Кажуть, що нафта — це кров сучасної економіки. В останній тиждень я зрозумів, що газ — це її дух. Така собі ефемерна, важковідчутна, абсолютно невидима й навіть без запаху субстанція (в домашніх плитах її спеціально «підфарбовують» різким запахом, щоб не вибухала), що, втім, у деякі моменти стає визначальним чинником існування цілих народів і держав.
І якщо газ — це дух, то й проблеми з його приводу — це зовсім не економіка, а політика, геополітика та філософія духу.
Тому серйозно говорити про середньозважені ціни, про порядок розрахунків (грошима чи бартером — послугами з прокачування), про схеми «відведення» фінансів, про загадкового Туркменбаші та тарифи на туркменський газ не має жодного сенсу. Оскільки рішення в цій сфері ухвалюють, зважаючи на політичні, а не економічні мотиви.
Так, некомпетентність частини вищого менеджменту української нафтогазової галузі, неадекватність частини керівництва країни.
Так, невдоволення Кремля самим фактом існування Віктора Ющенка та його режиму, не кажучи вже про євроатлантичний курс України.
Так, Росія і «Газпром» мріють про повний контроль над українською «трубою». До речі, саме цей чинник був одним із провідних мотивів, — чому російське керівництво рік тому так несамовито підтримувало Віктора Януковича.
Так, 50 доларів за тисячу кубів — це мало. Але і 1,09 долара за прокачування тієї самої тисячі на 100 кілометрів — це також мало (можливий максимум — 3,5 долара).
Так, позиція України та «Нафтогазу» не така вже й безнадійна, як здається. Хоч би через договір про поставки газу, який діє до 2013 року.
Так, у разі різкого підвищення тарифів на газ Україна наполягатиме на покупці всього російського газу на російсько-українському кордоні — і таким чином перетвориться на найбільшого газоекспортера.
Так, у разі різкого підвищення тарифів на прокачування газу через Україну Росія підвищить тарифи на прокачування туркменського газу до України.
Так, побутові потреби в газі Україна покриває за рахунок власного видобутку. А російський і туркменський газ переважно йдуть на промислові потреби. У результаті весь цей «чормет» і «хімпром» можуть стати нерентабельними.
Отже, що на «виході»? А на «виході» — величезна нереалізована можливість.
Становище і Росії, i України на газовому ринку Євразії настільки унікальне, що об’єднання зусиль могло б мати колосальний синергетичний ефект: це коли двічі по два — не чотири, а, скажімо, п’ять, шість, або й сім.
Росія — найбільший добувач газу, Україна — найбільший його транспортувальник, що володіє унікальною системою газосховищ (а це найголовніше!). До речі, через ці газосховища будь-які диверсифікації — якісь газопроводи до Європи в обхід України (Ямал — Європа, «Блакитний потік» по дну Чорного моря, Північноєвропейський — з Росії до Німеччини по дну Балтійського моря) — не більше, ніж дорогі ліки від нервів, «піар», «бомби» в інформаційній війні, а в деяких випадках — непогана форма «дерибану». А ось у разі добудування та введення в дію перемички Богородчани — Ужгород Україна стане практично монопольним транспортером газу. До речі, свого часу будівництво газопроводу Уренгой — Помари — Ужгород за своїми масштабами та стратегічним значенням було порівняне хіба що з БАМ.
Об’єднання зусиль вело до того, що Росія й Україна могли б стати грізним геоекономічним суб’єктом, який дробить будь-які європейські інтереси, диктує свою волю не тільки Європейському Союзу, а й Туркменбаші. Зараз же ситуація радикально протилежна: Росія шукає підтримки проти України і в Європі, і в Туркменії. Приблизно на те саме — на підтримку проти Росії — сподівається й Україна. Отака слов’янська дружба…
Колишні російсько-українські конфлікти були схожі на «добру» бійку — це коли мужики «порозмахують кулаками», а потім потискують один одному руки, обнімаються і просять не поминати злим словом. Найкритичніша ситуація склалася два роки тому — під час конфлікту навколо чи то острова, чи то коси Тузла. Ненабагато кращою ситуація була й рік тому — під час президентських виборів. Але і в одному, і в другом випадках після «махання» політики знайшли дипломатичні засоби, якісь людські слова, щоб погасити конфлікт.
Нинішня газова інформаційна війна (а в новинах деяких російських телеканалів уже прозвучали основні для розуміння фрази: «газовий фронт», «фронтові зведення», «газова війна») — це вже щось більше, ніж просто «газова Тузла». Це така форма конфлікту, коли вже практично пройдена «точка неповернення». Зараз ця межа близька як ніколи — якщо сторони не домовляться про взаємоприйнятні умови до 1 січня 2006 року. Це коли після бійки розходяться, але без взаємного примирення та прощення, а з прихованою злобою, з бажанням одне одного прирізати десь у темному підворітті...
Відносини між Росією та Україною завжди будувалися на взаємному очікуванні дива. Це коли все погано-погано, але раптом прокидається чи державний розум, чи слов’янські сантименти — і настає мить протверезіння. Зараз переговорники з газу з обох сторін живуть саме в очікуванні дива — в очікуванні того, що напередодні Нового року інша сторона стане більш згідливою, лояльною і якісь загальні інтегруючі цінності вийдуть на перший план. Але вже деякі російські політики заявили, що дива (happy) не буде.
А інформаційну війну російська сторона поки що виграє. Її вимоги прості та логічні. Ну, наприклад, про те, що Росія не хоче дотувати українську економіку. Україна на це може багато чого заперечити, але її заперечення, по-перше, невиразні, а, по-друге, опоненти зможуть їх почути лише в тому випадку, якщо все це протранслюють (звісна річ, у відповідній «нарізці») по російському телебаченню. А що як не протранслюють?
Зрозуміло, те, що демонструє російська сторона, — це аж ніяк не імперська політика, а натуральний етнонаціоналізм, заснований на заклинаннях про пріоритет національних економічних інтересів. До речі, хоч це і дивно, на цей час (за приблизною прикидкою) людей з імперським геоекономічним мисленням більше саме в «Нафтогазі», а не в «Газпромі».
Зрозуміло, не йдеться про те, щоб Росія дотувала Україну дешевим газом або щоб Україна «здала» «Газпрому» свою газотранспортну систему. Йдеться про паритетні відносини. Імперська політика — це найшвидша відмова від газової гордині, пошук розумних компромісів, можливо, вироблення спільної експансіоністської євразійської стратегії. І в цьому випадку стає абсолютно очевидно, що тепер нормальним і порядним людям необхідно досягнути взаєморозуміння. Де вони?
ОСОБЛИВА ДУМКА
Старший науковий співробітник Центру дослідження конфліктів при Оборонній академії Британії Джеймс Шерр сумнівається, що російський президент Володимир Путін і монополіст «Газпром» виконають свої погрози відносно припинення постачання газу в країни ЄС, якщо договір із Україною про ціну на газ не буде підписано до кінця року. «Я сумніваюся, що Путін і «Газпром» виконають свої погрози (це остаточно дестабілізує міждержавні відносини). Їм вигідніше нав’язувати страх і домагатися поступок кожного разу, коли вони це роблять», — сказав Джеймс Шерр у інтерв’ю «Главреду» (www.glavred.info). Експерт додав, що прем’єр-міністр України Юрій Єхануров, «можливо, укладе угоду, але буде цікаво дізнатися, що в ній буде». Шерр відзначив: «Російський «ринок» — це ринок монополіста та його співучасників. Кожній спробі зруйнувати монополію (чи примусити її працювати транспарентно) здійснюється жорстке протистояння». За його словами, росіянам не варто сподіватися на те, що їх підтримає європейське співтовариство. «Погляди Євросоюзу на це не зовсім позитивні. ЄС давно зацікавлений у диверсифікації постачальників і транзитерів», — сказав Джеймс Шерр.
