— Сьогоднішній медійний простір насичений гострими і протилежним оцінками, поглядами і думками стосовно можливості і доцільності узгодження позицій між істориками України і Росії у висвітленні спільної історії. Знову обговорюється ідея спільного українсько-російського підручника з історії. У цьому контексті неодноразово згадується й академічна Спільна українсько-російська комісія істориків. Чи обговорювалися ці питання на її засіданнях?
— Передусім зазначу, що проблема спільного підручника наразі вже відійшла у минуле: історики обох країн чітко усвідомили, що за наявності двох нацiональних історіографій із власним баченням своєї історії, власним інструментарієм, підходами, оцінками, уведеними до наукового обігу масивами джерел тощо творити спільний підручник означало б знівелювати й перекреслити увесь доробок національної академічної історії за останню чверть століття або, як мінімум, зігнорувати його. Я маю на увазі як українську, так і російську академічну науку. Говорити ж про над-національне історіописання, популярне нині у західному академічному середовищі, думаю, нам ще зарано, адже ні в Україні, ані в Росії досі немає синтетичної багатотомної національної історії, історики лише вибудували фундамент для написання такої праці. До речі, невдовзі Інститут історії України запропонує професійному загалові свої бачення концепції багатотомної академічної історії України, а попереду — її широка апробація, доопрацювання, пошук авторів, коштів, узгодження обсягів окремих томів, написання текстів... Словом, цей етап історіографічного процесу ми маємо пройти, і оминути його просто неможливо. Узгоджувати ж позиції і погляди можна у політиці, але аж ніяк не у фундаментальній науці, це — тупиковий шлях.
Інша річ — вихідна позитивна ідея, закладена в узгодженні підходів до висвітлення гострих і «незручних» проблем спільної історії у підручниках з історії: уникати ксенофобії, творення «образу ворога» із сусіда. Абсолютно нормальний підхід до викладу історичного минулого у цивілізованому суспільстві. Заперечувати цю вихідну засаду будь-якого підручника з історії так само безглуздо, як і заперечувати право держави мати національну історіографію. Саме такий підхід відповідає загальноприйнятим європейським стандартам, його чітко сформульовано у Рекомендаціях «Про викладання історії в Європі у ХХІ столітті», ухвалених у жовтні 2001 р. Комітетом Міністрів Ради Європи (до речі, на сайті нашого Інституту можна ознайомитися з перекладом повного тексту цього документу). Практичним втіленням такого підходу, серед іншого, я вважаю тритомник нарисів «Україна і Росія в історичній ретроспективі (К., 2004), підготовлений в Інституті. Ця праця стала першою (і непростою) спробою системного осмислення українськими істориками тернистого шляху, пройденого Україною від Переяславських угод 1654 р. до початку ХХІ ст. крізь призму українсько-російських взаємовідносин, реакції з боку Кремля на українські політичні проекти, ставлення політичної еліти Росії до українців тощо. У тритомнику ви знайдете лише спробу об’єктивно оцінити різні аспекти спільної історії України і Росії, виявити закономірності і оцінити наслідки тих чи інших процесів, але аж ніяк не намагання звинуватити сусідній і дружній народ у тих трагедіях, які спіткали Україну та українців.
@TT — Отже, про спільний підручник ми не говоримо. Водночас, останнім часом у ЗМІ проговорюється ідея спільного посібника для вчителів історії середніх шкіл. Ваша думка?
— Мені важко уявити зміст такого посібника, яким могли б користуватися шкільні вчителі одночасно в Москві й на Камчатці, на Львівщині чи в Криму. Зрештою, з цього приводу цікаво буде почути думку саме фахівців — методистів і вчителів.
Ми ж повернемося до нашої фахової сфери і першого запитання, тобто діяльності Спільної українсько-російської комісії істориків. У доробку Комісії, утвореної 2002 р. в результаті творчої співпраці двох провідних академічних інституцій — Інституту історії України НАН України та Інституту всесвітньої історії РАН, — є багато цікавого і корисного для обох сторін. Найбільш вдалим і успішним, я вважаю, нещодавно завершений (додам — блискучий) проект — паралельну публікацію двох академічних праць: перекладу українською мовою для нашого читача «Нарисів історії Росії», написаних російськими колегами, і російського перекладу «Нарисів історії України», підготовлених авторським колективом переважно нашого інституту.
Це був справді «Контакт, або Точка дотику», як писала ваша газета два роки тому про презентацію цього проекту у Москві . На жаль, публікацію здійснено незначним накладом, тож ми з російськими колегами обмірковуємо можливості удоступнення обох видань на сайтах наших інститутів. Технічно це, зрозуміло, просто здійснити, але необхідно узгодити деякі формальні моменти, адже українські тексти публікувалися московськими видавцями, а російські — київським видавництвом. Я особисто вважаю, що позитивний суспільний резонанс на обидва видання — ще попереду. Так само, як і подальші дискусії у професійному середовищі.
Позитивний імпульс цього проекту, гадаю, поширився на подальшу роботу Комісії істориків. Зокрема, на цьогорічному черговому пленарному засіданні у Києві в березні серед багатьох інших тем, ідей і думок вперше прозвучала ідея підготовки енциклопедичного видання під умовною назвою «Дискусійні питання спільної історії України і Росії». Суть можливого проекту полягає, знову ж таки, у паралельному викладі бачення істориками двох країн тих чи інших історичних діячів, фактів, подій, які викликають сьогодні неоднозначні оцінки і трактування, або провокують гострі дискусії. До переліку гасел потрапили б і спадщина Київської Русі, і Переяславська угода, і Мазепа, і Петро І, і Сталін, і Українська революція, і Громадянська війна, і Великий терор, і УПА, і десятки інших історичних тем, подій, персоналій, включно з міфологемами й ідеологемами, що їх імплементували в актуальне історичне знання. Окремі гасла мають бути присвячені термінологічним і методологічним проблемам, періодизації і, зрештою, схемам української і російської історії у складі держави, в якій проживали наші народи. Фактично це було б відвертою і чесною «інвентаризацією» того проблемного багажу, який нам дістався у спадщину від спільного минулого та активно функціонує сьогодні у вигляді істотних сегментів національної пам’яті.
— Тобто, на кожне гасло енциклопедичного довідника ви пропонуєте репрезентувати дві офіційні точки зору — українських і російських істориків?
— Це не зовсім так. Адже говорити про якусь офіційну консолідовану позицію, єдиний погляд на проблему або одностайну її оцінку в академічній науці неможливо, натомість саме в жанрі енциклопедичної статті можна було б викласти найбільш поширену, прийняту більшістю академічного загалу (на даний момент розвитку історичного знання, зрозуміло) точку зору або позицію. Статті на кожне гасло мали б бути написані визнаними українськими та російськими фахівцями з конкретної проблематики, а відтак, адекватно і професійно відображати сучасний стан української та російської історичної науки. Отже, основний композиційний принцип видання: одна проблема — різні точки зору. Такий спільний енциклопедичний довідник, переконаний, лише збагатив би і українську, і російську історичну науку. А з часом, природний процес трансформації наукового знання у «навчальне», зміг би оновити і шкільні підручники. У природний спосіб.
Наприкінці листопада ми проводимо чергове засідання Спільної українсько-російської комісії істориків у Москві (ми почергово щороку зустрічаємося в Києві та Москві). Гадаю, ми зможемо провести дискусії щодо перспектив проекту, про який ми щойно говорили. До речі, на порядку денному у нас також обговорення ще одного спільного академічного видання, у якому беруть участь і білоруські історики: «1941 рік. Країна в огні». Видання складатиметься з трьох окремих блоків, у яких українські, російські і білоруські історики викладуть свої бачення причин і наслідків страшної трагедії початкового етапу війни. Кожен подібний проект, кожне чергове засідання комісії стають ще одним кроком до пізнання власних — національних — історій.
P.S. Щойно в інтернеті з’явилося повідомлення про перевидання Канадським інститутом українських студій в Едмонтоні збірника праць за редакцією авторитетних істориків Андреаса Капеллера, Зенона Когута і Марка фон Хагена з промовистою назвою «Культура, нація й ідентичність: українсько-російське зіткнення» (1600—1945). Перше видання побачило світ у 2003 році. Назва книги містить багатозначний термін «encounter», що у перекладі з англійської означає не лише зіткнення або сутичку, а й несподівану зустріч, навіть — побачення.
