Сьогодні міськрада Львова має розставити всі крапки над «і» щодо поховань польських військових. Напередодні серед новин польського телебачення прозвучало повідомлення про те, що багаторічний конфлікт, пов'язаний із так званим цвинтарем «Орлят» — польськими військовими похованнями 1918—1919 років на Личаківському цвинтарі у Львові — нарешті добiгає кiнця. Є всі підстави сподіватись, що 24 червня меморіал буде урочисто відкрито за участю президентів обох держав — України та Польщі. Наближенню цієї дати передувало кілька подій. Насамперед, поновлення діяльності державної міжвідомчої комісії у справах iз увічнення пам'яті жертв війни та політичних репресій при Кабінеті Міністрів України. А також травнева зустріч представників Консультативного Комітету при Президентах України та Республіки Польща і обговорення в рамках цієї зустрічі питанн я відкриття польських військових поховань на Личаківському цвинтарі. Потім прозвучало й звернення до президентів України та Республіки Польща, яке ухвалила Львівська міська Рада, і згідно з яким, у Львові збираються офіційно приступити до завершення впорядкування польських військових поховань. І ось новий крок — підписання у Варшаві українсько-польського Протоколу узгоджень у справі впорядкування цвинтаря «Львівських орлят» на Личаківському цвинтарі, а також протокол реалізації договору між урядом Республіки Польща та урядом України про охорону місць пам'яті та поховань жертв війни та політичних репресій від 21 березня 1994 року, який містить графік робіт iз відновлення могил поляків на Західній Україні та українців у Східній Польщі. Тому заключним акордом має стати сьогоднішня (9 червня) сесія міської Ради, яка остаточно затвердить всі пункти, пов'язані із написами на центральній плиті і уточнить ще кілька «тонкощів».
Задля справедливості треба зауважити, що своє Звернення 19 травня львівські депутати підписали майже одностайно й у своїх виступах називали його політичним компромісом, що не виключає подальших громадських обговорень та дискусій навколо кількох питань й зокрема напису польською мовою на центральній плиті: «Тут лежить польський воїн, полеглий за Батьківщину». Саме навкроло цього напису вже більше 10 років точаться суперечки, і щоб пояснити їхню природу, потрібно заглибитися в історію — польсько-українську війну у Східній Галичині, що почалася відразу ж після розпаду Австро-Угорської імперії і проголошення Західноукраїнської Народної республіки (ЗУНР).
Запеклі бої поляків та українців за Львів розпочалися у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року. Спочатку галицькі українці оволоділи містом, а потім ситуація змінилася. Військові дії за Львів тривали аж до 22 листопада, коли січові стрільці були все ж таки змушені залишити місто… Як трактує події польський публіцист Ян Липський: «Вирішила справу сила…». Наслідком же цієї війни стали численні жертви. Причому польських вояків загинуло у кілька разів більше, ніж українських. Пояснюється це тим, що у боях серед дорослих людей активну участь брали польські студенти, гімназисти, бойскаути, хлопці, яким було по 16—18 років…
Першого польського солдата поховали на цвинтарі 24 листопада 1918 року, а ідея створення пантеону виникла на початку грудня 1918-го. Роботи над створенням меморіалу за проектом Рудольфа Індруха тривали аж до 1939 року. Їх хіба що переривала війна з більшовицькими вершниками Будьонного, але зведення пантеону відновили вже навесні 1921 року. Як твердять документи, на територiї некрополя поховано 2589 осіб, серед них 27 невідомих солдатів, якi померли не лише при «обороні» Львова, а й у міжвоєнний час.
Треба визнати, що до війни, коли Львів ще належав Польщі, це кладовище «Орлят» було дійсно пантеоном слави польської зброї. Помпезна колонада, могунті леви й урочистий надпис: «Оборонцям Львова і південно-східних окраїн (кресів) Речі Посполитої». Сюди приходили у святкові дні, тут біля левів фотографувалися. А по війні, коли Львів увійшов до складу Радянської України, кладовище стало поступово втрачати не лише величність, а й руйнуватися. Причому страждала не лише мілітарна й національна символіка, розкрадалися й надгробні плити. А апогей настав 25 серпня 1971 року, коли меморіал почали нищити технікою, вирівнявши гусеницями навіть поховання невідомих солдатів…
З 1989 року, а здебільшого вже за часів незалежності України, почалися переговори щодо відновлення меморіалу і роботи з упорядкування території. Проте вже у 90-му році якось все загальмувалося. Дату ж відкриття поховань називали вже кілька разів. У 2000-му текст, який ніби був протокольно узгоджений між Києвом та Варшавою і мав бути вибитий на центральній плиті, звучав так: «Невідомим польським воїнам, які героїчно загинули за незалежність Польщі». На відкриття меморіалу повинні були приїхати 21 травня президенти Польщі та України. Але відкриття не відбулося, президенти залишилися вдома. За п’ять днів до призначеної дати Львівська міська рада нагадала про свою попередню вимогу: надпис повинен бути саме таким — «Невідомим польським воїнам, які загинули за Польшу», без слова «героїчно» та нагадувань про польську незалежність. На що Олександр Квасневський відреагував коротко: львівська наполегливість «духовному єднанню та и партнерству між Україною та Польшею, нашими народами, не сприяє».
Загалом сьогодні питання щодо відкриття військових поховань вийшло на перший план українсько-польських стосунків і визначило різнополярність думок не лише у Польщі та Україні, а й у самому Львові, де багато хто вважає, що треба піти полякам на поступки, враховуючи, що Польща стала чи не єдиним адвокатом України при визначенні питання її вступу до Євросоюзу.
Завдячуючи рокам наполегливої праці і з Божою поміччю, якщо з питанням із написом якось визначилися («Тут лежить польський солдат, полеглий за Батьківщину»), то каменем спотикання залишився меч. Адже, крім колонади та центральної надмогильної плити, меморіал включав ще пам’ятники американським льотчикам і французським піхотинцям. Тепер після підписання протоколу міська Рада повернеться і до увічнення їхньої пам’яті. Пропонується такий напис польською мовою: французам, полеглим у боротьбі за Польщу у 1919—1920 роках і американцям, полеглим у боротьбі за Польщу у 1919—1920 роках. Однак, повторюю, ще був меч — символічний меч Болеслава Хороброго з мармуру. Польща наполягає на його поновленні, і саме це сьогодні залишається предметом головних суперечок. З допомогою цього меча-щербця Болеслав Хоробрий ніби захопив Київ у 1017 році, вдаривши ним об київські Золоті ворота. І українська сторона розцінює намагання його відновити ознакою приниження.
Ще у січні 2000 року президентові Кучмі був надісланий лист від відомих львівських вчених, політичних та громадських діячів. Вони, зокрема писали: «польська сторона ставить метою не відновлення військових поховань, а намагається створити пантеон польської слави та доблесті тим, хто топив у крові Західноукраїнську Народну Республіку і став причиною багатолітньої окупації західноукраїнських земель».
Після того як відкриття меморіалу у Львові не відбулося, у Польщі звучали різні думки. У християнсько-націоналістичних колах — голоси невдоволення і обурення. Однак були і ті, хто зрозумів рішення львівських депутатів, і лист громадськості. Серед них був і Яцек Куронь, політик, демократ, який багато років, не займаючи жодних владних постів, все одно лишався одним з духовних лідерів Польщі. Нині покійний Куронь, свого часу, розуміючи протести львів’ян, запропонував наступний напис: «героїчно загиблим у боротьбі за незалежну Польщу та Україну в братовбивчій війні». Християнсько-націоналістичні кола Польщі різко засудили Куроня, а депутати львовської Ради присудили йому звання почесного львів’янина.
У цьому матеріалі можна наводити ще багато цікавих думок, причому часто протилежних. Однак до честі львів’ян, все більше людей розділяє думку відомого письменника Юрія Андруховича: «Не можна разпалювати патріотизм образом ворога, причому ворога історичного, який сьогодні належить до небагатьох справжніх союзників України».
Авторитетний львівський історик, професор, доктор історичних наук Юрій Сливка значною мірою все розставляє по своїх місцях:
— Україна багато століть тому втратила свою державність. А в період Першої світової війни, коли багато народів піднялися за свою незалежність, піднявся на боротьбу і український нарід. Але виявилося, що вже впродовж століть окупанти вважали загарбані землі своїми. Росія — Малоросію, Польща — Східну Галичину і Волинь; Угорщина — Буковину і Придністровські землі. І українці вже не мали території, на якій могли б самовизначитися. Український національний рух з самого початку увійшов у конфлікт з тими державами, у складі яких впродовж століть знаходилися ці землі. Найяскравіше це проявилося у Західній Україні, коли у процесі розпаду Австро-Угорської імперії українці задекларували державну незалежність українських земель, — Галичини, Буковини і Закарпаття. На тому грунті й розпочалася польсько-українська війна в листопаді 18-го. Польська сторона вважала, що ці землі належать Польщі, а українці виступили за створення ЗУНР. І те, що польська молодь взяла зброю у свої руки скорше не було її провиною, бо ці діти були впевнені, що воюють за рідні землі, і не вина української молоді, як твердять польські шовіністичні кола, а саме трагедія українського та польського народу. Адже і польська, і українська молодь була вихована в дусі патріотизму. Це саме трагедія наших народів і поставитися до неї потрібно як до іншої епохи, коли нічого неможливо вже змінити, але можна дати правдиве і мудре пояснення. Інша річ, що політичні сили, зокрема молодої Польської держави не виявили належного розуміння українських національних інтересів, а виходили лише із своїх територіальних домагань. Українцям ніде було дітися: Росія висловила свої претензії до Малоросії, Наддніпрянської України, Польща — до Галичини.
Для України боротьба за незалежність та соборність завжди означала боротьбу за своє національне самозбереження. Відкриваючи військові поховання на Личаківському кладовищі, ми виступаємо за те, щоб остаточно зламати історичні стереотипи щодо польсько-українських відносин і таким чином пошанувати національні достоїнства польського та українського народів».
Тепер чимало буде залежати від львівських депутатів, від львівської громади, яка, треба визнати, щиро доклалася до перемоги помаранчевої революції, що серед інших принципів задекларувала розбудову самоврядування й дотримання прав територіальних громад. За всіма законами України право на остаточне рішення щодо військових поховань на Личакові має теж сказати львівська міська влада, яка, до слова, чимало разів демонструвала свою незалежність від Києва у справі цвинтаря Орлят. І декому сьогодні здається, що для збереження свого обличчя міська рада очікує, аби Президент її особисто попросив...
На щастя, діалог відбувається, і в ньому чітко виписується трикутник — Варшава, Київ, Львів. І кожен з них іде у справі Личаківського цвинтаря на поступки — ніхто сьогодні не піддає сумніву тезис, що мертві солдати мають бути не лише похованими у землю, а й вшанованими. Червень 2005 року покаже, чи стали реальними для нас усіх принципи взаєморозуміння та толерантності. Однак є ще одне питання, про яке неможливо не згадати — і стосується воно не польських військових поховань на Личакові, а адекватного вшанування пам’яті героїв Української галицької армії. Адже невиразні обеліски, буквально приліплені на маленькому п’ятачку, вільному місці, що залишилося після побудови меморіалу польським воякам, викликають сум і скепсис — чи потрібно було вшановувати пам’ять героїв УГА саме тут і таким, м’яко кажучи, скромним чином. Свого вшанування виборювачі незалежності скорше чекають на Янівському кладовищі, де поховані сотні загиблих.
Володимир Середа, голова об’єднань товариств депортованих українців із Закерзоння, член міської комісії з увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій говорить: «Львів’яни очікують, що приїзд обох президентів Польщі та України відбудеться за таким сценарієм: спочатку обоє покладуть вінки на Янівському цвинтарі, а потім разом — на Личакові. На Янівському кладовищі хоча і немає відповідного пам’ятника (думаю, що таке не за горами), та, на щастя, відновлено хрести на могилах вояків УГА.
Нам би дуже хотілося, щоб у всьому збереглися засади взаємності та паритетності. Дуже добре, що у підписаному протоколі йде мова не лише про львівський цвинтар, а й про місця поховання українців на території Республіки Польща, які потребують гідного вшанування. Йдеться про 44 позиції. В ім’я реального примирення і взаєморозуміння та у зв’язку з 60-літтям трагічної загибелі 366 українців у селі Павлокома необхідно урочисто відкрити там надмогильний пам’ятник і встановити монумент примирення. Павлокома, на мою думку, це тест на шляху до реального примирення на людському рівні.
Минулої неділі у Павлокомі відбулася масова панахида, в якій взяв участь митрополит УГКЦ у Польщі Іван Мартиняк. І було би добре, щоб українським коштом (меморіал на Личакові побудовано коштом польської сторони) постав величний пам’ятник у Павлокомі. Попіл Павлокоми, Стщалково, Вадовіце, Берестя, Ласківа, Сагриня, Василіва і ще багатьох і багатьох сіл стукає в наші серця. Пам’ятаймо про це, як пам’ятаймо про такі поняття як благородство, вміння прощати і здатність простягати дружню руку сусідові з відчуттям поваги».
