніж до $5 мільярдів, що більше ніж удвічі перевищить його збитки від «добродійності» на адресу України.
РЕЗЮМЕ
Можна пожаліти відправлений у відставку уряд і поспівчувати працеголіку та розумнику — прем’єру. Не виключено, що доведеться також пошкодувати про негативні наслідки цієї відставки. Але уряд мусить колись усвідомити, що він відповідальний перед народом і країною за прийняті рішення, і ця відповідальність невідворотна. Напередодні укладення угоди з Росією Україна мала шанс консолідуватися. Сьогодні вона «поділилася», визнав, виступаючи в парламенті, Єхануров. І справді, частина країни, а з нею і більшість парламентаріїв кажуть про здачу національних інтересів. «Україна виявилася абсолютно приниженою державою», — заявив у ефірі одного з каналів народний депутат Олег Беспалов. Інша частина країни все ще вірить у те, що здобули перемогу. Але вже завтра і вона може виявити у своїх поштових скриньках, як зробив це автор, рахунки за житлово-комунальні послуги, в яких газ, причому вже за грудень, подорожчав порівняно з листопадом аж ніяк не на 25%, а майже вдвiчі. Вгадайте з позиції цих двох разів: підніметься чи знизиться довіра до уряду, який це допустив?
КОМЕНТАР
Сергій ЄРМІЛОВ, директор Інституту проблем екології й енергозбереження, колишній міністр палива й енергетики України:
— На жаль, досі ми не почули ні від прем’єра, ні під час дискусії в парламенті про головну причину, що породила нинішню ситуацію. Уся справа у відносинах iз Узбекистаном, провал у яких забезпечило нам власне Міністерство закордонних справ, коли міністр, не усвідомлюючи можливих наслідків і, на відміну від світової спільноти, що підходила до оцінок ситуації в цій країні стримано, зробив після подій в Андижані різкі заяви. Це призвело спершу до виходу Узбекистану з ГУУАМ, а згодом і до анулювання міжурядової угоди з транзиту газу територією цієї країни. У результаті ми втратили можливість транзиту туркменського газу через Узбекистан. І найгірше, що керівництво Мінпаливенерго та «Нафтогазу України» досі не розуміє, де саме вони програли газову битву, що вибухнула наприкінці минулого року. На мою думку, корінь усіх наших нинішніх втрат міститься саме в Узбекистані. Решта — наслідки. Ми втратили можливість самостійного транзиту газу через вузьке місце, яким є Узбекистан. Якби не було цього, «Росукренерго» можна було замінити там на «Нафтогаз України». За це ми постійно воювали з попереднім президентом України, вимагаючи можливості для «Нафтогазу» самостійно займатися транзитом газу, закупленого в Туркменістанi. Коли в 2002 році з ринку прибирали «Ітеру», для цього було майже все підготовлене, зокрема договір про транзит з Узбекистаном. Але втрутилися, як кажуть, темні сили з вищого керівництва країни та поставили на цю ділянку компанію «Євротрансгаз», що потім трансформувалася в «Росукренерго». Одну каламутну структуру замінили на іншу. І все ж у серпні минулого року ситуацію можна було повернути на користь Україні. Але Росії вдалося затягнути переговори, а тим часом, як я уже казав, Узбекистан розірвав із нами згадану угоду про транзит. Після цього все покотилося під укіс. У результаті всі договори, підписані з Туркменістаном, і всі бравурні заяви, що звучали про це, лише підставили нашого Президента, який напередодні Нового року також говорив про великі об’єми та сприятливу для України ціну на туркменський газ. Для фахівців усі ці заяви були не більше ніж блефом, але їх ніхто не слухав. Ситуацію ще міг би виправити Віталій Гайдук, указ про призначення якого віце-прем’єром із питань ПЕКу був підписаний і пішов у Кабмін, але потім його відкликали... І навіть тоді, коли Росія з 1 січня почала прикривати газ для України, наш паливно-енергетичний блок в уряді, якщо можна його так назвати, ще не розумів, що сталось. Ці «фахівці» заявляли, що Україна не використовує російський газ, що йде в Європу, бо вона має туркменський газ. Але всі ці розмови закінчилися, щойно вони пересвідчилися, що жодного кубометра туркменського газу через Узбекистан не проходить. І, щоб уникнути колосального міжнародного скандалу, ми погодилися на всі умови, висунені російським «Газпромом». Інакше всі несанкціоновані відбори могли бути юридично зафіксовані, і, як наслідок, доведено, що Україна практично порушила умови поставок російського газу до Європи. Що стосується рішення парламенту, то я вважаю, що зовсім не обов’язково було відправляти у відставку весь уряд. Покараними мали бути чиновники, які «відзначилися», ввівши в оману та в суперкризову ситуацію всю країну. Зараз переговорами повинні зайнятися нові люди. Адже жодного контракту ще не підписано — діють старі ціни на газ і тарифи на транзит. Треба вимагати, щоб Росія на адекватних умовах віддала нам транзит туркменського газу хоча б територією Росії. Після цього слід спрямувати всі дипломатичні зусилля на відновлення відносин з Узбекистаном і домагатися за сприяння Росії підписання контракту на транзит туркменського газу цією країною безпосередньо з «Нафтогазом України». Після цього загроза підвищення цін на російський газ уже не буде для нас настільки критичною. У Росії сьогодні розуміють, що у зв’язку з різкою позицією Верховної Ради та нестійкістю нинішнього становища, «врегульованого» нерівноправною угодою, яку ще є можливість відкласти убік, їй доведеться піти на нові переговори з Україною. На жаль, цього поки що не розуміють ані наш Президент, ані уряд.
